В 1904 р. нападом японських кораблів на рейд російської ескадри у Порт-Артур розпочалась російсько-японська війна. З початком бойових дій багато жителів Подільської губернії було призвано в діючу армію. На Далекому Сході воювали і жителі Соломірки та Клітищ Шикула Олександр, Маліновський Іван, Ільчук Андрій, Вонсович Василь, Раківський Іван. Війна забирала чоловіків і батьків, сиротила дітей і робила вдовами жінок[83]. В 1905 році ця війна закінчилась важким для Російської імперії миром. Він був одним із факторів, що прискорив визрівання революції 1905–1907 рр. Причинами революції були і соціально-економічні негаразди і протиріччя серед різних прошарків населення, національні і культурні причини також сприяли тому, що революція ставала неминучою. На 1905 рік в селі Клітища, що належали Адаму Орловському, були приходська школа, водяний вальців млин, у Соломірці – «дворів 300, жителів – 1698, приходська школа, православна школа»[84].
Початком революції датують 9 січня 1905 р. – «Кривава неділя». Цей розстріл мирної демонстрації робітників остаточно розвіяв віру народу у «добро царя». В Україні розпочались масові страйки на заводах і фабриках. Населення Соломірки і Клітищ, що працювали на сусідньому Уладівському цукровому заводі і на інших заводах Літинського повіту[85]. Масовий робітничий рух сприяв активізації боротьби селянства України, і Поділля зокрема. Подільський губернатор доповідав міністру внутрішніх справ, що в його губернії страйкували селяни понад 110 сіл. На початку 1905 року селянський рух проявлявся головним чином у формі вирубок лісу і захваті в поміщицьких маєтках корму для худоби. Також селяни розбирали хліб з поміщицьких маєтків, нападали на панські садиби, відкривали комори і ділили між собою продукти харчування, здійснювали масові порубки в поміщицьких лісах, виганяли свою худобу на випас в поміщицькі ліси та луки. Мали виступи селян і у маєтку Адама Орловського. 1 квітня 1905 року селяни зібралися гуртом від 50 до 100 чоловік і відкрито напали на ліс поміщика, який охоронявся сторожею, що не в силі була справитись з повсталими. Селяни почали рубати ліс на очах у сторожі. Після цього селяни везли ліс додому або на продаж у сусідні села. Все це тривало біля 2-ох тижнів, проти «негідників було порушено кримінальні справи»[86]. Селянські виступи активно використовували різні політичні партії та рухи. Вони розповсюджували листівки і прокламації, закликали селян допомагати робітникам та вимагаючи повалення самодержавства. Однією з форм руху селянства стало також складання на сільських сходах петицій, в яких були вимоги наділення селян землею, скасування викупних платежів тощо. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Маніфест, в якому «дарував» населенню громадські свободи. Маніфест не заспокоїв основну масу населення – селянство. Коли до них дійшли чутки про царський маніфест, селянська уява інтерпретувала його як дозвіл на захоплення поміщицьких земель. Все, що стояло на їх шляху до землі, вони усували силою. Війська і поліція жорстоко придушували виступи. Цар оголосив Поділля «особливим районом охорони». Новими формами селянської боротьби 1905–1906 рр. були напади на поміщицькі маєтки озброєних загонів. Ціною величезних зусиль самодержавству вдалось утримати ситуацію в своїх руках і розпочати контрнаступ. Почався поступовий спад революції, але класова боротьба в містах і селах не припинялася. І не випадково подільський губернатор просив генерал-губернатора продовжити до кінця 1909 року надзвичайний стан.
Після революційних подій 1905–1907 рр. на селі відбувались події, пов’язані з столипінською земельною реформою. Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у сільській общині, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянину важко було залишити общину, він не міг продати землю, якою користувався, оскільки вона належала общині. Община здійснювала періодичний перерозподіл земельних ділянок між своїми членами. Одного разу селянин мав землю в одному кутку села, наступного – в іншому. Тому він не був зацікавлений в застосуванні сучасних засобів виробництва, сільськогосподарських машин, добрив, впровадженні кращої сівозміни. Такий стан речей сприяв збіднінню села і посилював його революційність. Петро Столипін, міністр внутрішніх справ, поставив за мету зруйнувати общину, створити на селі міцне, заможне селянство, яке стало б опорою існуючій владі. Реформа була започаткована Указом від 9 лютого 1906 року і завершена Законом від 14 червня 1910 і 29 травня 1911 року. Скасовувались обов’язкові земельні общини і надавалось кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір». Тільки угіддя – ліс, сіножаті – залишалися у спільному володінні. Відруби та хутори відводилися селянам не тільки на надільній землі. Уряд створив спеціальний фонд з державних та викуплених селянським банком у поміщиків земель, які продавалися селянам на виплату протягом 55,5 років. Внаслідок столипінської реформи на Правобережній Україні майже вся земля в особисту приватну власність. Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалися лише частковим успіхом. Дійсно, земельна реформа відкрила широкі можливості для підприємливих, кмітливих селян. Але одночасно зі зростанням багатшої верстви збільшувалась бідняцька, яка у цей час становила приблизно третину всього селянства України. Подекуди біднота отримавши землю у власність, продавала її за безцінь. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості зміцніти, але й прискорила їх повне розорення й остаточно перетворила у пролетарів[87].
