На ринок праці тієї чи іншої місцевості значно впливає спеціалізація господарюючого суб’єкту. Адже сільгосппідприємство, що спеціалізується на трудомістких видах діяльності, має вищий попит на робочу силу, ніж підприємство з мало трудомісткім виробництвом.
В Черкаській області щорічне збільшення чисельності зареєстрованих сільських безробітних за 1999-2001 роки дорівнювало 4395 осіб. Це вказує на підвищення довіри селян до державної служби зайнятості, оскільки знижує рівень прихованого безробіття на селі, що є позитивним явищем.
Якщо календарний рік поділити на три періоди, то максимальна кількість безробітних припадає на вересень – грудень, середній рівень – на січень – березень і мінімальний – на квітень – серпень. Отже, протягом року співвідношення між попитом і пропозицією на робочу силу в аграрній сфері характеризується нерівномірним розвитком.
Важливою рисою аграрного ринку праці є досить низька територіальна і професійна мобільність селян. Це пояснюється тим, що сільський житель на відміну від міського, виходячи на ринок праці володіє земельною ділянкою, має у власності житловий будинок, частину майна, що сприяє формуванню в основному місцевих ринків праці.
Не менш важливою особливістю ринку праці в цілому, як і аграрного зокрема, є міграційний рух населення. Основними причинами відпливу кадрів із села є негативні соціально-економічні фактори, що проявляються у незадовільних житлових і культурно-побутових умовах, нераціональному режимі праці та відпочинку, зниження привабливості й престижності сільськогосподарської праці, недостатньо ефективній системі соціального захисту селян і недосконалості трудових відносин. У результаті міграційного руху із сільської місцевості вибуває дієздатна й освічена частина сільських жителів, внаслідок чого відбувається деформація статево-вікової структури населення.
Особливістю аграрного ринку праці є також збереження досить високого рівня прихованого безробіття. Максимальний рівень даного показника в останні роки становить близько 1,4 млн. чол., або 57% від загальної чисельності зайнятих сільських жителів у сільськогосподарській галузі виробництва. В регіональному розрізі цей показник коливається від 36 до 70%.
Характерною ознакою сільського ринку праці є низький рівень оплати праці аграрних працівників.
Р О З Д І Л 3. Агропромислові вільні економічні зони. Стратегія розвитку в Україні.
Найдійовішими формами регіональної політики, що застосовуються країнами як з високо розвинутою, так і перехідною економікою, є створення спеціальних економічних зон та здійснення комплексу заходів, що проводяться центральними і місцевими органами влади шляхом запровадження спеціальних режимів інвестиційної діяльності. Законом України „Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” передбачено, що на її території можуть створюватися вільні економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони, і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, комплексні виробничі зони, туристично-реакційні, страхові, банківські. Метою їх створення є залучення іноземних інвестицій та сприйняття їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.
Програмою розвитку в Україні спеціальних економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності на період до 2010 року також передбачено створення вільних економічних зон лише таких функціональних типів – зовнішньоторговельних, торговельно-виробничих, науково-технічних, туристично-реакційних.
Країни ринкової економіки та держави, що розвиваються, для забезпечення прискореного соціально-економічного розвитку широко застосовують механізми агропромислових і продовольчих вільних економічних і продовольчих зон для залучення іноземних інвестицій з метою розвитку аграрного сектора економіки та забезпечення переробних підприємств вітчизняною сировиною, а населення – продуктами харчування.
При створенні вільних економічних зон в Україні необхідно враховувати рівень спеціалізації відповідного регіону агропромислового комплексу, яку можна класифікувати за такими типами:
- багатогалузевий – регіони, в яких сільське господарство має широку спеціалізацію, що є характерним для більшості областей України;
- спеціалізовані – регіони, в яких переважає виробництво певних видів продукції;
- комплексні продуктові – регіони, в яких діють спеціальні агропромислові зони, що зумовлені наявністю великої кількості переробних підприємств і значною концентрацією населення;
- комплексні продуктові зони реакційних регіонів – спеціальні агропромислові зони, що функціонують у районах рекреації, курортів і туризму;
- комплексні продуктові зони еколого-економічних районів – тих, що мають складний екологічний характер (окремі райони Карпат і забруднені хімічними й радіоактивними відходами).
