Був чудовий травневий день, коли у частині зник телефонний зв’язок. Тетяну разом із ще однією дівчиною відправили перевірити, у чому справа. Порив знайшли на пагорбі за містом. І поки лагодили, Тетяна підняла очі й побачила невимовно казкову картину – місто було все у вогнях. Це миготіли вогні зі зброї. Дівчата все зрозуміли без пояснень: закінчилась війна! Нарешті вони побачать рідну домівку, батьків. Коли дівчата повернулись у частину, то опинилися в атмосфері загальної радості, щастя. Хтось плакав, хтось танцював. А одна дівчина крізь сльози все повторювала: «Мамо, аж ось я побачу тебе, матусю». Й скрізь лунали постріли. Немов салют тим довгим-довгим рокам Великої Вітчизняної, фронтовим дорогам, товаришам, котрі не дожили до світлих днів Перемог.
А у далеких Петрушках батько Тетяни нервово палив цигарки й думав: чи побачить свою рідну кровинку, чи зможе обійняти її.
Тетяну демобілізували аж в серпні 1945-го. За ці місці вона в спокійній атмосфері змогли роздивитись країну, в якій довелося побувати, побачити всю велич та красу старовинних чехословацьких міст. Коли повернулась додому, пішла працювати у колгоспи. Це на її плечі разом з мільйонами українців лягла відбудова зруйнованого господарства. Довелося пережити голод 1947 року. А згодом, як у житті ведеться – одружилась, народила донечку. Тут, у тихих Петрушках, неподалік від озера вона й прожила своє життя. Нині поруч з нею живе донька, котра доглядає та підтримує маму.
2.2 Нелегка доля діда Терентія
- Терентій Олексійович, народився у 1913 році на Поліссі, - по-солдатському видав чоловік. Чесно кажучи, не віриться, що цій людині ось-ось виповниться 95. Він ніколи не сидить вдома, ніколи не нудьгує. Власне з ним не доводиться сумувати ані родичам, ані сусідам, і не від однієї людини доводлось чути: «На душі неспокійно, якщо немає Терентія Олексійовича».Дійсно, його люблять і поважають у селі, навіть незважаючи на те, що він не корінний житель Петрушок. Люблять його за веселу вдачу, за неспокійний характер. Зрештою за те, що у такому віці не втрачає ані оптимізму, ані бадьорості духу.
За свій довгий вік, де його тільки не кидало життя. Від Амуру, як товариша Сухова, й аж до Німеччини.
У 1935-ому році Терентія Олексійовича забрали до армії. Служив він спочатку у будівельному батальйоні. Спершу ця частина будувала Бориспільський аеродром. А згодом перебазувалась до китайського кордону саме у той час, коли на берегах річки Халхін-Гол розгорівся радянсько-японський конфлікт. У бойових діях він участі не приймав.
Після завершення терміну служби Терентій Олексійович повертався додому, коли у поїзді до нього з товаришами підійшов чоловік у білому одязі й запропонував піти працювати охоронцями на завод №60. Терентію пропозиція сподобалась. І він попрямував до столиці. Тим більше, що рідний дядько давно запрошував у гості. Приїхавши у Москву, він поспілкувався з родичами, і ті порадили йому не повертатись. Бо перспектива не вибратись звідти й не бачити в житті нічого окрім сільської хати була досить реальною. Дідько порадив піти охоронцем. Не небіж одразу і озвучив свої плани піти працювати на завод №60. Дядько лише скептично посміхнувся. Адже потрапити працювати на це підприємство аж надто складно – воно знаходилось у відомстві НКВС та у підпорядкуванні сталінського наркома, кривавого ката Миколи Єжова. Випускали на заводі надпотужні прожектори, які світлом пробивали будь-який туман. Деякий час Терентій пропрацював на заводі. Згодом він все ж перебрався до рідної домівки. Певно доля змилувалась над ним. Адже залишся він на заводі після арешту Єжова у 1939 році, невідомо як склалась би його доля. Адже слідом за арештом наркома, у його справі було репресовано багато співробітників НКВС.
