Львівський українознавчий осередок, який утворився на початку 30-х років навколо діячів так званої «Руської трійці» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не тільки започаткував на західноукраїнських землях нову українську літературу на народній основі («Русалка Дністрова», 1837 p.), а й став ініціатором та організатором широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і опису пам'яток народної матеріальної і духовної культури була залучена значна кількість інтелігенції на місцях (переважно духовенства), практикувалися і спеціальні народознавчі мандрівки за певною програмою. Відсутність української періодики і труднощі з виданням українських книжок були причиною того, що переважна більшість українознавчих праць першої половини XIX ст. залишилася у рукописах або була опублікована російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі особливо помітними народознавчими публікаціями були книжки «Рускоє весілє» Йосипа Лозинського (1835 p.), збірки українських пісень, прислів'їв та приказок, описи народних звичаїв, обрядів, вірувань тощо. У 50—60-х роках важлива роль в організації науково-етнографічної роботи в Україні належить заснованій у Києві 1852 р. «Комісії для опису губерній Київського учбового округу», зокрема її етнографічному відділенню. Комісія підготувала ґрунт для створення в Києві 1873 р. Південно-західного відділу Російського географічного товариства. Його очолив Павло Чубинський — найвизначніший український етнограф XIX ст., автор слів національного гімну «Ще не вмерла Україна». У 1869—1870 рр. під його керівництвом були проведені експедиційні обстеження в Україні та суміжних з нею районах Білорусії й Молдови, на матеріалах яких постала фундаментальна семитомна праця «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872—1879 рр.).
Етнографічні дослідження на західноукраїнських землях пожвавлюються з появою української періодики (газети «Зоря Галицька», «Слово», «Буковинська зоря», журнали «Вечорниці», «Мета», «Ластівка», «Правда» та ін.), де систематично друкуються народознавчі матеріали. У 60—70-х роках зміцнюються зв'язки і співробітництво в галузі народознавства між західноукраїнськими і наддніпрянськими вченими.
Як уже зазначалося, розвиткові української етнографії чинилися всілякі перепони. Займатися українським народознавством, як зазначав Іван Франко, було небезпечним заняттям. Зрозуміло чому. Адже знання про походження народу, його традиційно-побутову культуру, як і вивчення мови, громадянської історії, веде до пізнання глибин історичного буття народу, його культурної самобутності, себто до усвідомлення ним своєї національної своєрідності, свого «я». А це саме те, чого ніяк не хотіли визнавати, що всіляко намагалися відкинути поневолювачі українського народу.
Уже члени «Руської трійці» реально зіткнулися у народознавчій роботі з протидіями тогочасних австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більш негативного ставлення зазнавала ця робота з боку заповзятих посіпак російського царизму, котрі уважно стежили за розвитком українознавчої думки, повсякчас обмежували її, не допускали жодних виходів за рамки офіційно допустимого. Саме через здобутки на теренах українознавства 1876 р. було заборонено діяльність
Південно-західного відділу Російського географічного товариства.
Великими перешкодами на шляху розвитку української етнографії були відомі ганебні акти царизму — валуєвський циркуляр 1863 р. з його зухвалим запереченням права на існування української мови («не было, нет и быть не может») та Енський імператорський указ 1876 р., якими заборонялося друкування книг українською мовою, українська преса, театральні вистави, санкціонувалося широке переслідування «українського руху» та інші реакційні заходи.
Однак українська народознавча робота не припинялася і, незважаючи на несприятливі умови та перешкоди, рухалася вперед завдяки патріотичній цілеспрямованості й подвижництву відданих цій справі діячів.
У 70—80-х роках з'являються цінні народознавчі розвідки Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Потебні, Петра Єфименка, Миколи Лисенка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Драгоманова, Павла Житецького, Миколи Сумцова, галичан Якова Головацького, Омеляна Партацького, Данила Лепкого, Івана Верхратського, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, буковинця Григорія Купчанка та ін.
Якісно новий етап розвитку українського народознавства пов'язаний з діяльністю Івана Франка та очолюваної ним і Михайлом Грушевським наукової інтелігенції. У 1873 р. зусиллями українських громадських діячів у Львові було засновано Літературне товариство їм. Т. Г. Шевченка, яке стало одним з осередків української науки. 1892 р. воно було реорганізоване в Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ), що в тогочасних умовах фактично виконувало функції національної академії наук. Фундатором народознавчих досліджень стає етнографічна комісія Товариства, ядро якої складали видатні українські етнографи і фольклористи: Іван Франко, Федір Вовк, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Осип Роздольський.
