З часом така цінова підтримка внутрішнього виробництва сільськогосподарської продукції у рамках ЄС привела до істотного зростання його обсягів, і наприкінці 70-х років XX ст. ЄС став чистим експортером найважливіших продуктів харчування. Це означало виділення з бюджету ЄС великих коштів на покриття різниці між світовою і внутрішньою цінами на відповідні товари. Крім того, САП викликала багато конфліктів з торговими партнерами ЄС. Зокрема, провідні експортери аграрної продукції (такі, як США, Канада і Аргентина) докоряли ЄС, що він своїми експортними субсидіями "демпінгує" ціну на світовому ринку і тим самим занижує її. У свою чергу, значне зростання видатків з бюджету ЄС, невдоволення його торгових партнерів, а також високі споживчі ціни на продукти харчування у рамках цього союзу стали основними причинами перманентних змін у його САП.
Іншим прикладом функціонування САП ЄС є підтримка молочної галузі, а також виробництва цукру, спирту і крохмалю шляхом використання такого інструмента аграрної політики, як квотування. Оскільки підтримання цін на продукцію веде до її надвиробництва, то вирішили запровадити квоти на виробництво її певних видів з метою збереження високого рівня внутрішніх цін, недопущення надвиробництва, а також зниження видатків з бюджету ЄС.
Розглянемо, що дало введення квоти, на прикладі виробництва молока. При цьому слід зазначити, що в умовах квотування цінова підтримка зберігається. Згрупувавши результати введення квоти на молоко, можна виділити такі моменти:
1. Як показав досвід, точно дотриматися квотованих обсягів виробництва не вдається. За допомогою різних інструментів, використовуваних виробниками для уникнення його обмеження, надвиробництво молока доведено до 20-30%, що, знову ж таки, вимагає бюджетних видатків на закупівлю цієї надлишкової продукції.
2. Квоти виділяють усім виробникам, а не найефективнішим, що означає нераціональне використання праці, землі й капіталу у сільському господарстві і, відповідно робить держави ЄС біднішими.
3. Відбувається спекуляція квотами. Окремі підприємства розвивають інші виробництва і здають свої квоти на молоко в оренду або продають їх. Оренда 1 кг квотованого молока коштує 10 ЄВРО-центів, а продаж-80. Тим самим відбувається капіталізація квоти за аналогією із землею і капіталом.
4. Тільки на експортні субсидії на молоко ЄС щороку витрачає 2,3 млрд. ЄВРО, що складає 25% державного бюджету України. Ці кошти беруться з податків, сплачуваних громадянами ЄС, і сягають 250 ЄВРО на сім'ю за рік. Таким чином, чим більшим є експорт молочних продуктів з ЄС, тим вищими є видатки з його бюджету.
5. За рахунок підтримання цін і квотування внутрішні ціни на продукти у ЄС зростають. Найбільше від цього втрачають малозабезпечені верстви населення. У них витрати на харчування займають значно більшу частину сімейного бюджету, ніж у заможних громадян.
6. Ціновою підтримкою уряду користуються тільки приблизно 25% найбільших виробників, одержуючи 75% її загальної суми.
7. Доходи сільськогосподарських виробників від державної підтримки зростають тільки на першому етапі, а потім вони повністю поглинаються збільшенням виробничих витрат на наступних стадіях виробничого процесу, тобто спрацьовує так званий "ефект відлуння".
8. Підтримання цін на продукцію сільського господарства зумовлює підвищення цін на землю і рівня ренти. Це, у свою чергу, призводить до зростання капіталомісткості сільського господарства і, як наслідок, виробничих затрат. Врешті-решт, такі тенденції знижують конкурентоспроможність цієї галузі.
Таким чином, підсумовуючи ефект від САП ЄС, слід зазначити, що вона забезпечує найвищі та найбільші у світі експортні субсидії, сума яких у 1996 р. сягнула 84% світових експортних субсидій, тоді як питома вага США у них становила 1%, Швейцарії - відповідно, 4%, Південної Африки - 9%, а інших країн світу - 2%. При цьому за останні 30 років продуктивність сільського господарства у ЄС знижувалася. Так, якщо у 1968 р. питома вага зайнятих у цій галузі ЄС досягала 12 %, а питома вага самої цієї галузі у ВВП - 6,3%, то у 1996 р. відповідні показники впали до 5,1% і 1,7%. Інакше кажучи, продуктивність праці за ВВП знизилася тут на 37%. Понад половину бюджету ЄС витрачається на підтримку сільського господарства, і в 1997 р. ці витрати становили понад 46 млрд.-дол.
