Дуже цікаві написи, що збереглися на воротах та баштах нижньої фортифікаційної стіни. Над брамою на камінній плиті викарбовано: «1389 року, дев’ятого дня липня, у часи правління відмінного та могутнього мужа господаря Батиста ді Зоалі, раніше Анголо, вельмишановного консула Солдайі. Богу подяка.». На плиті, вбудованій у північну стіну накреслено: «В перший день серпня, в часи правління відмінного та могутнього мужа господаря Якоба Торселло, вельмишановного консула і коменданта Солдайі.». Дату важко розібрати, але ще наприкінці XIX ст. можна було розібрати «1382» або «1385». На башті Бері або ді Франкі ді Пагано знаходилася плита з написом: «1414 року, в четвертий день липня, будівля дійсної фортеці уся завершена…» Кругла башта відрізняється від інших своєю напівкруглою формою, існує гіпотеза, що вона була збудована ще візантійцями. Під баштою виявлена більш давня кладка. Під час розкопок 1928 р. в найнижчому шарі землі виявилися залишки глиняного посуду та інші предмети таврського походження. Плита на башті Лукіні де Фліско Лавані говорить: «1409 року, в перший день серпня…». Західну стіну башти Коррадо Чікало раніше прикрашала плита із зображенням герба Генуї і орлів по боках. На плиті рік зведення башти – 1404.
Вражає своєю історією давній храм на території фортеці. За припущенням А.Л. Берт’є-Делагарда та інших вчених, спочатку тут була мечеть, збудована турками-сельджуками у 20-ті роки XIII століття. Потім вона, ймовірно, була перебудована на православний храм, а після цього – генуезцями – на храм католицький. Після взяття Судака турками вона знову перетворилася на мечеть. А після приєднання Криму до Росії тут послідовно була православна воєнна церква, німецька кірха, вірмено-католицький храм.
Під час штурму фортеці турками в храмі намагались врятуватися консул Христофоро ді Негро та близько тисячі захисників фортеці, але турки підпалили будівлю, та всі люди, що знаходилися в середині загинули.
Також збереглося чимало історичних відомостей про Гурзуф. У VI ст. візантійський письменник Прокопій Кесарійський в трактаті «О постройках Юстиниана» (імператора Візантії, що правив з 527 по 565 рр.) повідомляв, що імператор побудував у Тавриці укріплення Гурзувіти. У VIII ст. візантійську фортецю Гурзувіти зруйнували хазари, але вже у часи половців вона була відбудована. У XII ст. арабський географ Ібн Андрісі говорив про Гурзуфі як про успішне приморське місто. Таким він позначається і в списках генуезьких володінь, набутих після договору 1380 р. з татарами, що оселилися в Криму століттям раніше.
На жаль, Генуезька фортеця в Гурзуфі збереглася далеко не так добре, як цитадель в Судаку. Залишки її – напівзруйнована стіна, складена з дикого каменю. Вона знаходиться на сточеній часом Генуезькій скелі, що височіє майже в центрі поселення. Вона була збудована у VI ст., а в XV столітті турки майже повністю її знищили. Первинний вигляд фортеці важко уявити. Тому що каміння з її стін місцеві жителі брали для побудови будинків. Зі східної частини Генуезької скелі видовбаний тунель з виходом до моря.
Італійські поселення проіснували на території Криму трохи більше 200 років. Для історії це невеликий строк. Але величні руїни фортець, башти та неприступні куртини, які на диво гармонійно вписалися у гірський кримський пейзаж, стали невід’ємною складовою наших уявлень про півострів.
2.4. Внесок інших народів до історико-культурної спадщини Криму часів античності і середньовіччя
Вірменська спадщина. Перші свідчення про перебування вірменів в Криму відносять до часу наявності візантійців на півострові. Окремі представники цього народу, в основному купці та ремісники, проживали в містах Таврики, а один з патрійців – Вардан, який знаходився у VIII ст. в Херсонесі, пізніше, навіть, став імператором Східно-Римської імперії. Однак організована вірменська община почала виникати на півострові лише у XI–XIII ст. Свідченням присутності вірменів в Криму на початку минулого тисячоліття є написи на намогильних пам’ятниках, мармурових меморіальних дошках, які вмуровувалися в стіни храмів, а також дані писемних джерел. На підставі наявних даних можна стверджувати, що невелика група вірменів в цей період проживала в Солхаті (Старому Криму), але найбільш багаточисельна і сильна община знаходилася в Кафі. Вчені вважають, що вірмени жили в цьому місті ще до приходу генуезців, оскільки в самому серці цитаделі Кафи була церква св. Саркіса, а в міському Уставі 1316 р. згадується «водопровід єпископа вірменів». Тут же, в місті, у 1305 р. за наказом архімандриту Аветіка було створено два рукописи для збудованих на кошти прихожан церков Св. Трійці та церкви Богородиці в монастирі Гамджак. Вважається, що у XIII ст. постійне вірменське населення проживало і в Херсоні (Херсонесі).
Про інтенсивні контакти кримських вірменів із вірменської общиною Львову свідчать (починаючи з XVI ст.) записи в міських книгах про здійснені торговельні угоди. Книги ці були написані вірменськими буквами, але на тюркській мові. Цією ж мовою вірмени користувалися і в повсякденному житті, на рідній мові проводилися лише богослужіння. На так званому «вірмено-кипчатській мові» (тюркська в основі, вона включала в себе також грецизми, слов’янізми, вірменізми, германізми і т.д.) створювалися документи та літературні твори в багатьох торгівельно-ремісничих колоніях на Західній Україні та в Криму.