З ініціативи етнографічної комісії здійснювалися наукові експедиції, була налагоджена робота численних збирачів на місцях, систематично публікувалися дослідницькі матеріали з усієї України. Визначними віхами української народознавчої науки стали, зокрема, серійні видання «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до української етнології» (22 томи). Праці з української етнографії друкувалися також у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 р.). Численні дослідження з української етнографії з'являлися у російськомовному журналі «Киевская старина» (виходив з 1882 р.), львівських часописах «Зоря» (1880—1897 рр.), «Житіє і слово» (1894—1897 рр.) та інших виданнях.
В останні десятиріччя XIX ст. — на початку XX ст. українська етнографія сягнула рівня кращих зразків європейської етнографічної науки (праці Миколи Сумцова, Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Дмитра Яворницького, Володимира Шухевича, Михайла Зубрицького, Зенона Кузелі). Помітний внесок у справу вивчення побуту і культури українського народу зробили й чужоземні дослідники: польські (Оскар Кольберг, Едуард Руліковський, Ізидор Коперніцький), російські (Орест Міллер, Олександр Пипін), австрійські (Леопольд Вайгель, Раймунд Кайндль), чеські (Франтіїиек Ржегорж, Людвік Куба) та ін. Було створено передумови для подальшого розвитку українського народознавства, що намітився після революційного перевороту 1917 р. в Росії і розвалу Австро-Угорщини 1918 р. У період тогочасних визвольних змагань за побудову соборної української держави була створена Всеукраїнська Академія наук (1918 р.). У 20-х роках навіть в умовах більшовицького режиму розгорнулася плідна народознавча збиральницька і дослідницька робота. Її очолили етнографічна комісія Академії та краєзнавчі осередки в різних місцевостях України. З'явилися такі спеціальні видання, як «Етнографічний вісник», «Краєзнавство», «Побут», у результаті інтенсивних польових досліджень значно поповнилися збірки етнографічних матеріалів. Але цей період тривав недовго. Уже наприкінці 20-х років почалася «рішуча перебудова» методології етнографічної науки і переведення її на марксистську основу. Вона супроводжувалася «непримиренною» боротьбою проти «українського націоналізму», хвилями масових репресій, що звели нанівець усі позитивні здобутки і відкинули українську етнографічну науку далеко назад.
На західноукраїнських землях, де у 20—30-х роках панували окупаційні буржуазні режими Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехо-Словаччини (Закарпаття), помітно занепало Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Але у той час виникли регіональні краєзнавчі осередки (товариство і музей «Бойківщина» в м. Самборі на Львівщині, етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому на Закарпатті, музеї «Гуцульщина» в Коломиї, «Верховина» в Стрию, «Лемківщина» в Саноці та ін.), з діяльністю яких пов'язане значне пожвавлення народознавчої роботи на місцях. Самбірське товариство мало навіть неперіодичне видання — «Літопис Бойківщини» (у 1931—1939 рр. вийшло друком 11 книжок).
Після другої світової війни головними осередками етнографічної науки в Україні стали Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України в м. Києві та Державний музей етнографії та художнього промислу АН України у м. Львові. Останній є найстарішою і найбільшою в Україні музейною установою етнографічного профілю. Науково-дослідна робота музею значно пожвавилася після створення на його базі у 1983 р. Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, яке 1991 р. стало окремим Інститутом народознавства HAH України. Значну роботу щодо збору і вивчення пам'яток народного побуту і культури здійснюють обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, передусім створені за останні десятиліття музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) Києва, Переяслава-Хмельницького, Львова, Ужгорода, Чернівців.
Поряд з іншими українознавчими дисциплінами етнографія зазнала згубного впливу більшовицького тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, які до останнього часу методично нівечили її, полишали найздібніших та найактивніших сил, збочували на бездоріжжя ненаукових пошуків і розробок. Було закрито багато тем з української етнографії, зазнавали заборон і переслідувань кращі науковці та їх праці. Так і не змогла побачити світ підготовлена в 60-х роках історико-етнографічна монографія «Українці».