У розташуванні хати і господарських будівель щодо вулиці чи дороги (у вуличних і рядових поселеннях) побутували три варіанти: житло знаходилося ближче до комунікацій, а господарські будівлі – в глибині двору; житло розташовувалось у глибині двору, а господарські будівлі ближче до вулиці; житло знаходилось на одній стороні вулиці, а на другій господарські будівлі.2 Ці варіанти характерні для всієї території України, зокрема Поділля.
Означені варіанти забудови відкритого двору та наближення хати до вулиці набули більшого або меншого поширення по всій території України, залежно від розмірів земельних поділів, соціально-економічного становища господарів, а також, частково, етнічних традицій.
Саме розміри двору та кількість господарських будівель у ХІХ – на початку ХХ ст. наочно виявляли глибоке майнове розшарування українського селянства. Бідняцький двір обмежувався лише хатою і однією будівлею, де вміщувалось усе господарське начиння та худоба. Двір заможного селянина міг налічувати понад 20 різноманітних будівель, які свідчили про його достаток. За даними досліджень П.П. Чубинського, садиба найбіднішого господаря, яка складалася із однієї хати без сіней, повітки, хлівця та невеликої огорожі, коштувала 45 крб, садиба середняка, що складалась з хати із сіньми, клуні, погріба, повітки, загороди, хлівця огорожі – 138 крб, садиба заможного селянина – хата на дві половини і всі господарські будівлі в повному обсязі, коштувала – 310 крб.1
Найбільш поширеною на Поділлі можна вважати садибу в якій хата знаходиться в глибині, а господарські будівлі розміщені по дві сторони. При наявності більшої кількості споруд садиба мала замкнуту форму, при якій глухі стіни виходять на зовні.2 У місцевостях де багато каменю, значна частина господарських будівель, складених з цього матеріалу, поєднується кам’яною огорожею. В цьому випадку садиба набуває фортечного характеру. З таких дворів зовні видно тільки дахи будівель.
У садибах, які були розміщені в підніжжях вузьких долин, на схилах горбів, спостерігалася ярусність у забудові. Як правило і на верхній площадці будували фасадом до вулиці хату, на нижній – господарські будівлі, зведені по периметру навколо двору.
При створенні будівельних майданчиків звичайно, не обходилася без переміщень ґрунту з верхнього рівня на нижній.3 У садибах розташованих на днищах долин і плато, будівлі розміщувалися довільно, залежно від потреб господарства.
Важливою рисою подільської садиби, яка можливо, встановлювалась з намагань до замкнутості, є поєднання під спільним дахом цілого ряду різноманітних приміщень. Поєднання бувають різні, наприклад: куча + стайня + шопа + комора, куча + стайня + хлів + шопа, стайня + куча + майстерня, куча з поверхневим курником стайня + комора + шопа. Довжина цих «довгих будинків» доходить до 20 метрів.4 Існують звичайно і менші поєднання. Тільки стодола в подільському дворі завжди стоїть окремо.
За умов народної колонізації земель у ХІХ ст. виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів постановкою її в [13]глибині двору. Такий тип на Поділлі отримав назву двір з проїздом. Наближене або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти. Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новацій ним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торгівельними шляхами.
Середняцький відкритий двір із вільною забудовою поділявся, як правило на дві нерівні частини: більшу «город», що розташовувалась поза хатою, і меншу, що прилягала до вулиці й називалась власне «подвір’я». Напроти хати ставили окремі будівлі: для худоби та реманенту – шопу, для коней стайню. Перед шопою розміщували місце для худоби – обору. Напроти вікон хати розташовували комору – споруду для зберігання зерна. Біля комори відводили місце для возовні, де зберігали воза, сани, борону, тощо. Тут ставили і саж для свиней.
Однорядна забудова відкритого двору була досить поширена в кінці ХІХ ст. в російських селах Вінницької області.1 Цьому сприяла зайнятість російського населення переважно деревообробним промислом і відходництвом. Широко поширена в російських селах Поділля і дворядна забудова двору коли господарські будівлі будувалися в один ряд паралельно хати, що, як правило, була наближена до вулиці. Цей варіант був поширений і в українських селах, в господарів з малими присадибними ділянками та у приміських селах.
Рідко на Поділлі зустрічалися замкнена та Г – подібна забудови двору. Замкнена була поширена на заході Поділля переважно при будівництві хуторів, а Г – подібна в приміських українських та польських селах. На початку ХХ ст. ці варіанти почали заступати вільна забудова, яка характерна для українського двору.
