У 1947р. інтерновані в Італії українці у більшості своїй за контрактом були перевезені на роботу до Великобританії, в ній залишилася невеличка громада українських католицьких священиків і студентів-богословів. Мешкали вони поблизу Рима, де розташовані Український папський коледж, Українська молодша папська семінарія та Український католицький університет.
Українська діаспора у Великій Британії невелика – близько 30 тис. чоловік. Українці зайняті в основному фізичною працею, але серед молоді зростає інтелектуальний прошарок. Українська діаспора у цій країні особливо швидко зростала під час і після Другої світової війни. Іммігрували переважно чоловіки, які брали шлюб з українками, що створило проблему убезпечення наступного покоління українців від асиміляції.
Основним українськими організаціями є Союз українців у Британії та Об’єднання українців у Великій Британії. Попри несприятливі умови українці підтримують осередки культурного життя – хори, танцювальні ансамблі, бібліотеки, музеї, спортивні гуртки та ін. Серед газет найпоширенішою є “Українська думка”.
Велику роль у збереженні української етнічної групи відіграють автокефальна православна та Українська греко-католицька церква. Одним з важливих осередків духовного життя українців є лондонська філія римського Українського католицького університету.
Українці Великої Британії не одностайні у політичних поглядах, підтримують різні політичні орієнтації. Найактивнішими залишаються осередки організації українських націоналістів.
Поряд з Англією другою західноєвропе2йською державою де проживає численна колонія українських поселенців, залишається Франція. З урахуванням природного приросту та еміграційних процесів на середину 50-х pp. тут налічувалося до 4Стис. осіб. Згодом ця цифра дещо зменшилась й стабілізувалася на рівні 25 - 30 тис. Більшість осіб українського походження у Франції (як і в інших країнах поселення) народилася Блідну діаспорі і значною мірою втратила національні ознаки. 20 % серед них - промислові робітники, 5 - шахтаpi, 15 - фермери, 10 - зайняті у сфері торгівлі, 15 - люди вільних професій, 10 - студенти й учні. Решта 25 % включає домогосподарок і малих дітей. Крім фермерів, українці у Франції, як правило, сконцентровані у містах чи на їхніх околицях.
У Франції українці та їхні нащадки, яких налічується близько 20 тис. чоловік. не проживають компактно.
Зокрема в Парижі і центральних районах країни мешкає близько 6 тис. українців, у північних (Лілль, Рубе, Ам'єн і т. д.) - майже 4 тис., у північно-західних (Руан, Еврі, Кан, Мон-девіль) - 1,5 тис., у східних (Нансі, Страсбург, Верден, Тіонвіль і т. д.) - 6,5 тис., у південно-східних (Ліон, Сент-Етьєн, Клермон-Ферран, Гренобль, Діжон) - до 6 тис., у південно-західних (Бордо, Тулуза, Лімож і т. д.) - понад 2 тис. Невеликі поселення українців розташовані також у західних та південних районах Франції.
Українська громада не відноситься до заможних, більшість і представників – робітники, шахтарі, фермери. Четверта частина – дипломовані спеціалісти і студенти. Причому частка останніх постійно зростає. На початок 90-х років у Франції було лише 2 підприємців, що належали українцям.
Щоб уникнути цілковитої асиміляції, українська етнічна група під орудою. Українського центрального громадського комітету у Франції створила мережу шкіл для вивчення рідної мови. У Сорбонському університеті Парижа створено факультет, д готують фахівців з української мови. У Франції діють наукові осередки української громади. Найвідоміші з них – європейське відділення Наукового товариства ім.. Т.Швченка, розташоване у паризькому передмісті Саралі. Тут видається “Енциклопедія українознавства”. У Франції діє ряд відомих українських культурних закладів – бібліотека ім.. Симона Петлюри, Архів української еміграції, відділення Українського вільного університету. Користуються популярністю українські аматорські хорові й танцювальні ансамблі.
За релігійною приналежністю більшість української громади – греко-католики. Серед політичних об’єднань найпомітнішим є Провід українських націоналістів – мельниківців.
Українці в Німеччині після приходу до влади Гітлера і аж до весни 1945р. громадське життя українців в Німеччині суворо контролювалося нацистським режимом. Воно концентрувалося передусім: навколо цілком лояльних до німецьких властей організацій - Українського національного об'єднання (УНО) та про-гетьманської Української громади.
Невеликі числом українські колонії знаходились у міжвоєнний період й на території ряду інших держав Західної Європи, де також виникли відповідні організаційні структури й налагодилося громадське життя поселенців. Так, українські студенти в Женеві (Швейцарія) об'єднувались у товаристві України, Римі (Італія) - у товаристві Зарево, Льєжі й Лювені (Бельгія) - у Національному союзі українських студентів16. Значну інформаційно-пропагандистську і політичну діяльність розгорнули в Італії - Є. Онацький, в Бельгії -Д. Андрієвський, в Англії - В. Кисілевський, В. Коростовець і Є. Ляхович і т. д. Однак урядові кола західноєвропейських країн, за винятком Німеччини й, частково, Італії, мало цікавились українськими справами, зокрема, політичними, планами українських емігрантів. Зрештою, останнім так і не вдалося привернути до себе серйозну увагу з боку політичної еліти Заходу.
