В процесі культурного вибору людини особливе місце займає духовний розвиток, відповідно проблема духа - це проблема самостійності людини в реальному існуванні, проблема пошуку себе у формах життєвого процесу. Дух є те, що зв'язує окремого індивіда, суб'єкта психічної діяльності, особистість людини з усім людським родом в усьому розгортанні його культурного та історичного буття.
Духовність придає смисл життю окремої людини. В ній вона шукає відповіді на питання: навіщо живе, що є добро і зло, яке її призначення на землі. Якщо головним у розумінні індивідуального Духа (а саме він є принципом буття людини) зробити особливий вид знань, особливий спосіб існування. Який може дати лише він, то тоді основним визначенням духовності у нас виступає особиста незалежність від усього органічного (тілесного) і неорганічного (звичайного), свобода від тиску всього, що відноситься до "життя", в тому числі і від душевних структур (пристрасть, захоплення). Це і є справжня внутрішня духовна свобода, тобто, свобода саме Духа, а не душі і тіла.
Духовний розвиток - це перетворення можливих граней буття в реальні перетворюючі начала життєдіяльності, Пошук себе через культуру характеризує рух людини до зайнятості свого місця у світі. А.Ільїн підкреслював, що ні тіло, ні душа людини не вільні, вони пов'язані законами часу і природи. І лише духові людини доступна свобода. Він має дар - вивести себе внутрішньо з будь-якого життєвого змісту, протиставити його собі.
Духовне буття, таким чином, починається та існуєтам, де починається звільнення людини від будь-якого поглинання, від окупації власної самостійності. Свобода тому і є модальне, а не предметно-змістове визначення духовного буття людини, вона є силою, енергією пориву у прагненні до кращого і вищого. Дух є любов до якості і воля до досконалості в усіх галузях життя. Тому духовне буття визначається та описується лише у його значенні для нас.
Як спосіб, як образ буття в цілому, духовність відкриває людині доступ до любові, совісті та почуття обов'язку, до права, до мистецтв і художньої краси, до науки, молитви, релігії. Лише вона дає можливість людині зрозуміти що є справжнє та найцінніше в житті, дати те, чим варто жити.
Духовність суб'єкта, індивідуальний дух являє собою відповідне прийняття і слідування вищим зразкам сукупної людської культури, переживання моральних норм співжиття як внутрішнього категоричного імперативу, засвоєння вищих цінностей родового буття як власних. Можна сказати, що людина духовна в тій мірі, в якій об'єктивний та абсолютний дух стали його суб'єктивним (індивідуальним) духом. І саме тому у найвищій мірі духовність виказує себе і стає способом життя людини, коли вона вступає в особисті відносини з вищими силами буття висвітлив Вінницький.
Індивідуальний дух людини постає у різноманітних обліках, що розкривають не лише різноманітні сторони, але і рівні людської реальності. Можна говорити про такі обліки суб'єктивного духу, як особистісне, індивідуальне та універсальне. Вони виступають і ступенями становлення духовного світу людини, і мірою засвоєння та прийняття нею духовного досвіду людства, мірилом духовності в цілому. Іншими словами, становлення людини суб'єктом власної життєдіяльності є основою становлення індивідуального духу,
Духовність в людині не яка-небудь відокремлена сфера, над психологічне життя, вона являє собою суть основного життя, Тому в людині все є особистісне, неповторне та абсолютно одиничне. Таємниця людини як особистості полягає в здатності рефлектувати саму себе, підніматися над собою.
В цьому контексті слід підняти проблему етнічної та національної культури, у якій синтезувались різноманітні аспекти життєдіяльності етносу: специфіка трудової діяльності, географічне середовище, особливості психології населення, побуту, традиції, релігійні вірування, фольклор. Ми розглядаємо весільну обрядовість тому що вона сповнена духовністю. Гегель, розглядаючи націю, називав її «духом народу». Відповідно, культурна спадщина нації виражається «у народному дусі», «національному характері» з цього можна визначити що весільні традиції є національним надбанням.
Аналіз культурної реальності як основи духовного розвитку людини передбачає розгляд форм, в яких і через них існування людини набуває характеру самовизначення, а дійсність - властивості світопорядку. У формах культурної реальності оточуюча людину дійсність наділяється універсальним значенням, ці форми отримують статус загальнолюдських, ототожнюючись із способом буття людини взагалі. Це своєрідний культурний ефір, в межах конкретної культурної реальності у якій здійснюється життєдіяльність людини.
Важливим компонентом духовності виступає здоровий глузд. Це перш за все конкретна організація життєдіяльності людини, в основі якої лежить образ „нормальної людини". Все, що здійснюється в рамках здорового глузду - вірне та передбачене, тобто є галуззю гарантованого буття. Здоровий глузд - це така духовна форма, в якій актуалізується історичний досвід людства.
