Відмінність позицій Церкви і українського національного руху або окремих течій у їх межах з окремих питань були причиною суперечностей та протистояння між ними. Зокрема, значними суперечностями в міжвоєнний період і особливо в першій половині 30 рр. були позначені взаємини Греко-Католицької Церкви і радикально-націоналістичної течії у національному русі.
Пізніше, із цього приводу один з активних діячів ОУН в 30-40 рр. Зиновій Матла згадував: "Українське революційне підпілля, визнаючи велику позитивну ролю релігії у житті нації, <..> бажало свою роботу узгіднити з Українською Католицькою Церквою, щоб тим способом запобігти мимовільним конфліктам чи непорозумінням. А підстави до таких непорозумінь були. Націоналізм, націоналістична ідеологія шукала свого опертя в різних філософічних системах, як от волюнтаризм Шопенґауера, у філософічних науках Ніцше… У своїй практичній роботі не раз українське підпілля послуговувалося насильством, карало смертю людей, ба навіть одверто і гостро виступало проти деяких потягнень Церкви. <..> Отже, існували такі речі, що їм Церква мусіла протиставитися і протиставлялася…" [27: 1453].
Головною причиною суперечностей між церквою і ОУН у міжвоєнний період, на нашу думку, була розбіжність позицій обох сторін щодо застосування збройної боротьби у формі терору проти польського окупаційного режиму.
Єпископат ГКЦ офіційно неодноразово засуджував протипольський збройний терор ОУН як такий, що суперечить християнській етиці. Зокрема, в 1931 р. у спільному посланні греко-католицьких єпископів із приводу так званої "пацифікації" було сказано: "…Уважаємо роботу підпалів за морально злу, противну Божому законові, а через це й нашому народові… Підпалячі й усякого рода замаховці, це люди, що не слухають голосу Христової Церкви…" [51: 481]. В 1934 р. митрополит Андрей Шептицький у своїй відозві з приводу вбивства бойовиком ОУН як національного зрадника директора української гімназії Івана Бабія стверджував: "Злочин все є злочином… Святій справі не можна служити закривавленими руками…" [51: 466].
З іншого боку, митрополит прилюдно визнавав: "В практиці можна знайти в кожній державі чимало законів, які не завсігди обов’язують католиків… Не є виключені випадки, коли католики можуть тим законам і тим владам противитися. <..> Всі закони, противні Божому і природному законові, всі закони несправедливі і для громадянства чи народу шкідливі, не є в очах католицької доктрини (науки) обов’язуючими законами…" [55]. Можна припустити, що в даному випадку митрополит міг мати на увазі заходи незбройного чи ненасильницького опору, які мали місце в тогочасній політичній практиці у світі (зокрема, із певним успіхом використовувались індійським національно-визвольним рухом) та в самій Галичині (бойкот галицькими українцями парламентських виборів у Польщі в 1922 р.). Однак таке загальне твердження Шептицького в очах тогочасного українського суспільства могло служити певним виправданням революційної боротьби ОУН. Це, до речі, зауважив у приватному листі до митрополита єпископ Григорій Хомишин [50: Ф. 358. - О. 1. - С. 164]. Зі свого боку, ОУН використовувала ці слова Шептицького для обґрунтування своєї позиції [59].
В тогочасній соціальній доктрині Католицької Церкви проблема відношення Церкви до застосування збройної боротьби з метою національного визволення була з’ясована наступним чином. Католиків зобов’язувала лояльність супроти державної влади. Однак, якщо суспільно-політичний лад не відповідав засадам християнської моралі і загальним спільним інтересам усіх громадян держави, то громадяни, у випадку відсутності інших засобів, мали право шляхом збройного повстання виступити проти державної влади з метою відновлення справедливості. В останньому положенні збройна національно-визвольна боротьба, як вияв самооборони громадян проти насильства держави, знаходила виправдання у світлі християнської етики та соціальної доктрини Церкви [41: 65-71]. В енцикліці папи Лева ХІІІ "Diuturnum illud" 1881 р., визначальному правовому документі Католицької Церкви, з цього приводу було сказано: "Керманичі держав, яких воля стоїть в суперечности з волею й правами Бога, переступають межі своєї влади. Відтоді їх влада тратить обов’язуючу силу…" [59].
Відомі греко-католицькі ідеологи, публіцисти, зокрема о. д-р Микола Конрад [19;10], о. д-р Констянтин Чехович [52: 22-23], о. Йосип Осташевський [30], у своїх статтях також стверджували, що в разі неминучості збройна боротьба в обороні національних інтересів, за національне визволення допускається християнською етикою і суспільною наукою Церкви.
