Хмільницького району Вінницької області з найдавніших часів до 1917 року
На лівому березі річки Південний Буг ось уже кілька століть розкинулось село Порик. За адміністративно-територіальним поділом Порик знаходиться у Хмільницькому районі Вінницької області; село знаходиться також у історико-географічній одиниці під назвою Поділля.
Назву «Порик» соло отримало в 1964 році за указом президії Верховної ради УРСР від 30 липня. В цьому указі села Клітища і Соломірка об’єднані під однією назвою – Порик. Щодо «винуватця» назви Василя Васильовича Порика, уродженця села Соломірка, то він лише 27 липня 1964 р. отримав посмертно Героя Радянського Союзу, після присвоєння йому ще зразу ж після ІІ світової війни Національного Героя Франції у Франції. На цей час село живе і творить свою історію.
Територія Поділля, де знаходиться село, була заселена ще з кам’яного віку[1]. Про те чи були на території села або ж біля нього стародавні поселення людей археологічних матеріалів немає. В період пізнього палеоліту кількість населення, що проживає на Поділлі, збільшується. Свідченням цього є значно більша, в порівнянні з раннім палеолітом, кількість стоянок[2]. Можливо в місцевості, де розташоване село, була стоянка якогось племені.
В пізніший час, а саме в час Буго-дністровського неоліту, було знайдено поселення біля міста Хмільник[3], відстань, від якого до села становить біля 10 км. З цього можна зробити припущення, що племена буго-дністровської культури мали місце і на території села.
Подільський край здавна славився родючими землями та працьовитими людьми. У сиву давнину тут жили племена, які ми називаємо трипільськими[4]. Це були умілі хлібороби, гончарі, тваринники. Виходячи з того, що до пізнього етапу трипільської культури на території краю належить сусіднє село Сандраки[5], можна припустити, що землеробські племена трипільської культури проживали й на території Порика. В добу бронзи біля Сандрак також відкрите поселення білогрудівської культури[6].
У скіфський час VIII–III ст. до н. е. на території Поділля місцеві протослов’янські землеробські племена жили в основному на відкритих, неукріплених поселеннях[7]. Кургани скіфського часу знайдені і досліджені біля сусіднього (через річку Південний Буг) села Курилівка, що дає підстави говорити про можливу наявність скіфів на території села[8]. Про подальше існування людського життя можна лише здогадуватись. Адже в той час через територію як Поділля, так і України, рухалися в різні сторони різноплемінні групи. В тій місцевості, де розташоване село, могли б бути і поселення цих різноплемінних груп, але відомостей про це, та й про поселення по-сусідству немає.
У середині І тис. н. е. Поділля населяли слов’янські племена, які входили до Антського (східнослов’янського) військово-політичного союзу державного типу[9]. З часу утворення Київської Русі територія Поділля, де проживали племена тиверців і уличів, понад 200 років входила до її складу. Місцеве населення обробляло землю при допомозі дерев’яного рала з залізним наральником. Серед сільськогосподарських культур значне місце займали пшениця, жито та просо. Зернові культури збирали залізними серпами, обмолот хліба здійснювали за допомогою палки і ціпа. Перемелювання зерна та борошна здійснювали при допомозі круглих кам’яних ротаційних жорн. Розвивалось також тваринництво і ремесло. Населення також займалося полюванням, рибальством і бортництво. Територія Пониззя, або ж Поділля в середині XII ст. входить до складу Галицької Русі, а з 1199 року – до Голицько-Волинського князівства. Літописні джерела характеризують Південно-Західну Русь як регіон з високо розвинутою, як на ті часи, економікою. У верхів’ї Південного Бугу, в басейні річок Случі і Тетерева, було розташоване Болохівське князівство (в його територію входив і сучасний Хмельницький район). XII–XIIIст. болохівські князі вели боротьбу проти галицько-волинських князів. В 1238 році Данило Галицький поширив свою владу на більшу частину Південно-Західної Русі. Дальшому поширенню завадило монголо-татарське нашестя. На змову з ординцями пішли болохівські князі[10]. Увірвавшись у 1241 році на Правобережжя монголо-татари змовились з боярством болохівської землі, татари зобов’язали постачати населення військо зерном: «Оставили бо их татарове, де им орють пшеницю и просо». У зв’язку з цим галицько-волинський князь організував каральну експедицію проти болохівських бояр-зрадників[11].