Формою культури, у якій існують онтологічні межі духовного буття людини виступає сакральністьЙого (сакральне - священне) як правило, пов’язують з релігійною свідомістю та віруваннями. Дійсно, воно найбільш очевидно проявляється у релігійних обрядах. Однак буде помилкою ототожнювати сакральне в цілому із сферою релігійного. Те, що для людини є святим, не завжди має своїм джерелом релігію. Сакральне у культурному значенні - це форма залучення людини до максимально можливого у бутті, до того, що певним чином вичерпує смисл людського існування.
Співвідношення духовності та свідомості людини є важливим питанням філософії культури. На цю проблему існують різні точки зору. Перш за все свідомість ототожнюється з феноменом духовного, що виражається в аналізі духовних явищ і процесів в якості утворень психіки. Так А. Лосєв визначає дух в якості „сукупності всіх функцій свідомості, що виникли як відображення дійсності".
В науковій літературі поширена тенденція пояснення духовного у вигляді свідомості та її проявів зазначає Курносов [28, С. 75].
Таким чином, у сферу свідомості попадає вся площина зовнішнього та внутрішнього досвіду людини, у зв'язку з чим свідомість виявляється всеохоплюючою характеристикою життєдіяльності людини та універсальним визначенням її духу. При цьому різноманітні форми духовного освоєння світу ототожнюються з тим виглядом, який вони наберуть, будучи усвідомленими, і тим самим стаючи фактом свідомості. Утворюється своєрідний зачарований круг.
Свідомість - це своєрідна іпостась духу, не просто частина духовного світу, а його всеохоплююче вираження та спосіб розуміння духовного в усьому об'ємі і цілісності. Аналогічно тому, як свідомість вводить у свою сферу явища навколишнього світу, вона здатна транспонувати будь-який зміст чи рух внутрішнього. Така аргументація служить доказом для розгляду свідомості в якості „представника" феномена духовного в цілому дослідив Курносов ].
Розкриття змісту людської духовності передбачає виділення духовних феноменів, які відіграють самостійну роль у духовному розвитку людини та формуванні способу її життєдіяльності. Найбільш поширеними є такі духовні здібності людини як воля та чуттєвість. Маються на увазі внутрішні почуття (духовні): гнів., любов, натхнення, що складають галузь людських почуттів, як домінуючу у характеристиці „сутнісних сил людини".
Об'єктивізацією впливу волі та виконання нею регулятивної функції необхідності виступає рішення. Якщо практика - реальна діяльність, безпосередньо здійснювана людиною в просторі об'єктивної дійсності, то присутність в ній вольового начала виражається в підпорядкованості дії певному зразку, репрезентацією якого виступає рішення.
Матеріальне виробництво створює речові, матеріальні умови існування людини, а духовне - „ідеальні" продукти: думки, знання, переконання, свята, обряди, традиції, художні твори, мораль, етика, право тощо.Це визначення дає нам змогу зрозуміти що весілля виступає святом яке скадається повністю з обрядів та звичаїв які наділяють нас знаннями, переконаннями і іншими елементами що і показує його високий рівень духовності.
Поняття „духовне виробництво" охоплює такі форми та рівні: суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності тощо. В. Межуєв вважає, що духовне виробництво є виробництвом свідомості, тому воно дозволяє вивести існування свідомості в певні суспільні форми із конкретного типу духовної діяльності. Категорія духовного виробництва виражає активний, продуктивний характер духовної діяльності в її соціальних формах, вказує на включеність духовного як особливого типу суспільної діяльності в процес життєдіяльності суспільства.
Весільна обрядовість охоплює всі форми та рівні «духовного виробництва».
Таким чином, сутністю духовного виробництва виступає інтеграція індивідуального існування у суспільні форми буття. „Формуючи людську суб'єктивність, - підкреслює А. Горак - соціальні форми духовної діяльності організовують саму діяльність людини". Духовне виробництво залучає конкретну людину до співжиття з іншими індивідами у мікро- та макропросторі Духовне виробництво не створює особливих, самостійно життєвих форм, останні - лише способи організації процесу освоєння індивідом суспільних відносин у певному культурно-історичному процесі.
Отже, ми можемо в даному контексті визначити взаємозв'язок культури і духовності, оскільки розвиток культури досить тісно пов'язаний з проблемою існування людини. В онтологічному розумінні культура вказує на те, що наскільки людина є творцем власного життя, настільки її доля визначається власними зусиллями та діями. Відповідно, ступінь культурності, тобто здатності людини реалізуватись в якості самовизначального «я», є продуктом історичним.