Керуючись такими засадами, в часі першої світової війни Бельгійська католицька Церква на чолі з кардиналом Мерсьє та Польська католицька Церква на чолі з єпископом Бандурським благословили збройний національно-визвольний рух. До речі, подібним чином в 1918-19 рр. ГКЦ на чолі з митрополитом Шептицьким духовно благословила воїнів Української галицької армії на збройний захист своєї батьківщини проти польської агресії [37].
Однак в період утвердження панування польської держави в Галичині в 20-30 рр. єпископат ГКЦ офіційно засуджував спроби ОУН шляхом збройного терору, організації революційного повстання здобути національне визволення. Наведена вище відмінність позицій Церкви є відповідною відмінності державно-політичних ситуацій, в яких ці позиції були проголошені. Можна припустити, що тогочасна позиція Церкви щодо застосування збройних засобів з метою національного визволення зумовлювалась не лише релігійними а й політичними причинами.
На думку польського дослідника Анджея Зємби, протиреволюційна, протитерористична позиція вищого греко-католицького духовенства в міжвоєнний період була спричинена не тільки конкордатовими зобов’язаннями Церкви дотримуватись політичної лояльності до діючого державного режиму та репресивним тиском польського уряду, але також раціональним політичним розрахунком. Єпископи ГКЦ, правдоподібно, вважали, що галицькі українці найближчим часом не мають шансів шляхом збройного повстання вибороти державну незалежність, з огляду на очевидну військово-політичну перевагу Польщі та існуючу несприятливу міжнародну ситуацію. Ще гіршим варіантом для галицьких українців аніж польську окупацію, у випадку потенційного розвалу Польської держави, вони вважали загрозу захоплення Галичини атеїстичним більшовицьким режимом. Тому єпископи відстоювали легальний, парламентський шлях захисту національних інтересів галицьких українців в межах політичної системи Польщі і вбачали можливість міжнаціонального примирення поляків та українців у пошуку компромісу на основі спільних для обох народів християнських вартостей [14: 41].
Свою позицію з цього приводу єпископ Григорій Хомишин висловлював так: "Ми не сміємо зречися ідеї власної держави, але не сміємо також її будувати тільки в фантазії, без відповідного приготування і відповідних сил… Сяк чи так ми таки опинилися б у чужій державі, бо не змогли би створити так сильної держави, яка могла би припинити наїзд сеї чи другої сусідки… Практичний розум каже нам, що стоячи на ґрунті повної лояльності, маємо тим самим право домагатися від держави всіх нам належних і конечних прав до правдивого нашого культурного розвитку… Всякого рода тайні організації й саботажі може якраз на руку шовіністичним чинникам польської суспільности, щоб мати притоку до більших репресій…" [46: 11,26-31]. "Поляки чейже не дадуться вистріляти як воробці, а як сильніші під кождим оглядом зареагують і нас до решти згноблять" [47: 170]. В 30 рр. єпископ Хомишин був неформальним провідником та фундатором Української католицької народної партії (пізніша назва цієї партії - Українська народна Обнова), яка відстоювала створення української територіальної автономії в межах Польської держави.
Проте деяка частина греко-католицьких священників не поділяла такої позиції єпископату і таємно співпрацювала з ОУН, підтримуючи її діяльність. Зокрема, о. Ярослав Чемеринський був одним з її провідних членів в середині 30 рр. [28: 273-74]
Діячі ОУН, які вважали збройну боротьбу єдиним справжнім шляхом до національного визволення, гостро засуджували протиреволюційну, протитерористичну позицію духовенства як шкідливу для українських національних інтересів. Вони прилюдно трактували її як політично, а не релігійно вмотивовану, та в своїй суті угодовську щодо Польської держави.
В 1932 р. в пресовому органі ОУН "Український голос" з цього приводу було сказано: "Ми за клич: Добро Церкви - добро Нації! - але рішучо поборюємо і поборюватимемо всякі намагання втягнути Церкву до реально-автономічної гри ріжних обмежених умово філістрів й духових рабів…" ОУН вимагала від Церкви повної підтримки своєї революційної позиції в національно-визвольній боротьбі: "В час, коли якраз добро нації вимагає спрямування усіх творчих сил в напрямі боротьби за підстави і ціли їх творчого буття єдиноправильним і єдиноможливим шляхом, вказуваним українськими націоналістами, то Церква, під загрозою звернення народних мас проти неї, не сміє ступати на шлях дефетизму і повної капітуляції, шумно названих "реальною політикою"… Церква повинна стати защитницею і пропагаторкою визвольницької ідеї з-під крівавого большевицького чи іншого супостата, активним співтворцем у національно-державному будівництві" [59].
Суперечності між ГКЦ і ОУН в міжвоєнний період щодо виправданості застосування збройної терористичної боротьби як засобу національного визволення мали всі ознаки не так політичного, як ідеологічного протистояння. Кожна із сторін протистояння, а перш за все Церква, намагалась обґрунтувати свою політичну позицію авторитетними світоглядними і етичними засадами християнської релігії.