Важким випробуванням для української еміграції в Європі стала друга світова війна. "Націонал-соціалістичний режим у Німеччині і в окупованих німцями частинах Східної Європи, - констатувалося в одному з повоєнних емігрантських видань, - викликав поруч з воєнними подіями - побільшення (і раптові зміни в соціальній структурі). Велика кількість українців потрапила до Німеччини, як "переміщені" особи (Verschleppte Personen, Displaced Persons, "ді-пі"), або як примусово вивезені на працю, або як примусово евакуйовані родини.
Так, по-різному, відбувався вихід українців на нову скитальщину, що після капітуляції Німеччини формально почалася 8 травня 1945 року".
Точних даних про кількість українців, яких кінець другої світової війни застав на території Німеччини, немає. За деякими даними, тільки стосовно західнонімецького терену можна вести мову про цифру в майже 1 млн 19. Більш-менш достовірна статистика щодо українців у Німеччині почала
вестися після того, як у листопаді 1945 р: на першому з'їзді української еміграції Західної Німеччини в Ашафенбурзі створено її Центральне представництво (ЦПУЕ).
У будь-якому випадку вже у перші повоєнні місяці основна маса українців повернулась на батьківщину. Разом з тим певна їх частина, насамперед з політичних міркувань, а точніше, бажаючи уникнути репресій з Тюку сталінського режиму, залишилась у західних окупаційних, зонах Німеччини. Вони перебували головним чином у таборах для біженців та переміщених осіб. За даними НПУЕ, наприкінці 1946р. на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. українців, у тому числі в американській зоні - 104 тис., в англійській -54 тис., у французькій - 19 тис. У трьох західних окупаційних зонах Австрії їх проживало 29 тис.20 Близько 15 тис. українців, переважно колишніх солдатів дивізії СС "Галичина", інтернованих наприкінці війни англійцями, було розміщено у таборах в Італії.
Саме ця маса осіб українського походження, яка після війни залишилася в Німеччині, Австрії та Італії, послужила резервуаром як для поповнення українських колоній в інших країнах Західної Європи, США, Канаді і країнах Південної Америки, так і для формування нової української діаспори в Австралії. Переселення-зумовлювалося важкими умовами проживання в таборах, невизначеністю правового статусу їх мешканців, а відтак - і подальшої долі, господарською розрухою перших повоєнних років, що породжувала масове безробіття й робила перспективи на майбутнє примарними.
Тоді виїхало близько 25 тис. чоловік, насамперед в Англію, Бельгію, Францію22. Незначна кількість українців віком до 40 років емігрувала до Бразилії, Венесуели, Австралії, Канади. В наступні два роки спостерігається активізація" виїзду українців із Західної Німеччини, свідчить про те, що з лютого 1947р. по січень 1949р. в Англію виїхало понад 13 тис. осіб, у Канаду - майже 10 тис., у Бельгію - 9 тис., в Австралію - 4 тис., у США -2 тис. і т. д. Загальна цифра українських переселенців в 1945 -1950рр. досягла майже 150 тис. чоловік2. Через деякий час кількість етнічних українців, що залишилися на території Західної Німеччини, стабілізувалась й становила на кінець 50-х pp. 17 тис.
У 80-ті роки загальна кількість українців та їх нащадків уФедеративній Республіці Німеччини подавалася зарубіжними авторами в межах 20 тис. Із них майже 9 тис. (44 %) проживає у Баварії, 3,5 тис. (18 %) - у землі Баден-Вюртемберг, 3,3 тис. (16 %) - в землі Гессен, 1,5 тис. (7 %) - у землі Північний Рейн-Вестфалія, стільки ж - у Нижній Саксонії, по кілька сот - в землях Гамбург, Бремен та ін. Переважна більшість (80 %) працює в промисловості й будівництві й лише 5 % займається сільським господарством.
Протягом першого повоєнного п'ятиріччя завершився в основному і процес переселення українців з Австрії. Якщо у 1948 р. їх тут мешкало ще 12 тис., то в 1950р. вже тільки 4 тис. Нині в Австрії проживає близько 5 тис. осіб українського походження - одна тисяча у Відні й кількісно менші гpyпи - в Зальцбургу, Інсбруку, Граці, Клагенфурті тощо.
Українське населення в Німеччині становить близько 20 тис. чоловік переважно зайнятих у промисловості та будівництві. Українська громада намагається зберегти національну мову і культуру. У країні діє Український вільний університет Український технічно-господарський інститут. Однак останнім часом мовна і культурна асиміляція українців посилилася. Для того, щоб уберегти від неї молоде покоління, українцями створено товариство “Рідна школа”.
Незважаючи на труднощі, українське культурне життя в ФРН є досить активним. Крім українських вузів, діють відділення Наукового товариства ім.. Т.Г. Шевченка, літературні і мистецькі об’єднання, українські видавництва. Суспільно активна частина української групи об’єднана у Центральне представництво українців у Німеччині.