Міщанство на Україні в XV—XVI ст. дійшло доволі високого ступеня розвитку. Міста стали самостійним чинником в економічному житті завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке право. Більші міста, як Львів, Київ, Луцьк та інші, були цілком незалежні від державної адміністрації і вільно вирішували свої внутрішні справи, були немов малими республіками у своїх мурах. Менші міста і містечка підлягали своїм панам, але все-таки міщани самі вибирали собі старшину, могли виявляти досить широку самодіяльність і почували себе вільними та незалежними людьми. Завдяки самоврядуванню міста розвинули різні ділянки промисловості і завели живу торгівлю, дійшли значної заможності і культури.
Але щодо національного характеру, то міста, особливо в Західній Україні, були спольщені. Міські статути вже при заснуванні міст звичайно зазначали, що міське право має служити самим католикам, і управу міста віддавали в руки польських колоністів. Українські міщани діставали тільки невеликий квартал на мешкання і були обмежені у міських правах,— їх не допускали до цехів, не дозволяли вести торгівлі, не дозволяли будувати церков тощо. Але українське населення, що жило в передмістях, поза мурами міста, було дуже численне, мало зв'язок з селянською масою і почувало за собою силу,— природним розгоном втискалось до міста і вело боротьбу із польською верхівкою. Багаті патриції визискували дрібне міщанство, забирали йому землі і пасовиська, накладали різні податки, брали худобу, коні, збіжжя, силували до всяких робіт, за найменший спротив в'язнили і карали тюрмою. До того ще не давали ніяких прав у місті, звали хлопами і підданими. Тому боротьба «поспільства» з патриціатом мала гостро окреслений соціальний характер. Але прилучалися до неї і релігійно-національні мотиви. Польські патриції не дозволяли українцям будувати церков, переслідували православних священиків, не дозволяли публічно, головними вулицями вести процесії, силували православних платити податки на утримання католицького духовенства. Українські міщани мусили вести боротьбу одночасно і проти соціального гніту, і проти релігійного.
Братства. В цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер, опікувалися церквою, дбали про її будову та владнання, допомагали священикам; під час свят влаштовували зібрання міщан з бенкетами, на яких частувались медом. Коли поширилася цехова організація, братства прийняли дещо з цехового устрою, як щорічний вибір старшини, членські внески, допомогу для зубожілих братчиків. Через те братства набули ширшого громадського характеру. Особливо важливі були економічні завдання братств. Вони давали грошові позики своїм членам, деколи навіть вели зорганізовані позичкові каси, рятували міщан від боргів, не давали продавати домів у чужі руки, а для збіднілих братчиків і старців закладали шпиталі, тобто притулки. Ці матеріальні заходи давали братствам особливу популярність і єднали їх членів.
В XVI ст. братства поширили свою діяльність на ширше політичне і культурне поле. Коли сильніше почав зростати національний гніт по містах, братства зорганізували оборону міщанства, виступали з скаргами до судів на міські магістрати, висилали посольства до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. На перше місце висунулося львівське братство при церкві Успення. Воно мало небагато членів — від двадцяти до тридцяти — бо стільки домів дозволено було українським міщанам у мурах міста, але це були доволі заможні люди, здебільшого такі, що доробилися майна на торгівлі, відбували далекі купецькі подорожі і мали зрозуміння культури. В 1520-их роках вони почали акцію проти обмежень, які накладав на них польський патриціат; їх скарги підтримав перед королем гетьман Костянтин Острозький, і українські міщани дістали деякі полегші. В 1539 р. вони добилися відновлення галицького єпископства, яке було скасоване в XV ст. Боротьба була довга і завзята, бо львівський латинський архієпископ уживав усіх заходів, щоб не допустити до відродження української церкви,— а ті хабарі, якими обдаровано польських достойників (кількасот волів!), зробили своє, і галицьке єпископство було відновлене у Львові. В цій справі рука-в-руку з міщанами йшла галицька шляхта, яка ще не втратила національних традицій,— але провід мали львівські міщани, і першим єпископом став міщанин, визначний член братства, Макарій Тучапський. В 1570-их роках львівське міщанство знову здобуло собі ширші права в місті, між іншим і те, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка мала контроль над міською радою.
