Ворожіння – ритуал, спрямований на встановлення контакту з неземними силами з метою отримання знань про майбутнє. За своїм функціональним спрямуванням до ворожінь належали і прикмети – випадкові знаки, які люди використовували для прогнозування майбутнього. Це, наприклад, ворожіння, пов’язані з випадковою зустріччю, з поведінкою тварин, зі сновидіннями. Вони могли здійснюватись в хаті, бо не передбачали посередництва духів, нечистої сили. Водночас для ворожіння – справи нечистої і небезпечної – вибирали нечисті місця, де зазвичай перебували духи (сіни, баня), і локуси, що вважалися межею між своїм і чужим світом (піч, поріг, тин, ворота, перехрестя, річка).
Звичайний ритуал ворожіння включає три етапи :
- підготовчі дії;
- отримання знака;
- тлумачення.
На дослідженій території зафіксовані різні види ворожінь.
Ворожіння про майбутню долю з балабушками. Це маленькі пампушки, тісто для яких замішували на воді, яку приносили дівчата в роті. Намічені кожною дівчиною пампушки розкладали на підлозі, після чого до хати впускали голодного собаку й уважно стежили за його поведінкою. Черговість, з якою пес поїдав балабушки, за народними уявленнями мала визначати й черговість вступу до шлюбу учасниць ворожіння: па\чут пам\пушк’і да со\баци да\дут` да ко\тора ў\хоп’іт` вже чи\йу пам\пушку то та ху\чеĭ \замуж ви\ход`іт` (всі н.п. ). Недоторкані пампушки віщували, що сподіватися швидкого весілля марно; ті ж, які пес намагався загребти у земляну долівку, чи заносив під стіл, начебто віщували смерть. Цікаво, що спогади про подібні ворожіння нерідко супроводжуються коментарем інформаторів на зразок”Так воно і сталося”,-або:”Так воно і збулося”,- що підтверджує стійкість традиційних вірувань у визначенні долі.
Гукати долю: ідо\мо у два\нац:атиĭ \час да гу\кайомо сво\йу \дол`у, гур\том. В’і\ход`іл`і, од\на к\л`іче, д\руга: \дол`а мо\йа \д`е \ти \ход`і а\гу( н.п. 1,2). З якого боку загавкають собаки, туди, за народними повірями, дівчина і заміж піде.
Доля — у східних слов’ян, переважно в українців, персоніфікація індивідуальної долі людини, яка вважається частиною загального добробуту, щастя. Доля з’являється у у кожної людини при народженні и супроводжує її протягом всього життя.
Ворожіння із взуттям: во\рожат`, \хочут` вз\нат` чи \замуж поĭ\д`еш і ку\ди, ши\байе га\лошу ч’і \тухл`а да через \хату чи через х\л`еў да ку\ди упа\д`е, ту\ди поĭ\д`еш \замуж у ту с\торону (всі н.п.).
Символічне наповнення ворожіння – подолання межі свого і чужого простору. Привертають увагу елементи, наприклад, дах будинку, які розкривають давні уявлення, що ґрунтуються на протиставленні понять домівка : поза домівкою, двір : поза двором. Отже, якщо чобіток перелетить через хату, це віщувало заміжжя, а відтак – переселення з батьківської домівки, протилежний результат віщував дівування і життя на старому місці.
Ворожіння із тином: об\хапвал`і шта\х’ети на ти\ну, йак\шо до \пари, то у \пари \буд`еш (всі н.п.). Дівчина обхоплювала руками тин і рахувала кількість кілків: парне число віщувало заміжжя (реалізація опозиції парне : непарне). Це й принцип лежить в основі ворожіння з украденими дровами в оберемку: і д\рова на ба\ремок на\бери н`е л`і\чи да \л`ічат чи по\ пари/ то у \пари \буд`еш (всі н.п.).
Ворожіння, в основі яких є акт витягування певного предмета. В окремих склянках розміщували хліб чи зерно (символ щастя), копійки (символ багатства), обручку (символ заміжжя). Учасник, якому зав’язали очі, сам витягував предмет – знак долі. Різновиди цього виду ворожінь і зараз існують на дослідженій території у дещо трансформованому вигляді: у три склянки наливають солону, солодку і просту воду; дівчина вибирає склянку (солодка вода – добре і багате життя в наступному році, солона – бідне, звичайна – життя сповнене невдач). У зерно кладуть три персні: золотий, срібний, мідний; учасник відшукує ритуальний предмет, який є провісником долі.
Загалом андріївські ворожіння належать до одного з найкраще збережених у народній пам’яті фрагментів традиційної духовної культури. Можливо, це пояснюється тим, що охоронцями даної інформації виступають жінки [Курочкін 1997: 335].
Розповідей про андріївські бешкетування молоді в лосліджуваній мікрокультурі не зафіксовано. Воно переважно є елементом різдвяного циклу свят. Тому вважаємо доцільним дослідити це питання в наступному розділі.
Отже, обрядовий текст свята Андрія представлений такими різноплановими одиницями:
- ха\з`аĭка, ха\з`айін, д`в\к’і, х\лопци, \пан Кор\жинск’іĭ, \пан Кочер\жинск’іĭ – як назви дійових осіб обряду;
- Анд\реĭ, Кал`і\та – як назва свята обрядового комплексу;
- корж, кал`і\та, кочер\га, к\вач, со`лома, \з`еркало, \чобот, \туф’ел` ба\лабушк’і, пам\пушк’і, д\рова, мл`ін\ци, бл`ін\ци, з`ер\но, ста\кан, \в’ен`ік– як назви реалій обряду;
- во\рожит` на жен`і\хов, га\дат`, з\ват` \дол`у, гу\кат` \дол`у, \йез`д`іт` на кочер\з`е, ку\сат` кор\жа, ч’еп\л`ат` кор\жа, годо\ват` со\баку, к’і\дат` \чобот, ши\бат`туф\л`а, обх\ват ват` шта\х’ети – як назви одиниць акціонального плану;
- \хата, д\вор, \с`ен`і, перех\рес`т`а, \п’еч, под\ворок, д\вор – як назви одиниць локативного плану.
