Під час повстання куруців під приводом Ференца Ракоці в 1703 році, за легендою, саме турул приніс шаблю князю Ракоц - і іперемогу повстанцям в першому переможному бої з австрійськими військами поблизу містечка Вилок.
Через 200 років після славної битви (1903) на її місці встановили 18-метровий обеліск, увінчаний бронзовим турулом. Пам'ятка була демонтована після Другої світової війни (відновлена в 1989р.), а скульптура сокола потрапила до Закарпатського краєзнавчого музею.
На жаль, не збереглася шабля, яку Турул колись тримав у дзьобі.
2.2 Церква святого Юрія
Посередині замкового подвір'я привертають увагу руїни першої ужгородської церкви. Це храм святого Юрія, який згадується писемними джерелами вже у 1248 р. У той час це була невелика кам'яна споруда, зведена із тесаних каменів-квадрів. Навколо церкви розміщався цвинтар. Заможніших міщан ховали і в самій церкві, під долівкою нави.
Коли у XIV ст. володарями міста стали Другети і звели в місті палац, вони перетворили церкву на родове місце поховання членів своєї сім'ї. У XVI ст. храм значно розширили, а до східної стіни добудували спеціальну поховальну крипту - глибоке підвальне приміщення з кам'яними стінами та склепінчастою цегляною стелею. Вхід до крипти закривала масивна прямокутна кам'яна плита. Після того як церкву зруйнували, стеля крипти обвалилася. Тлінні останки колись могутньої родини Другетів донині спочивають під цими, порослими травою й чагарником, похмурими руїнами.
Однак церква святого Юрія відома не тільки як місце поховання Другетів. У її стінах 24 квітня 1646 р. була укладена Ужгородська церковна унія. Того дня у місті було особливо людно. З ближніх і дальніх околиць сюди стікалися люди. Всі готувалися до великого свята. Урочиста процесія пройшла містом до церкви. Тут після святої літургії 63 православні священики склали на руки єпископа Дьєрдя Якушича визнання католицької віри.
Акт проголошення ужгородської унії відбувся. Та минуло ще майже 100 років, перш ніж греко-католицька віра поширилася серед усього українського населення краю.
Свідкові унії, замковій церкві, на жаль, не судилося дожити до наших днів. У 1728 р. її спопелила страшна пожежа. Католицькі вірники щє деякий час намагалися відродити храм, але в 1762 р. його розібрали, а матеріал використали на будівництво нової церкви в центрі міста. Тоді ж відкрили й крипту, однак жаданих скарбів, за винятком золотого перст-ня графа Балінта Другета, не знайшли.
Минали роки, десятиліття. Місце, на якому стояла церква, поступово поглиналося землею. Згодом вже мало хто з ужгородців пам'ятав про цю першу у своєму місті церкву. А коли на поч.XIX ст. семінаристи засадили замкове подвір'я фруктовими деревами, то про церкву нагадувала лише глибока, обведена стіною яма, колишня крипта, що поросла чагарником. Про загадкове місце з'явилися різні здогадки, домисли, легенди. Як писав у середині XIX ст. перший історик Ужгорода Карой Мийсарош, цю яму в народі прозвали "відьм'ячою", оскільки тут близько 1730 р. нібито спалили ужгородську відьму, жінку Юрія Сюча Марію Рушковську. Проте документального підтвердження страти чаклунки не знайдено. Походження легенди пов'язане, очевидно, з пожежею 1728 р.
2.3 Музей під відкритим небом
На щастя, в нашому краї ще є люди, які турбуються про культурну спадщину Закарпаття. Нещодавно в Закарпатський музей народної архітектури та побуту під відкритим небом було перевезено дзвіницю із села Вільховатий Рахівського району, побудовану на початку 19 століття.
Інтер’єри музею — побут різних етнічних груп населення Закарпаття кінця 18-го — початку 19 ст. — знайомлять з найкращими творами декоративного прикладного мистецтва. Зігріті життям багатьох поколінь будівлі старого села стають в наш час унікальними музейними експонатами, дають можливість на власні очі переконатися в нелегкій реальності давнього українського села. На мальовничих схилах Замкової гори знайшло своє пристанище давнє село, тут ніби завмерло минуле Закарпаття.
Проте будівлі музею, зведені переважно із дерева та соломи, потребують реставрації та ремонту. Але завдяки відданій роботі працівників музею хатинки завжди доглянуті.
Музей в Ужгороді – один з перших в Україні. Його будівництво почалося 1965 року. Були досліджені десятки сіл, садиб, окремих будівель, щоб перевезти в музей найбільш цінні пам’ятки архітектури – житлові, господарські, виробничі споруди, предмети побуту та знаряддя праці. Ідея створення музею саме під відкритим небом виникла більше 120 років тому в Швеції. Під нього на Замковій горі виділили 3,5 га. Планування музею співвіднесене із географічною картою Закарпаття; із заходу на схід розміщені будівлі із низинних та передгірських районів українського, румунського, угорського населення, на схилах – горян, гуцулів та бойків. Найціннішими є старі будівлі із сіл Ракошина, Оріховиці, Стеблівки, Бедевлі. На думку деяких дослідників, у хаті, яку перевезено із села Тибави Свалявського району, колись жили батьки закарпатського вченого Ю.І. Венеліна-Гуци. Будівлі гуцулів та бойків перевезено до музею із сіл Стебного та Ясіня Рахівського району, села Рекіт Міжгірського району, с. Гукливого з Воловеччини. Хата угорських поселенців як експонат музею завезена із села Вишково Хустського району.