Що ж трапилося з вірменами – чому вони заговорили на кипчатській мові? Це питання вже багато років турбує вчених, тим паче, що в їх розпорядженні знаходиться унікальний документ, отримавший назву «Кодекс Куманікус» – посібник для перекладачів, розмовник, що полегшував латинянам спілкування з тюрко- та іраномовним населенням в генуезьких колоніях, створений в Кафі у 1324–1325 рр. В ньому зафіксована жива розмовна мова причорноморських міст XIV ст., яку деякі дослідники прирівнюють до «вірмено-кипчатської мови». [9]
Найвідомішими архітектурними пам’ятками середньовічної вірменської архітектури є монастир Сурб Хач в околицях середньовічного Солхату,монастир Іоанна Хрестителя у Двуякірній долині на території Кафи, храм Св. Саргіса в с. Топли (суч. Тополівка), церкви Урпата (Св. Параскеви) в поселенні Сонячна Долина, храм вірменського монастиря біля с. Бахчелі (нині с. Багате) та ін.
Необхідність вивчення храмів сільських поселень і монастирів диктується не тільки бажанням зберегти ті ввести до наукового обороту саму пам’ятку, а також і тим, що його атрибуція дозволяє вирішувати деякі питання середньовічної історії півострова. Такими питаннями є локалізація вірменських середньовічних поселень, територій і границь середньовічних єпархій, питання розвитку художньої культури та архітектури; дослідження характерних особливостей вірменської середньовічної архітектури Кримського півострова.
Караїми. Один з найменш чисельних народів не тільки нашої держави, але і в масштабах усієї планети. Крим – їх історична батьківщина. Однією з найпоширеніших версій про походження цього народу є скіфська версія, хоча існує думка, що караїми – нащадки хазар. Сама назва народу походить від слова «кара», що означає «читати», тобто ті, що читають писаний закон «Ветхий Завіт Біблії». Великий інтерес у туристів викликає центр суспільного та культурного життя караїмів місто Чуфут-Кале. Етнографічними об’єктами можуть служити пам’ятки, що збереглися в Євпаторії – комплекс кенас: велика кенаса (будівлі 1807 р.), мала кенаса (1815 р.) та дворики з аркадами (XVIII–XIX ст.), ряд житлових будинків з традиційною архітектурою та плануванням, караїмська богадільня, а також унікальний караїмський некрополь.
Кримські татари. За віросповіданням кримські татари – мусульмани, сповідують іслам. Тому культові споруди цього народу – мечеті. Найкраще збереглися мечеть Джума-Джамі в Євпаторії, мечеть хана Узбека в м. Старий Крим. Цікавими будівлями є також нагробні мавзолеї-дюрбе. В плані вони восьмигранні або квадратні із купольним перекриттям та склепом. В якості етнографічних об’єктів такі дюрбе виділені в Бахчисарайському районі. Шедевром мусульманського зодчества є ханський палац в Бахчисараї. Збереглися два мінарети, які являють собою високі тонкі башти з гвинтовими драбинами всередині та балкончиками наверху. Західна стіна мечеті була розписана іранським майстром Омером. Зараз це експозиційне приміщення Бахчисарайського історико-культурного музею. Великий інтерес представляє Зінджирлі-медресе, що знаходиться в передмісті Бахчисараю – Старосєльє (колишній Салачік). Медресе було побудоване в 1500 р. ханом Менглі-гіреєм. Це – твір ранньої кримськотатарської архітектури – єдина вціліла споруда такого роду в Криму.
Туристів завжди цікавлять традиційні ремесла та декоративно-прикладне мистецтво того чи іншого народу. Серед кримсько-татарськх майстрів виділяється ряд людей, які працюють в цьому напрямку – художники декоративно-прикладного мистецтва (ювеліри, гончарі, спеціалісти з традиційної вишивки, ткацтву орнаменту).
Середньовічні печерні міста. Дуже важко однозначно визначити, який з етносів, що пройшов через півострів або встиг скластися на його території протягом бурхливого середньовічного періоду, був конкретним творцем того чи іншого «печерного міста» або тим більше міст в цілому. По-різному складалися долі цих поселень на різних етапах історії півострова. За час свого досить тривалого існування вони неодноразово могли змінити свій статус, населення і навіть ім’я. До речі, в переважаючій більшості назви «печерних міст», що дійшли до нас, безперечно, виникли дуже пізно – тоді, коли вони вже були давно покинуті мешканцями, і оточуюче населення втратило про них реальну історичну пам’ять. Цікавим в цьому відношенні є приклад одного з найбільш мальовничих пам’яток – Ескі-Кермену. Назва перекладається з кримськотатарської мови як «Стара фортеця», вперше воно фіксується лише в кінці XVIII ст.Лише для Мангупа, Чуфут-Кале та Інкермана відомі їхні дотатарські назви, відповідно: Феодоро, Кирк-Ор, Каламіта, але і вони не є першопочатковими, а зазначаються джерелами не раніше другої половини XIII ст., і тільки по відношенню до Кирк-Ору.