Ця політика була вельми розумною у відношенні до заможного селянства, вона допомагала їм, але в цілому вона не вирішила аграрне питання (селяни-бідняки не могли купити землю). Більш того, община для виділення в окреме господарство не завжди надавала наділи, достатні для ведення ефективної праці, при цьому навіть кредити банку не могли значно покращити справу, і тому Столипін взяв курс на переселення селянства на вільні державні землі
Масове переселення було організоване для того, щоб не наділяючи селян панською землею (не загострювати відносини з буржуазією - радикалізм), збагатити одних селян за рахунок інших, розпустивши общину і полегшив перехід того, що належало біднякам, у власність заможних. Тих хто залишився без землі повинно було прийняти місто, або окраїни імперії, куди організовувалося переселення.
З цієї точки зору Столипін мав на меті досягнути рівноваги суспільних сил, щоб з одного боку, не обмежити законних прав панства на землю, а з іншого-забезпечити землею селянство.
Кажучи про методи проведення реформи не можна не відмітити, що вони спиралися на натиск апарату, чиновників, поліції. Реформа здійснювалась в той час, коли в країні панувала обстановка розстрілів, повішень, прямого насильства влади. Злочинців карали за допомогою військово-польових судів, в склад яких Столипін заборонив включати юристів, що було порушенням всіх норм права. Ці дії нанесли величезний моральний удар по престижу влади. Столипін створив прецедент: право влади карати без пояснень. Столипін затвердив також право влади втручатися в сугубо економічні відносини. Право держави на насильство в економіці вперше було показане у загальноросійському масштабі саме Столипіним в ході його реформ.
Які ж підсумки столипінського аграрного курсу, що був останньою надією царизму в боротьбі за існування? Чи вдалася аграрна реформа Столипіну?
Столипінська аграрна реформа не ліквідувала поміщицьку власність на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.
Столипінська реформа передбачала дальше посилення заможного селянства шляхом насадження приватної селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств в умовах відпливу бідноти з села і масових переселень на окраїни Росії
В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства.
Політика насадження фермерських господарств і переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а навпаки, ще більше їх загострила.
Економісти вважають, що результати були дуже далекі від потрібних, реформування аграрних відносин, наділення селянства правом приватної власності на землю вдалося лише частково, при цьому збереглося антагоністичне протиріччя міх селянством і панством; відлучення селян від общини вдалося в незначній мірі (приблизно 10% селян відділилося в хутори); а переселення селянства на окраїни в якійсь степені вдалося. Це тільки загальні висновки, для більш детальної оцінки потрібно звернутися до цифр і фактів.
Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянських господарств вдалося вивести з під опіки общини. Рух за припинення «мирського» правління на селі досягнув найвищої точки між 1908-1909рр. (приблизно півмільйона запитів щорічно). Однак згодом цей рух доволі скоротився. Випадки повного розпуску общини в цілому були рідкими (приблизно 130 тис.). «Вільні» селянські землеволодіння складали лише 15% загальної площі, що оброблювалася. Майже половині працюючих на цих землях селян (1,2 млн.) дісталися хутори, закріплені за ними постійно, у власність [4].
Земельна політика не дала кардинальних змін. Перетасувавши земельні наділи вона, не змінила земельного устрою, він залишився старим, пристосованим до кабали, а не до нового аграрного виробництва.
Діяльність Селянського банку теж не дала бажаних результатів. Всього за 1906-1915рр. банк придбав для продажу селянам 4614 тис.десятин землі, підняв ціни з 105руб. (1907р.) до 136 руб. (1914р.) за десятину землі. Високі ціни і великі платежі, що накладалися банком на заємників, вели до розорення маси хуторян. Все це підривало довіру селянства до банку, і число користувачів кредитами пішло вниз.
Переселенська політика наглядно продемонструвала методи і підсумки всієї реформи. Переселенці віддавали перевагу вже обжитим місцям, таким як Урал, Західна Сибір, ніж займатися освоєнням безлюдних лісних зон. Між 1907-1914 рр. 3,5 млн. чоловік виїхали в Сибір, десь приблизно 1млн. повернулись назад у центральні райони держави, але вже без грошей і надій, бо колишнє господарство було продане [5].
Одним словом, реформа не вдалася. Вона не досягнула ні економічних, ні політичних цілей, які перед нею ставилися.
Хоча існують і позитивні наслідки. Так з 1905 по 1913 рр. об’єм щорічних закупівель сільгосптехніки виріс в 2-3 рази. Виробництво зернових в державі в 1913р. перевищувало на третину об’єм виробництва зернових у США, Канаді, Аргентині взятих разом. Експорт зерна досяг в 1912р. 15млн.т., в Англію олії вивозилося на суму, вдвічі більшу, ніж вартість всього щорічного видобутку золота в Сибіру. Надлишок хліба в 1916 р. складав 1 млрд.пудів. Як бачимо це дуже обнадійливі результати, але ж все таки головне завдання - зробити Російську Імперію країною фермерів - вирішити не вдалося. Більшість селянства продовжували жити в общині, і це все зіграло рокову роль в розвитку подій 1917 року[6].
Столипінські реформи, якщо б вони продовжувалися, скажімо, ще років 10, принесли б значні результати, головним з яких було б створення прошарку мілких селянських власників-фермерів, та і лише в тому випадку, якщо б обставини склалися виключно добре для Столипіна. Але не ці ж фермери стали в США базою для появи однієї із найбільш антибюрократичних форм демократичної держави[7].
1.2 Аграрні реформи Радянської влади
Після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. і Союзу РСР, відбулись докорінні зміни.
Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет „Про землю”, прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській РСР рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р. З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з Радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів і став складовою частиною декрету «Про землю». Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувались [8].
Декретом РНК РРФСР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалась назавжди і земля передавалась трудящим на засадах зрівняльного землекористування. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків із всім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам. Такі ж вимоги ставилися і в Конституції УСРР 1919 р., а також в декреті РНК УСРР від 3 квітня 1920 р.
Декрет проголошував націоналізацію земельного фонду Росії. У п.1 Селянського наказу, вказувалось, що право приватної власності на землю скасовується назавжди; землю не можна ні продавати, ні купувати, ні здавати в оренду чи під заставу, ні будь-яким іншим чином відчужувати. Згідно з Декретом вся земля (державна, удільна (землі імператорської сім’ї), кабінетська (землі, приписані до царських палаців, а також складаючі особисту власність царя), приватновласницька, суспільна, селянська тощо) відчужувалась безкоштовно, перетворювалась у всенародне добро та переходила в користування усіх працюючих на ній.
В п.2 Декрету передбачалась конфіскація поміщицьких, удільних, монастирських і церковних земель і передача їх в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувались, а передавались їм у користування (ст. 5 Декрету). Також він містив вимогу щодо забезпечення зрівняльного земле- користування, тобто розподілу земель між працюючими, в залежності від місцевих умов, по трудовій чи споживчій нормі. Прийняття Декрету „Про землю” 1917 року призвело до скасування приватної власності на землю назавжди і без будь-якого викупу. Земля була вилучена з цивільного обороту і надавалась відповідними державними органами тільки в користування і на безкоштовній основі [9].
Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла по лінії видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.). Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права[10].
Досвід РСФРР по кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — Земельний кодекс УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. В силу єдності класової суті й соціально-економічних основ радянських союзних республік земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз РСР ще не був офіційно проголошений. Це сталося у 1924 р.