Саме такі події відбувалися у селах Соломірка і Клітища у 1907–1911 рр. Тут також виникали заможні селянські господарства, в яких господар «гнув горб день і ніч», щоб потім «стати» куркулем і підкуркульником. Деякі селяни продавали свої землі і перебиралися у міста, стаючи там робітником на заводах і землях. Були випадки, коли селянин продавав всю свою землю, виручені гроші пропивав і прогулював, розорюючи сім’ю, а потім нарікав на владу, косо дивлячись на заможників і наймаючись за копійки, харч, одяг і дах над головою до них. Цей селянин потім стане першим членом комнезаму і вправним розкуркульником, поборником радянської влади. Адам Орловський нехотя продавав свої землі, боячись втратити дешеві робочі руки в міру того, як міцнітиме індивідуальне селянське господарство. Деякі селяни, продавши землю, переселялися у малообжиті землі Далекого Сходу і Сибіру, що уряд заохочував.
Столипінська реформа не зняла повністю гострих протиріч у селі. Зрослі ряди бідняків легко піддавались агітації соціалістів, які закликали до страйків та заворушень. Селян приваблювала ідея повної ліквідації дворянського землеволодіння з передачею їм поміщицької землі безкоштовно. Соціалістичні ідеї проникли і в маєток Адам Орловського.
В 1912 році відбувся новий підйом революційного руху на Поділлі, що не стихав з подій 1905–1907 рр. Страйкували в переважній більшості робітники заводів і фабрик. Новими революційними подіями на Поділлі ознаменувався і 1914 рік. Але почалась перша світова війна (1914–1918 рр.) і революційна боротьба була тимчасово перервана.
З початком військових дій у Клітищах і Соломірці відбулись мобілізаційні роботи людський і матеріальних ресурсів. З сіл України було призвано 47% працездатних чоловіків. З початком війни Поділля стало прифронтовою смугою. Селян сіл залучали до риття окопів, перевезення військового майна, лікування поранених, військові частини ставали на постій по селах і селяни були змушені їх харчувати. У селах забирали коней і волів, вози для перевезення, частина чоловіків, що залишилась, були у роз’їздах у зв’язку з наказами військових, про допомогу цивільних військовим. Все це зменшувало посівні площі, знижувалась урожайність, падав валовий збір продовольчих культур. Це викликало незадоволення селян війною. Щоб уникнути гужової повинності, селяни за безцінок збували тяглову силу, перетворюючись у бідняків і тікаючи на схід імперії. Це ще більше утруднювало життя на селі, адже ще до війни відчувалася нестача коней.
Ще до початку війни в 1914 році граф Адам Орловський залишає свої подільські володіння у Клітищах, Соломірці, Томашполі, Курилівці на ключницю Харитину Марійчак і вірних слуг і виїздить до Парижу[88].
Незадоволення війною і національним гнобленням використовували різного роду партії, в більшості соціалістичні, з яких вирізнялись більшовики. Серед селян проводили агітацію за припинення війни, передачі їм землі у повну власність, знищення поміщиків та куркулів тощо. Це призводило до масових заворушень. Поділля було охоплено антивоєнними виступами. У 1914–1916 рр. воно за числом антивоєнних виступів посідало перше місце серед губерній України[89]. З поразкою у 1915 році російських військ і відходом їх з Галичини почались виселення людей на Поділлі, щоб вони не дістались окупантам і «не годували його». Люди йшли з дітьми, з майном, гнали худобу, яка по дорозі здихала, бо не було що їсти як людині, так і тварині. Люди заходили в села розорюючи їх і їхні населення, до жаху руїн приєднались пошесті тифу, червінки, процвітала антисанітарія. Це все змушувало селян виступати проти війни і царя, куплятись на гучні лозунги про дешевий хліб і безкоштовну землю.