Далі львівське братство зайнялося справами культури і тому змінило свій статут, усунуло деякі перестарілі звичаї, а звернуло головну увагу на поширення релігійного духа та на освіту. Антіохійський патріарх Йоаким, що тоді приїхав до Львова, розширив права братства, надав йому право т. зв. ставропігії, тобто церковної автономії, так що воно не підлягало владі єпископа, а прямо патріархові, і доручив йому нагляд над іншими братствами і взагалі над релігійним життям громадянства (1586). Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках, так що братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація прибрала всюди тих самих форм. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.
Наступ католиків. В той же час почався зорганізований наступ польського духовенства на українське громадянство, в якому перед вели єзуїти. Вони здобули собі осідки в Ярославі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку. Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві і в ще деяких менших містах, Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дворах шляхти і міщанства, звертаючи особливу увагу на людей заможних, талановитих і визначних, щоб залучити їх до католицької церкви і тим самим до польського національного табору; за знаними одиницями повинна була піти і сіра людина. Проповідями, диспутами, приватними розмовами єднали собі прихильників. Незвичайну популярність здобули собі єзуїтські школи, з кваліфікованими вчителями, з умілим підходом до виховання: вони притягали до себе шляхетську і міщанську молодь. В Бравнсберзі в Пруссії і в Вільно єзуїти організували вищі школи, метою яких було поширення католицької культури на Сході.
Освіта. Ця небезпечна пропаганда викликала реакцію. Освічені одиниці почали шукати засобів, як стримати наступ польського табору. Розпочали від того, щоб масам зробити доступним Святе Письмо, бо слов'янська мова, як слушно дорікали противники, була мало зрозуміла. Велику заслугу мав тут білорус, доктор Франциск Скорина, що, перебуваючи у Празі, перейнявся новими течіями і переклав псалтир та інші книги «для людей простих» і, що більше, випустив їх друком. За його прикладом — чи, радше, йдучи за живою потребою — різні інші перекладачі давали свої переклади «для ліпшого вирозуміння люду християнського посполитого».
Згодом появилися більші гурти людей, що зайнялися піднесенням культури. На Волині в 1560—70-их рр. створив живий осередок емігрант, втікач із Московщини, князь Андрій Курбський, що вів листування з усіма визначнішими людьми з-поміж українського панства, міщан, духовенства, із запалом обороняючи слов'янську мову і літературу проти «польської барбарії». Другий такий емігрант і втікач, Іван Федорович (Федоров) з таким самим захопленням пропагував «невидану» друкарську вмілість і в різних місцях — в Заблудові, Львові, Острозі — знайшов собі меценатів і прихильників.
Школи. Але найважливішою була справа заснування нових шкіл. Недостачу освіти вважали за головну причину занепаду культурного і національного життя. Найглибше висвітлив це питання автор «Перестороги» (мабуть, пізніший митрополит Іов Борецький): «Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прийшли б до такого занепаду». Цю справу відчували особливо гостро різні гурти — в Острозі, Львові, Києві — і школу ставили на першому місці своєї культурної організації.
Нижчі, початкові школи існували з давніх часів при церквах, і побільшити їх число було неважко. Потреба знання відчувалася серед мас так сильно, що по всіх містах, містечках та по більших селах виникли народні школи. Але ще важливішою була справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл. Зразком були тут західні школи сімох свобідних наук, що давали знання латинської мови, загальну літературну ерудицію і вигладу. Така школа могла піднести рівень знання вищих класів громадянства і підготовити кращих духівників, учителів, письменників тощо.
Острозька академія. Створенням вищої школи зайнявся першим князь Костянтин Острозький, волинський магнат, що мав величезні родові маєтності, держав уряд київського воєводи і, розуміючи вагу освіти, не пожалів коштів на закладення культурного осередку в Острозі. Перед 1580 р. він заснував вищу школу, яку називано академією, колегією або триязичним ліцеєм. На назву академії школа мала право, оскільки вона виходила поза програму «свобідних» наук і брала під увагу вищі студії, особливо богослов’я. Щоб запевнити школі вищий рівень, Острозький запросив до неї найвизначніших українських і чужих учених, спеціалістів у різних ділянках. З місцевих людей найперші місця займали Дем'ян Наливайко, брат козацького старшини, острозький священик, і Герасим Смотриць-кий*, подільський шляхтич, що займалися перекладом Святого Письма і редагуванням інших острозьких видань; далі ієромонах Кипріян, що здобув освіту в Італії і Греції, священик Василь, автор полемічних трактатів, та ін.