Після спустошення в 40–50-х роках ХІІІ ст. подільських земель монголо-татарами розпочався складний і важливий процес відродження економічного і культурного життя краю. На середину XIV ст. литовські князі, використовуючи сприятливіші зовнішньополітичні обставини, захопили землі Північно-Західної і значну частину Південно-Західної Русі і добилися перетворення князівства в серйозну політичну силу в Східній Європі. Експансія литовських феодалів на Південь призвела до загострення стосунків з ханом Подільського улусу, які з 1356 року вступили в союз з Польщею. Влітку 1362 литовський князь Ольгерд з великими силами виступив проти них і в битві на річці Синюха (ліва притока Південного Бугу)[12] розбив татар і відкинув їх до берегів Азовського моря. Вся територія між Дніпром і Дністром ввійшла до складу Великого князівства Литовського. Ольгерд віддав Поділля у володіння синам свого брата Коріата Олександру, Костянтину, Юрію і Федору. Після смерті князя Вітовта представник Свидригайла князь Федір Корибутович Несвіцький присягнув на вірність польському королю, за що отримав в 1434 році в пожиттєве володіння кілька замків, в тому числі і Хмільник з навколишніми землями, в 1447 році Хмільник ще литовський[13]. З приходом литовців почався подальший соціально-економічний розвиток Поділля. Відроджувалися села, будувалися замки. За Ольгерда був побудований замок і у Хмільнику, де ховалось під час татарських нападів населення навколишніх сіл. Землі навколо Хмільника спустошувалися в 1500 (сини хана Менглі-Гірея), в 1524, 1534, 1584, 1613 роках, не рахуючи багато дрібних нападів, адже поблизу Хмільника пролягав сумнозвісний «Чорний шлях». Включення Поділля до складу Литовської держави не внесло суттєвих змін в характер соціально-економічних відносин, тут і далі існувало феодальне землеволодіння. Захоплюючи селянські землі, світські і духовні феодали зверталися до литовського князя з проханням видати жалувані грамоти на них. Основна маса селян належала до категорії державних селян, за користування землею вони змушені були відробляти повинності і виплачувати податки. В житті селян значну роль відігравала і далі община, яка несла відповідальність за їх користування землею. Основною галуззю виробництва залишається землеробство, хоча і набуває важливого характеру тваринництво.
З утворенням в 1369 р. Речі Посполитої на Поділля хвилями ринули польські магнати, заради власного збагачення. Селяни почали зубожіти і обезземелюватися, а польські князі закладати фільварки і утворювати латифундрії. ВXVI ст. починає стрімко розвиватися фільварково-панщинна система господарства, яка передбачала обробіток панської землі закріпаченими селянами. Цьому сприяла і економічна реформа 1557 року відома під назвою «Статуту на волоки», що встановлювала співвідношення між фільварковою і селянською землею. Число малоземельних та безземельних селян досягло у Брацлавському воєводстві до 50%. Одночасно різко посилюється експлуатація селян – панівною формою стає рента, яка в 40-х роках XVIІ ст. досягла 4–6 днів на тиждень. Крім денщини селяни ще виплачували державний податок – подимне давали десятини від бджіл та худоби, виконували багато різноманітних повинностей[14]. У відповідь на посилення феодального та іноземного гніту народні маси Поділля посилюють боротьбу за своє визволення з панського ярма. В королівських володіннях селяни і міщани скаржилися до короля і сейму на дії старост[15].
В період польського панування на Україні вперше згадуються села Клітища і Соломірка. «Деревня Клитыщи, получившая своё название отъ владельцевъ Клитынскихъ, которые получилъ отъ польского короля привилегии на эти земль въ 1610 г.… Соломирка – село которое находится въ 10 верствах на ю.-в. отъ г. Хмъльника. Мъсность сдъсь совершенно степная; весенніе и осенніе розливы Буга образуют здъсь болота; которыя долго не просыхаетъ и своимъ гниениемъ заражаютъ воздохъ, вслъдствіе чего лихорадки и грудные болъзни составляютъ обычное явление.»[16]Незважаючи на погані природні умови села були зручно розташовані на торговому шляху Хмільник-Вінниця. Навколишні ліси допомагали переховуватися під час антифеодальних повстань і татаро-турецьких нападів. За підрахунками дослідників на землях, що піддавалися нападам татарів, селянська хата не стояла довше 10 років[17]. За панування братів Клітинських північні райони Поділля у 1615–1618 рр. зазнали особливо спустошливих нападів. Отже, можна здогадуватись, як жилось селянам на той час, в тих умовах яка кількість їх була. Брати Клітинські – Теодор, Дейян, Паулюс, Алексіс[18] розуміли, що наближеність степу відлякувала мешканців села, які втікали на Волинь і Лівобережжя. Королівська влада, після того як в 1434 році Хмільник і 28 навколишніх сіл відійшли до Польщі, не подавала допомоги братам у боротьбі і захисту від татар. Клітинські надавали більшу свободу всім селянам на відміну від шляхтичів у сусідніх селах. Кути в ті часи ще перебували в лісі і належали до королівських володінь. Населенню Кутів було безпечніше жити через оточення лісу і те, що воно було в державній власності. Населення обох сіл залучалося також на будівництво оборонних споруд у прикордоні і Хмільницькому старостві, на захист від нападів татарських орд[19].