З огляду на значну затратність і неефективність САП ЄС, а також на зростаючі проблеми з його торговими партнерами та розширення ЄС на Схід, у березні 1999 р. на засіданні Ради ЄС у Берліні було прийнято "Програму 2000", розраховану на 2000-2006 pp. Вона передбачає приєднання до ЄС ряду країн Східної Європи, підготовляє грунт для узгоджень із COT, включає перехід від цінової підтримки продукції сільського господарства (зерна, олійних культур, молочних продуктів, яловичини) до прямих виплат, змінює систему оцінки контролю виробництва. Передбачається, що у 2006 р. на підтримку сільського господарства виділятиметься 40,5 млрд. ЄВРО (або на 20% менше, ніж у 1997 p.). Ініціатором розробки "Програми 2000" став спеціальний уповноважений з сільського господарства ЄС Ф. Фішлер, який у липні 1997 р. запропонував досить амбіційну програму. Потім її було доопрацьовано міністрами сільського господарства країн ЄС, дещо пом'якшено, і тепер вона має такий остаточний вигляд:
знизити цінову підтримку на зерно на 15% (або на 18 ЄВРО за 1 т);
скоротити прямі виплати на насіння олійних культур на 33% протягом наступних З років, тобто до 2002 p.;
встановити базовий показник на рівні 10% для виведення орних земель з обробітку протягом 2000-2006 pp.;
знизити підтримуючу ціну для яловичини на 20% (тобто з 2780 ЄВРО за 1 т до2224), замінивши її через 3 роки на прямі виплати;
відстрочити реформу у молочному секторі до 2005-2006 pp.;
збільшити квоту на виробництво молока на 1,2% на перші 2 роки для країн, які мають дефіцит цієї продукції, а з 2005 р. - збільшити її ще на 1,2% на наступні 3 роки для інших країн ЄС;
зафіксувати загальні витрати на підтримку сільського господарства на 2000-2006 pp. у розмірі 40,5 млрд. ЄВРО.
У 1998 р. розпочалися офіційні домовленості з п'ятьма країнами Центральної та Східної Європи (Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Естонією і Словенією) щодо їх вступу до ЄС. Було визначено строки їх вступу до ЄС - 2002 р. Однак пізніше з'ясувалося, що процес відповідної підготовки займе більше. Першими у черзі на вступ до цієї організації стояли Польща, Угорщина і Чеська Республіка. Передбачається, що їх вступ до ЄС справить певний тиск на його САП (зокрема, прогнозується надвиробництво яловичини, свинини й жита). У країнах - претендентках на вступ до ЄС значно вищою, ніж у ЄС, є питома вага сільського господарства у ВВП. Так, якщо у ЄС цей показник становить близько 1,7%, то в Польщі - 6%, а в Угорщині та Чеській Республіці - 13%. Крім того, ціни на сільськогосподарську продукцію у цих державах є значно нижчими, ніж у ЄС. У свою чергу, надвиробництво яловичини і свинини у ЄС після приєднання до нього названих країн викличе труднощі у відносинах з СОТ з приводу експортних субсидій ЄС.
Країнам - претенденткам на вступ до ЄС необхідно узгодити своє чинне законодавство з 20 тис. законів ЄС, у яких 80 тис. сторінок займають тексти про сільське господарство і САП ЄС. У цілому, за оцінками експертів, найбільш готовою до вступу до ЄС є Угорщина. Однак усі країни-претендентки повинні були зробити певні кроки щодо адаптації до САП. Зокрема, це стосується сільської інфраструктури, санітарних і фіто-санітарних вимог, розведення тварин, ринку землі й кредитів, збирання статистичної інформації, заходів щодо підготовки до введення програми підтримки сільського господарства (зокрема, запровадження квот на молоко і виведення орних земель з обробітку). Так, існує досить істотна різниця у рівнях економічного розвитку окремих регіонів Польщі та Угорщини. Обидві ці країни потребують розвитку сільської інфраструктури і створення на селі робочих місць, не пов'язаних з сільським господарством. Крім того, у них існує проблема координації аграрної політики та використання виділених фондів на вирішення зазначених проблем на місцевому рівні.
ЄС турбує і той факт, що в Угорщині та у Чеській Республіці у сільському господарстві домінують реструктуризовані виробничі кооперативи. Формально вони приватизовані й належать їх членам. Однак мають місце певні конфлікти між власниками і працівниками цих кооперативів. Нерідко менеджери діють незалежно від їх власників. На них справляє вплив місцева влада. Як наслідок, кооперативи функціонують неефективно, утримують надлишкову кількість працівників і не прагнуть максимізувати свої прибутки.