Характер забудови двору значною мірою обумовлювався профіляцією одноосібного господарства. Через малоземелля селяни були змушені шукати додаткові прибутки, зокрема займатися гончарним промислом. Забезпеченість земель у гончарських господарствах на початку ХХ ст. становила в середньому 1,5 [14]десятини.1 Проте переважна більшість гончарських господарств були в своїй основі землеробськими. В них основну масу худоби складали коні, воли та корови, потім свині і вівці.
В другій чверті ХХ ст. з переходом до колективного господарства докорінно змінився характер сільського двору.2 З створенням колгоспів, як центрів великого сільськогосподарського виробництва в яких знаходилися тваринницькі та інші господарські будівлі, почали зникати у селянських садибах деякі господарські будівлі, такі як, возовні, клуні, стодоли та інші. Що в свою чергу призвело до зникнення однорядного, дворядного, Г – подібного варіантів забудови відкритого двору і масового поширення вільної забудови, з обмеженою кількістю господарських будівель, що в свою чергу призвело до підвищення санітарно-гігієнічних норм сільських садиб.
Говорячи про етнічні традиції щодо характеру забудови сільської садиби, слід мати на увазі, саме застосування та розвиток історично виниклих навиків і прийомів, які враховували особливості побуту та праці селян, сприяли раціональному використанню площі двору відповідно до господарських потреб селянина. До таких прийомів можна віднести: орієнтацію житла по сонцю, його розміщення стосовно вулиці, висадження перед хатою квітів та фруктових дерев, вони органічно увійшли в сучасний сільський двір, відображаючи історичну спадщину народу.
Хата завжди була центром селянської садиби, по всій Україні. Остання займала земельну ділянку, на якій в певній системі розміщувалися, крім житла, ще й господарські будівлі з подвір’ями, сад, город. Вони, хоч і мали свої основні функції, використовувались для інших цілей. Часто селяни влітку, а іноді й взимку, спали не тільки в хаті, а й в коморі, клуні, сінях тобто як житло використовувалися господарські приміщення. Від характеру виробничої діяльності членів селянської родини залежали розміри, кількість господарських будівель.
[15]Господарські будівлі, як і житло мали свої типові риси й особливості, характерні для окремих районів. Так визначальними для традиційної забудови садиб на Поділлі, були кількість і якість господарських будівель, їх взаємозв’язок та розташування відносно житлового будинку, в’їзду в садибу, проїжджої частини вулиці, доцільність розміщення всіх споруд, поєднання їх функціональності з естетичними вимогам місцевості.1
Загалом усі господарські будівлі за їх функцією можна поділити на такі групи:
Будівлі для зберігання продуктів землеробства: клуня («стодола»), коші («кошиці»), льох («погріб»), «катрана», «катрага».
Будівлі для худоби: хлів, хлівець, стайня, обора, курник, саж.
Будівлі для зберігання господарського реманенту: повітка, шопа, возовня, піддашшя.
Малі архітектурні форми: вулики, криниці, огорожі, місця відпочинку.
Інші будівлі: бані, сушні, літні кухні тощо.
Коротко зупинимося на окремих будівлях. У кожному більш-менш заможному господарстві неодмінно ставилася комора. У ній зберігалися запас зерна, господарський реманент та речі вжитку. Її здавна вважали ознакою заможності господарів і тому її ставили з найкращого лісоматеріалу.
На Поділлі переважали каркасні комори, як правило чотирикутні, дещо видовжені в плані.2 Їх будували з дерев’яних брусів і ставили на них солом’яний верх. Уздовж головного фасаду споруджували галерейку для сушіння зерна, яку оздоблювали різьбленням. Так оздоблювали й двері, балки під звисом покрівлі тощо. Подекуди комори ставили з каменю або глини.3
Перші вінці зрубу клали на високі підставки з каменю чи пеньків на кутах будівлі. У коморах робили підлогу яка забезпечувала добре провітрювання зерна, У заможних господарствах стіни комори зводили в зруб. Зруб ніколи не обмащували і не білили. У лісистих районах їх завжди будували з дерева, а у[16]степових – з глиносолом’яних вальків, каменю, але піднімали над землею. На Поділлі їх могли підводити під один дах із стодолами, хлівами. Бувають вони також двокамерні з сіньми.1
Перекривали комори чотирисхилими дахами на кроквах, зустрічалися також двосхилі та комбіновані дахи. Для господарських потреб використовували і горище комори. Потрапити туди можна було за допомогою приставної драбини.