У Болгарії державним фондом "Землеробство" також застосовуються інтервенційні закупівлі та продаж сільськогосподарської продукції з метою регулювання цін на продовольство.
Багатий і різноманітний досвід нагромаджено у державах ЦСЄ і щодо фінансово-кредитної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, її основними формами є пільгове кредитування та обслуговування бюджетних субсидій шляхом створення спеціалізованих установ. Наприклад, в Угорщині в 1994 р. через Угорський Фонд Сільськогосподарського Розвитку товаровиробники одержали пільгові кредити на суму 6 млрд, форинтів (у 1998 р. 1$ = 200 форинтів). У Чехії в 1993 р. засновано Фонд гарантії підтримки фермерів, який сплачує за фермерів певну частину процентів за кредити і надає фермерам гарантії щодо повернення основної суми кредиту в розмірі до 50% (при строку його погашення 2 роки), 70% (відповідно, 5 років) і до 85% (понад 5 років). Фонд створено державою як акціонерну компанію з єдиним акціонером - Міністерством сільського господарства. У Польщі основною підоймою фінансово-кредитного забезпечення товаровиробників є створений у 1992 р. Фонд ліквідації заборгованості та реструктуризації сільського господарства, який є урядовою установою. Він викуповує борги селян і переоформляє їх повернення на 7 років, з відстрочкою на 1 рік і під 5% річних. Цей фонд також видає господарствам пільгові кредити під 20% річних за наявності у них плану вдосконалення, затвердженого компетентною комісією.
Крім того, у Польщі функціонувало близько 30 недержавних фондів. Найбільший з них - Європейський фонд розвитку польського села, створений за рахунок коштів, одержаних від продажу наданої Польщі продовольчої допомоги. Цей фонд видає довгострокові кредити на період до 10 років для розвитку виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, а також для телекомунікації та газифікації села. Створений ще в 1989 р. у цій же країні Фонд сприяння водопостачанню селу було сформовано за рахунок спонсорських внесків з США (на 48%), ФРН (на 25%) та з інших країн.
Таким чином, у державах ЦСЄ економічні передумови і механізми для ефективного функціонування аграрного сектора створювалися шляхом державного регулювання внутрішнього аграрного ринку з використанням переважно грошових і товарних інтервенцій. Певна увага приділялася також механізмам забезпечення платоспроможності товаровиробників за допомогою пільгового кредитування. Важливо підкреслити, що проблема стабілізації сільськогосподарського ринку почала вирішуватися на другий-третій рік аграрних реформ як державна і в основному за рахунок державних коштів. Доленосну альтернативу - стихійний чи регульований державою аграрний ринок? - було своєчасно і без зволікань вирішено на користь сучасного цивілізованого аграрного ринку. На наш погляд, саме цю частину досвіду держав ЦСЄ у реформуванні аграрного сектора слід використати в Україні.
Адже в Україні стабілізація аграрного ринку давно і відчутно проявила себе як проблема диспаритету та небажаних, з точки зору інтересів сільськогосподарського товаровиробника, надмірних коливань цін на вироблену ним продукцію. З часу введення національної грошової одиниці (1996 p.), коли невиправдано низькими (50-60 коп. за 1 кг) виявилися ринкові ціни на цукор, і закінчуючи 2002 p., коли "обвалилися" ціни на зерно і тваринницьку продукцію, аграрний ринок України постійно перебував у розбалансованому стані. Численні постанови Уряду, Укази Президента України і навіть закони так і не дали бажаного результату. Тому розглянемо основні особливості наявних нормативно-правових напрацювань з питань регулювання аграрного ринку, окреслимо теоретичну базу їх подальшого вдосконалення та визначимо деякі конкретні правові документи, вкрай необхідні для нормалізації ситуації.