Отже, християнська ідеологія намагалася викорінити, піддати забуттю слов’янський світогляд із його космогонічними уявленнями, звичаями і святами уславлення Сонця – джерела світла і життя. День святого Андрія приніс чимало духовних збитків старовинному святу Калити. Хоч багато дечого з його ритуальних дійств забулося, але визначальний звичай – кусат` коржа – залишився й досі, а його номінація належить до активного словника говірки.
2.2 Номінація традиційних календарних зимових обрядів, віднесених до свят Різдва та Нового року, в говірках сіл Овруцького району Житомирської області
Різдвяні свята в українців належать до найурочистіших. Одним із атрибутів цього свята є коляда, яка формувалася в українських святах упродовж століть. Кожний край, навіть кожне село мали свої колядницькі традиції, які, звичайно, з плином часу поступово мінялись.
Найголовнішим святом у зимовому циклі часів язичництва було свято Корочуна. Точне походження цього слова невідоме. Проте згадки про нього в Іпатіївському та Новгородському літописах свідчать про те, що Корочун – давня назва Коляди. Вважалося, що природа в цей час завмирала, а сонце нібито з’їдав злий Корочун – темне слов’янське божество. Всесильна богиня неба Коляда народжувала нове сонце – маленького Божича. Язичники, намагаючись захистити новонародженого, виконували різні магічні дії, які стали основою народного свята Коляди. Ще й досі колядники ходять із сонцесяйною „звіздою”, що символізує небесне світло [Лахман 2001: 47]. До прийняття Володимиром християнства саме Різдво називалось Корочуном. Мабуть, таку назву воно дістало від того, що ночі ставали коротшими, бо свято припадає на час повороту сонця із зими на весну. Настає пробудження активних процесів у всій природі, а отже, і в організмі людини [Килимник 1959: 11].
Виходячи з поліського загальнообрядового контексту, зауважимо, що обрядові комплекси поліщуків мають чітко виражену структуру: початок і кінець торжества, що узгоджується із зустріччю і проводами [Кутельмах 1997: 199]. Власне така двочастинна структура характерна і для зимового обрядового циклу поліщуків, а зокрема і обстежених сіл. Він, порівняно з іншими циклами, зазнав найбільшої деформації.
Що ж лежить в основі обрядових дійств святкового комплексу?
Учені висловлюють думку про те, що в основі багатьох обрядів, а не лише поховально-поминального, є культ предків. Як зазначає Н.Н.Велецька, культ предків відігравав визначну роль в язичницькому світогляді та в генезисі язичницької обрядовості. Значення його залишалось досить істотним і в народній традиції християнської епохи [Велецкая 1978: 163].
Культ предків як частина світоглядного комплексу людини первіснообщинного ладу базувався на уявленнях про рід. До складу останнього входили не лише живі, а й померлі. А всяка втрата викликала у членів роду неусвідомлене, але необхідне і напружене бажання – заповнити втрату, воскресити того, хто відійшов, залишити його у своєму середовищі. Тому і смерть трактувалась як відхід в інший світ, що не порушувало зв’язків між членами роду. Вплив мертвих на життя живих трактувався двояко: як заступників родини або джерела шкідливого впливу [див. докл.: Конобродська 2001: 124]. Тому необхідно було задобрити їх, а вони в свою чергу подбають про добробут сім’ї, родючість ниви та плодючість худоби.
Отже, культ предків лежить і в основі календарних зимових обрядів. Завдяки вірі в безсмертя душі людина могла пережити факт смерті члена колективу і зменшити постійний і панічний страх перед нею. За народним світоглядом, люди не вмирали, а лише змінювали форму свого буття. Життя і смерть означали повсякчасний прихід і відхід членів роду в родинному колі. Збереження необхідної рівноваги в стосунках з потойбічним світом, від якого залежало земне благополуччя, набувало особливого значення в ті періоди життя, коли, за народним віруванням, душі предків ходять по землі. Саме тоді живі намагалися задовольнити потреби мертвих, а мертві, в свою чергу, мали перейнятися турботами роду, з метою уникнути негативного впливу та забезпечити прихильне ставлення духів померлих до родини. Свідомість того, що в потойбічному світі є приязні до неї істоти, сповнювала людей почуттям безпеки й задоволення [Толстая 2005: 446].
Зимовий цикл свят – це хліборобські свята, які зберегли багато старовинних народних звичаїв та вірувань. Усі ці вірування найтісніше пов’язані з життям, природою, засновані на пізнанні й освоєнні навколишнього середовища людиною. Всі обрядові дійства, які відбувалися в період святкового циклу, пов’язані з зустріччю нового сонячного року. Люди, життя яких було тісно пов’язане з навколишнім світом, вірили у можливість впливу на природу. В цей важливий момент, можна було здобути бажане щастя, багатство й мир на наступний рік. Треба було лише вміти їх закликати й замовити за допомогою системи обрядових дій, магічних актів, супровідних словесних формул. Цій універсальній мрії й бажанню були присвячені дійства, які відбувалися протягом святкового циклу [Сеньків 2001: 60]. Отже, головне спрямування різдвяного комплексу свят – досягнути доброго врожаю, приплоду худоби, добробуту в родині, а для цього треба було заручитися підтримкою духів.