Силами працівників музею перевезли дзвіницю із села Вільховатий до колекції старших музейних експонатів. Її встановлюють на кладовищі. Будівля стоятиме на міцному фундаменті, її стіни відтворюватимуться за давніми зразками. В центр корпусу встромляються дерев’яні кілки, які рятують її під час землетрусу, деталі дзвіниці з’єднуються тільки кованими цвяхами. За словами завідуючого відділу з реставраційної роботи музею Юрія Данкулинця, робота з такими унікальними будовами майже ювелірна, адже колектив музею взяв на себе відповідальність цілком відтворити зовнішній вигляд давньої дзвіниці (як це робили наші предки). Єдине, що потребує заміни — стріха. Її виготовлятимуть із нового дерева.
Отже, незабаром відвідувачі музею зможуть подивитися на відновлену дзвіницю, якій ще недавно загрожувало зруйнування. Дай Боже, аби у працівників музею вистачило сил, а у спонсорів та держави грошей, щоб привозити нові експонати і доглядати за старожилами. Як сказав заступник директора музею по науковій роботі Т. Сопко, “зберігаючи пам’ятки культури Закарпаття, нам буде ЩО показати і нашим нащадкам, і туристам.”
Під час нещодавньої робочої поїздки на Мукачівщину голова ОДА відвідав ряд підприємств та закладів району, серед яких ЗАТ “Мукачівський лісокомбінат”, Ракошинська лікарня, Яблунівське газове родовище, Мукачівський кар’єр та інші. Крім того, губернатор побував у селі Вільховиця, яке відоме, передусім, дерев’яною церквою св. Великомученика Дмитра. Церкву побудовано в 17 ст. у сусідній Бистриці, проте 1910 року її перенесено у Вільховицю і перебудовано. Будівлю споруджено з дубових колод, а над п’ятигранним вівтарем вкрито гранчастим двосхилим дахом.
Ознайомившись зі спорудою, стан якої наразі є не дуже задовільним, губернатор доручив підшукати майстра з виготовлення дерев’яних шинглів, що необхідні для оновлення дерев’яного перекриття церкви. Олеся Тимар, відділення журналістики УжНУ.
2.4 Кафедральній собор
На самому початку вулиці Капітельної, там, де Замкова гора круто спадає в бік міста, розкинувся один з кращих архітектурних ансамблів Ужгорода - Кафедральний греко-католицький собор і колишня резиденція мукачівських єпископів, які вже давно перетворилися на візитну картку міста над Ужем. У минулому жоден краєвид нашого міста не обходився без зображення храму і резиденції.Він покликаний нагадувати прихожанам про різдвяне диво. При вході до греко-католицького храму в обласному центрі Закарпаття м.Ужгород розмістився справжній вертеп. Усі дійові особи біблійної притчі — царі, миряни, свійські тварини, та головні — Марія І Боже немовля — наче живі, розказують тисячолітню легенду. Коштовний подарунок вірники отримали від єпископату. Благодійний внесок зробила родина вірників зі Словаччини.
Усі фігурки виліплені Із тривкого пластику Матеріал не боїться ні спеки, ні холоду, ні дощу. А тому матиме шанс колись з'явитися на одній Із центральних площ міста Так, як це заведено, скажімо, у Ватикані.
Вертеп приїхав із Польщі. Подібні речі виготовляють при монастирі міста Ченстохов. Святі образи знаходитимуться у соборі аж до 15 лютого. Стрітення Господнє, яке відзначать у цей день, ознаменує прихід теплої пори.
Урочисте відкриття відбулося у травні 2001 р.після офіційного проголошення мукачівського єпископа блаженним. 28 червня 2003 року святі мощі Теодора Ромжі, після кількарічного перебування за кордоном, повернулися у Катедральний собор.
2.5 Римо-католицький костел св. Георгія
Звертаємо від "Білого корабля" ліворуч, там, де Корзо під прямим кутом перетинає одна з найбагатших на пам'ятки вулиць міста - ім. Авґустина Волошина, президента Закарпатської України.
Сучасна вул. Волошина є частинами давніх вулиць Мостової та Ринкової. У XVIII ст. назва змінилася на Маломостову - вулиця вела до малого мосту через Уж. До речі, з усіх міських артерій саме ця коротенька вуличка була перша вимощена бруківкою (1806). Вулиця йде паралельно вже відомій нам вул. Капітульній, і якщо звернути в на вул. Замкову, можна потрапити до ужгородської фортеці.
Найпомітнішою спорудою вул. Волошина є римо-католицький костел св. Георгія. Храм на цьому місці стояв здавна: ще в 1611 р. Дьєрдь Другет, який перейшов у католицизм, зруйнував призамкову лютеранську кірху (таким чином магнат планував розширити свій квітковий сад), а трохи нижче від замку виділив місце для зведення нового реформаторського храму. На пожертви ужгородських міщан досить швидко зводиться нова кірха, але в 1695 р. її віддають католикам - за наказом Міклоша Берчені, ревного католика. Храм, який ми бачимо зараз, зведено в 1762-1766 рр. з каменю замкової церкви св. Юрія. За свою історію святиня зазнала чимало перебудов (1830, 1881, 1910). В 1820 р. на костельній вежі встановили годинник, за яким звіряли час жителі міста. Наглядав за механізмом дзигармайстер Дьєрдь Лясота. Працюючий годинник, який бачимо зараз, виготовлено в 1904 р. фірмою Йожефа і Давида Фрідів на замовлення міської управи. Якщо костел буде відчиненим, обов'язково зайдіть досередини: інтер'єр храму майже не змінився з часів його освячення. Головний вівтар прикрашає робота майстра епохи бароко Лукача Йожефа Краккера (1717-1779).