Правове поле функціонування аграрного ринку в Україні представлено документами найрізноманітнішого змісту, характеру і рівня. Якщо розглядати їх у хронологічному порядку, то одними з перших з'явилися постанови Кабінету Міністрів України з питань організації біржового сільськогосподарського ринку ("Про заходи щодо розвитку ринку сільськогосподарської продукції в Україні" (від 26 вересня 1995 р.), "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку" (від 17 листопада 1995 р.), "Про концепцію розвитку біржового сільськогосподарського ринку" (від 5 серпня 1997 р.)). Потім тематичне спрямування постанов Уряду розширилось, охопивши конкретні питання формування окремих компонентів ринкової інфраструктури і навіть окремих продуктових ринків ("Про заходи щодо формування інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції на 1998-2000 роки" (від 16 червня 1998 р.), "Про створення Міжвідомчої комісії з питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників" (від 16 липня 1998 р.), "Про оптові продовольчі ринки" (від 9 червня р.), "Про заходи щодо вдосконалення регулювання ринку зерна" (від 20 липня 1999 р.). Пізніше з'явилися Закони України "Про державне регулювання виробництва і реалізацію цукру" (від 17 червня 1999 р.), "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" (від 18 січня 2001 р.), "Про зерно та ринок зерна в Україні" (від 4 липня 2002 p.). Приблизно в цей самий час видаються Укази Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" (від 6 червня 2000 р.) і "Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів" (від 7 серпня 1999p.). Крім того, з метою організації успішного виконання постанов, указів і законів виходили накази та інструктивні листи галузевого міністерства, розпорядження керівників обласних державних адміністрацій та обласних Рад народних депутатів.
Завдяки названим і багатьом іншим нормативно-правовим актам в аграрному секторі економіки було досягнуто певних позитивних зрушень. Проте, як зазначив у своєму виступі на Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку аграрного сектора 7 лютого 2003 р. Президент України Л. Д. Кучма, вони виявилися втраченими: "Вихід з цієї ситуації бачу насамперед у розвитку ринку. У нас немає іншого шляху, як рухатися до світової практики його організації та регулювання".
Світовий досвід організації аграрного ринку та управління його функціонуванням однаковою мірою багатий, різноманітний і динамічний. Проте головними в ньому, на наш погляд, є такі положення:
домінування продуктово-централістських засад організації продуктових ринків (тобто, по-перше, виділення у складі сільськогосподарського ринку його окремих частин як первинних і безпосередніх об'єктів організації та управління та, по-друге, формування кожного продуктового ринку як єдиного, національного, а не як сукупності локальних територіальних ринків);
послідовно демократичні засади організації аграрного ринку як самоорганізації та самоврядування його операторів за певною участю в цьому процесі держави;
поєднання державного регулювання ринкових цін шляхом грошових і товарних інтервенцій з регулюванням доходів сільськогосподарських товаровиробників за рахунок бюджетних коштів;
високий рівень бюджетної підтримки сільськогосподарських товаровиробників різноманітними засобами;
виважений захист вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника при побудові його взаємовідносин із світовим ринком.
Для практичної реалізації охарактеризованого досвіду держав ЦСЄ щодо організації та регулювання аграрного ринку наявної нормативно-правової бази не досить. По-перше, необхідно внести поправку до ст. 92 Конституції України, закріпивши за Верховною Радою України виключне право встановлювати своїми законами засади створення і функціонування не тільки фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, але й сільськогосподарського. По-друге, доцільно прийняти рамковий закон про організацію вітчизняного сільськогосподарського ринку та управління ним, де визначити термінологію та основні принципи формування, організації та регулювання аграрного ринку в руслі використання світового досвіду. По-третє, треба підготувати і прийняти дві групи законів прямої дії. Перша - функціональні закони про ринкову інфраструктуру, галузеві та міжгалузеві об'єднання товаровиробників, системні засади регулювання доходності агропромислових товаровиробників, інтеграцію. Друга — спеціальні закони про окремі продуктові ринки. Оскільки навіть поверхова аргументація викладених пропозицій виходить далеко за рамки магістерської роботи, то обмежимося лише згадкою про те, що у США всі деталі аграрного регулювання визначаються Конгресом, включаючи рівень цін і норми скорочення земельних площ, тобто дрібні деталі регулюючого механізму.
Особливо слід підкреслити необхідність прийняття закону про державний затратно-ціновий моніторинг в АПК, основне завдання якого - інформаційне забезпечення визначення рівня різноманітних регулюючих інструментів (заставних, захисних, цільових та інших цін, субсидій, тарифів тощо). Адже останнім часом зміст державної статистичної звітності сільськогосподарських підприємств істотно збіднів, а її якість знизилася ще більше. У рамках затратно-цінового моніторингу в АПК можна було б отримувати вичерпну і вірогідну інформацію про затрати й ціни в цьому секторі від спеціально відібраних аграрних, промислових, торговельних і посередницьких підприємств, яким держава гарантуватиме збереження комерційної таємниці.
Досі не запроваджено у практику застосування складських розписок, ліцензування та декларування зберігання зерна, що є в усіх країнах— членах Європейського Союзу та СОТ. Проект Закону України "Про зерно і ринок зерна", в якому передбачений цей механізм, не прийнятий.