У Рівненському, Дубнівському, Червоноармійському та Острозькому районах вони залишили характерні для їхньої культури ґрунтові поховання в гробницях, побудованих з кам’яних плит. Це були усипальні окремих патріархальних родин. В гробниці поблизу села Іванне Дубнівського району знайшовся великий янтарний диск – амулет із зображенням сонячного знаку хрестовидного типу на одному боці та сцени поклоніння божеству (мабуть сонцю) трьох людських дуже схематизованих фігур.
В другій половині 3 та першої половині 2 тис. до н.е. значна частина Сх. Європи, Центральної та Північної Європи була заселена групами споріднених племен, які залишили культури шнурової кераміки, названі так від характерного для них орнаменту у вигляді відбитків шнурка на посуді. На території Рівненщини відомі пам’ятки двох культур шнурової кераміки – городецько-здовбницької та стжижовської.
Стжижовька культура (назва походить від с. Стжитжув на Люблінщині) розповсюджена у Південно-Східній Польщі, в Рівненській і Волинській областях та у Південно-Східній Польщі, в Рівненській і Волинській областях та у Північній частині Львівщини. Вона є одним з пізніх проявів культур шнурової кераміки. Племена згаданої культури крім скотарства займалися землеробством та виготовленням у чисельних майстернях високоякісних виробів з волинського кремнію. На Рівненщині з чисельних поселень стжижовської культури досліджувались розкопками Зозів, Озліїв, Пере вередів Млинівського району. В окремих селах проводились розкопки ґрунтових поховань цієї культури, а в Городку, Жорнові Дубнівського та Торговці Млинівського районів були знайдені скарби бронзових речей, що є доказом уже значного накопичення багатств у руках окремих осіб – представників родової верхівки.
Доба бронзи (2 і початок 1 тис. до н.е.) характеризується дальшим вдосконаленням знарядь праці, значним розвитком скотарства й землеробства, а в галузі суспільних відносин – дальшим розвитком патріархально-родового ладу та майнової нерівності. Протягом раннього періоду доби бронзи на території Рівненщини розвивались пізні культури шнурової кераміки. Близько середини 2 тис. до н.е. тут виникла комарівська культура, пізніше сюди проникли окремі групи племен із сусідніх районів, зокрема розповсюдженої у Середній Європі лужицької культури. На кінець доби бронзи у північно-західних районах області у результаті дальшого розвитку культури місцевих племен і складного процесу схрещення впливів сусідніх культур сформувалась своєрідна Висоцька культура, розвиток якої припадає в основному на початок доби заліза. У південні райони області з лісостепового правобережного Придніпров’я проникали племена білогрудівської культури, що розвивались там з кінця доби бронзи.
Назва комарівської культури походить від курганського могильника неподалік с. Комарів Івано-Франківської області. Поселення цієї культури на Рівненщині відомі майже в усіх областях, а неподалік від с. Костянця Дубнівського району одне з них досліджувалось розкопками. Курганні могильники розкопувались у селах Дитиничі й Іванне Дубнівського району та Кургани Острозького району. Основними заняттями комарівської культури були скотарство і землеробство. Комарівська культура дуже близько споріднена з тщінецькою культурою, яка в той час розвивалась на території нинішньої Польщі.
Лужицька культура походить від району в Середній Європі – Лужині, де вперше було виявлено пам’ятки цього типу. Ця культура існувала в 12–5 ст. до н.е. на території сучасної Польщі, НДР та Чехословаччини. В межах УРСР, крім Рівненської області, її окремі пам’ятки відомі ще у Львівській, Тернопільській та Волинській областях. Багато дослідників розглядає племена лужицької культури як предків західних слов’ян.
Археологічні матеріали свідчать про те, що проникнення у західні райони Рівненської області невеликої кількості населення Поселення неподалік мало місце у 4–3 тис. до н.е. На це вказують залишки поселення неподалік від Крилова Дубнівського району, що досліджувалось археологічними розкопками. Воно належало до поморської культури, яка в цей час розвивалась на території Польщі. Назва культури пов’язана з прибалтійською смугою Повіслення, де вперше досліджувались її пам’ятки. Польські археологи розглядають нащадків племен поморської культури як нащадків племен лужицької культури.
Доба заліза у Середній та Східній Європі почалась приблизно у 7 тис. до н.е. Це період великих технічних досягнень. До них належать в першу чергу винахід так званого сиродутного способу витоплювання заліза. Залізні знаряддя – сокира, якою користувались для розчищення лісових масивів від посів, і наральник – окуття дерев’яного рала – зробили землеробство більш ефективним. Це сприяло збільшенню кількості свійських тварин як тяглової сили і вплинуло на загальний розвиток продуктивних сил. Потреба у масовій кількості металевих та інших виробів привела до виникнення ремесла, яке потім поступово виділилось в окрему галузь виробництва. Таке явище Ф. Енгельс назвав другим великим суспільним поділом праці. Розвиток продуктивних сил викликав зміни у суспільних відносинах: посилився процес розкладу первіснообщинного ладу. Нагромадження багатства стало метою представників суспільної верхівки окремих племен, виник інститут племінних вождів, які почали вести грабіжницькі війни. Поступово розвинулись феодальні відносини, виникли класи і держави.