Згодом Терентій знову потрапив до армії - приймав участь у радянсько-фінській війні. Чогось особливого у його пам’яті про ті події не збереглося. Та й що могло залишитися у свідомості : війна тривала кілька місяців. Операція зі штурму фортеці, в якій брав участь Терентій тривала недовго. Фіни бились добре, але ні за кількістю людей, ні за якістю озброєння нічого особливого протиставити радянській армії не могли. Згодом він повернувся додому. Минуло кілька років й родичі з Москви повідомили, що для нього знайшлася робота. Терентій зібрав нехитрі пожитки й рушив до найближчої пристані, щоб пароплавом дістатись до Києва, а звідти – до Москви.. Чекав-чекав він транспорту, а того все не було. Аж ось почулися вибухи й хтось крикнув, що розпочалась війна. Звісно, наш герой знову потрапив до війська. Їх частина тримала оборону на Десні. Вдень атаку відбили. Але набої підходили до закінчення. Вранці коли бійці зібрались снідати, вийшов командир й сказав: «Хлопці, ми у глибокому котлі. На нашій техніці далеко не пройдемо. Тож збирайтесь, кидайте зброю й хто як може пробирайтесь по домівках. Я вдягну цивільний костюм й у разі, якщо затримають наші або німці скажу, мовляв, місцевий житель пас тут корів». Що вдієш. Терентій з кількома товаришами пішли через поле, посеред якого залишили гвинтівки. І щойно вийшли на дорогу, пролунало: «Хальт!» - ніби з-під землі виїхала німецька вантажівка з повним кузовом озброєних вояків. І солдати одразу підвели ріки: пручатись або тікати – тотожно самогубству. Так розпочалося чотирирічне життя Терентія в полоні. Несолодке настало для нього буття. Спочатку його відправили працювати на бауера, тобто на землевласника. Хазяїн був дуже хорошою людиною. Ніколи не знущався з робітників. Зате наглядач був справжнім садистом. Одного разу побив Терентія шлангом, з якого лилася вода. Та побив так сильно, що чоловік місяць не міг одягнути сорочку. Виникає питання: за що? А за те, що той поклав моркву у кишеню. Звісно зробив Терентій те не з бажання нашкодити господареві, а просто дуже хотів їсти. Баландою з води та брукви, якою годували полонених, особливо не наїсися. Потім групу полонених перевезли на роботу у кар’єр. Кілька місяців вони пропрацювали тут, й звідси їх відправили на залізобетонний завод. Коли пішли чутки, що поруч вже знаходяться американські війська, полонені гуртом вбили наглядача. Ні, тікати вони не збирались. Але ставлення до них з боку німців кардинально змінилось, коли поширилися чутки, що полонені вбивають німців. А згодом їх звільнили. Американці, як і скрізь, пропонували звільненим радянським полоненим перебиратись у штати. Дехто погодився. Дехто – ні. Зрозуміти можна і тих, і інших. Перші хотіли побачити інше життя, аніж злигодні вдома, до того ж про те, що зі звільненими полоненими проводитиме роботу НКВС теж певно чули. Другі ж просто хотіли додому. Незважаючи на все бажали побачити рідних. Хоча багато хто платив за цю можливість велику ціну – потрапив до концентраціного табору. Терентія Олексійовича ця доля обійшла. Хоча й його викликали на розмову у відповідні органи. Але до Сибіру, на щастя, не відправили.
Після повернення додому Терентій працював лісничим. Власне тут, у єдності з природою, він і прожив і пропрацював багато років.
2.3 Учасники партизанського руху
Друга Світова війна для Петрушок стала наступним періодом випробувань. 12 липня1941 року село було окуповано німецькими військами. Серед мешканців Петрушок була розгорнута агітація за роботу у підпільних партизанських загонах. Серед учасників партизанського руху були:
Алексєєнко Михайло Андрійович ( 1924 р.), з 04.42 по 11.43 рік був зв’язковим 5 партизанського батальйону Київського партизанського з’єднання ім. М. Хрущова, нагороджений медаллю «Партизан Вітчизняної війни» 2 ступеня.
Антоненко Андрій Кирилович ( 1907 р. ), з 04.42 по 11.43 рік був зв’язковим 5 партизанського батальйону Київського партизанського з’єднання ім. М. Хрущова (переправляв людей до партизанських з’єднань).
Шанич Сергій Васильович ( 1922 р.), з 04.42 по 11.43 рік був зв’язковим 5 партизанського батальйону Київського партизанського з’єднання ім. М. Хрущова. Перерізав телефонні кабелі німецького управління по трасі Житомирського шосе. Нагороджений медаллю «Партизан Вітчизняної війни» 2 ступеня.
Починок Марія Іванівна ( 1908 р. ), з 04.42 по 11.43 рік була зв’язковим 5 партизанського батальйону Київського партизанського з’єднання ім. М. Хрущова, поширювала листівки в тилу ворога у села Дмитрівка.
Угляренко Федір Михайлович ( 1922 р.) з 04.42 по 11.43 рік був зв’язковим 5 партизанського батальйону Київського партизанського з’єднання ім. М. Хрущова.
Крім зазначених петрушчан участь у партизанській війні брали: Павлюк Макар Федорович, Зимогляд Степан Матвійович, Гаркавенко Кіндрат Петрович, Ткаченко Онисія Федорівна, Алексєєнко Тетяна Тимофіївна, Угляренко Марія Карпівна, Здоренво Марія Андріївна, Каліга Ларіон Омелянович, Лютий Сергій Федотович, Кокот Іван Іванович, Зінченко Горпина Тихонівна, Люти Онисія Йосипівна, Кокот Катерина Федорівна, Іванова Катерина Гнатівна, Косован Надія Петрівна, Шаповал Тетяна Петрівна – учасники партизанських дій, які брали участь у диверсійній та саботажній роботі на території окупованого села, поширювали літературу, спасали радянських полонених, діставали для них документи тощо.
Крім зазначених осіб у звітах до Київського облвиконкому значаться Угляренки Захар Сидорович та Сергій Миколайович, Павлюк Макар Федорович, Алексєєнко Михайло Арсентійович.
2.4 Список загиблих петрушан на полях Великої Вітчизняної війни
Петрушчани, які загинули на полях Великої Вітчизняної війни:
Алексеєнко Михайло Арсентійович
Алексеєнко Григорій Арсентійович
Антоненко Паво Олексійович
Антоненко Степан Пилипович
Антоненко Василь Караилович
Антоненко Федір Данилович