Висоцька культура (приблизно 9–7 ст. до н.е.) розповсюджена в основному на території Львівської і північної частини Тернопільської області. Племена Висоцької культури займались землеробством і розведенням свійських тварин. Вони мешкали на відносно невеликих поселеннях, а жителі кількох сусідніх селищ ховали своїх небіжчиків на великому суспільному родовому могильнику. У похованих зустрічається велика кількість бронзових і залізних прикрас. На посуді і металевих виробах Висоцької культури простежується зв’язок її племен з сусідніми племенами лужицької культури. Її племена, мабуть, були одним з компонентів східних слов’ян.
Територія розповсюдження милоградської культури охоплює Рівненську і Волинську області, Північну Житомирщину та Південну Білорусь. На території Рівненщини поселення цієї культури досліджувались розкопками неподалік від сіл Великий Олексин Рівненського та Кургани Острозького районів, а ґрунтові й курганні могильники – в селах Городок і Забороль Рівненського Району та в Курганах поблизу Острога. Населення мешкало на розташованих по берегах річок і озер неукріплених поселеннях; основою його господарства було розведення свійських тварин; у порівнянні зі скотарством землеробство було менш розвинутим.
Черняхівська культура поширена на великій території від Середнього Подністров’я до Подністров’я, Лісостепу та частково степової суги України. Основою їх господарства було плужне землеробство. На поселеннях цієї культури знаходять численні залізні знаряддя, в тому числі наральники, ліпний та виготовлений на гончарному крузі посуд, бронзові ювелірні вироби, а також монети, які, можливо, були засобом грошового обігу на внутрішньому ринку. Знайдені також скарб римських монет у селах Соснове Березнівського, Збуж і Костопіль Костопільського, Княгинине Дубнівського району, Рочба та Хотин Рівненського, Мізоч Здолбунівського, Стоянівна Червоноармійського районів, які свідчать не лише про наявність заможної верхівки, а й в водночас доказом торгівельних зв» яків з римськими продавцями на Дунаї, куди населення Східної Європи постачало хліб, худобу, а, можливо, й здобутих у міжплемінних сутичках рабів. Проте деякі нахідки, наприклад, римський дротик з Мирогощі Дубнівського району слід розглядати як трофеї, здобуті у війнах з римлянами, мабуть, під час нападів на кордони Римської імперії. Племена черняхівської культури мешкали на неукріплених поселеннях, а основою їх господарства були плужне землеробство і скотарство. Серед археологів є поширеною думка про належність черняхівської культури до східнослов’янських племен.
На 2–4 ст. н.е. припадає історично засвідчений факт походу з низів» їв Вісли у Крим германських племен готів і споріднених з ними племен гіпідів. З’ясовано, що просувалися вони вверх по Віслі і Західному Бугу, а далі через Волинь у напрямку на Крим. На Україні ці залишки одержали назву пам’яток типу Дитинячі від могильника у с. Дитинячі Дубнівського району, що досліджувалися розкопками в 1957 році. Подібні могильники були виявлені поблизу сіл Дерев’яне, Городок та Городище Рівненської області. В окремих похованнях містяться спалені кістки померлих, ліпний, зрідка гончарний посуд та металеві вироби. Посуд дитиницького типу відрізняється від посуду одночасної черняхівської культури і є основою для чіткого розмежування пам’яток слов’янського населення і матеріальної культури нечисленних германських племен, які проходили через наші землі.
Слов’янські поселення 6–7 ст. до н.е. відомі в багатьох місцевостях Рівненської області. Вони частково досліджувались розкопками поряд з селами Городок і Зозів Рівненського району, Здовбиця Здолбунівського району та Костяниць Дубнівського району. Археологи підтвердили існування зв’язку між черняхівською культурою попереднього періоду, з чого виникає, що слов’яни 6–7 ст. на території України були нащадками племен черняхівської культури.
Наприкінці 8 – на початку 9 ст. феодальні відносини у східних слов’ян стали пануючими. Склались два основних антагоністичних класи – великих землевласників-феодалів і експлуатованого та залежного від них селянства. З розвитком класового суспільства формувалися й східнослов’янські державні утворення, а розрізнені племена почали зливатися в єдину давньоруську народність. Основною формою державних утворень у східних слов’ян стали князівства. Спочатку це були племінні князівства, на чолі яких стояли племінні вожді-князі, згодом виникли князівства територіальні, що об’єднали землі різних племен. Центрами князівства стали міста, що виникли також у 9–10 ст. в результаті розвитку ремесла торгівлі. Посилення влади князів і бояр, класові інтереси яких вимагали згуртування феодалів усіх східнослов’янських земель, а також зовнішня небезпека, що часто викликала необхідність об’єднання військових сил, привели до виникнення наприкінці 9 ст. давньоруської держави з центром у Києві.