Створенню вільних агропромислових економічних зон України деякою мірою міг би сприяти Закон України „Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років” від 18 січня 2001 року, проте через коротко терміновість його дії, позитивного впливу на галузь не сталося, тому Міністерству аграрної політики України необхідно внести відповідні пропозиції у Верховну Раду щодо його пролонгування ще мінімум на 10 років. Крім того, слід подбати про адресність пільг, що надаються державою агро виробникам, оскільки безадресні пільги, розвиток виробництва майже не стимулюють, а навпаки – служать „безподатковим раєм” для підприємств, в яких частка продукції від аграрного виробництва не зазначена.
Виходячи з реальних можливостей швидкої окупності і налагодження експорту продукції на зовнішній ринок з метою одержання валютних надходжень, серед усіх галузей найбільший пріоритет має агропромисловий комплекс України. Наша країна знаходиться у Центрі Європи і має вигідні транзитні й природнокліматичні умови, придатні для вирощування майже всіх продовольчих культур. Саме ці умови вміло використовуються. Наприклад, у Миколаївській і Херсонській областях вирощували бавовник, який за економічним значенням і ціною й нині на світовому ринку оцінюється як „біле золото”, але з післявоєнних часів його там не вирощують.
Так, в історії міст і сіл України (Херсонська область) відзначається: „Протягом 1936-1940 років артіль „Червоний металіст” крім зернових з успіхом вирощувала бавовник.” У серпні 1956 року в м. Херсоні закінчилося будівництво бавовняного комбінату.
Досить розвиненим бавовництвом було і в Миколаївській області, де в 1940 році область виробила 67% республіканського виробництва бавовни-сирцю.
Особливого стимулювання вимагає й виробництво цукрових буряків та їх переробка на цукор та спирт.
Велінням часу є відновлення виробництва бавовни в цих областях України та льону й конопель у традиційних льоно-коноплесійних районах – нині це є одним із найважливіших джерел стабільних валютних надходжень, оскільки ціни на світовому ринку на цю сировину і продукцію залишаються високими, а кожний другий долар доходів у світовому господарстві дає ткацтво.
Реалізація таких заходів потребує відповідного фінансового забезпечення з боку держави.
В И С Н О В О К
Загальні й специфічні проблеми виробничої інфраструктури агропромислового комплексу необхідно вирішувати в процесі напряму формування конкурентоспроможного агропромислового комплексу, як такого, що забезпечує продовольчу безпеку держави. Заходами оптимізації структурних пропорцій агропромислового комплексу та підвищення ефективності його виробничої інфраструктури повинні стати фінансове оздоровлення економіки, реформування податкової системи (зниження ставки податку на додану вартість до 15, а на прибуток підприємств – до 25%), сприяння розвитку інфраструктурних підрозділів малого бізнесу, повне виконання заходів практичного втілення Закону України „Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу”, забезпечення інфраструктури агропромислового комплексу новими машинами та устаткуванням шляхом реалізації завдань, передбачених Програмою виробництва технологічних комплексів машин і обладнання для агропромислового комплексу, розвиток галузі та сприяння доступності підприємствам агропромислового комплексу мінеральних добрив, засобів захисту рослин, розвиток фірмових технічних центрів для агропромислового комплексу на основі нових технологій.
Формування повноцінного ринку матеріально-технічного постачання повинно здійснюватись на основі комплексного підходу починаючи із створення ефективної системи державної підтримки сільського господарства, впровадження пільгової системи кредитування та фінансового лізингу, регулювання посередницьких структур шляхом впровадження ліцензування та закінчуючи створенням на базі об’єднань підприємств обслуговуючих кооперативів, покликаних забезпечити сільськогосподарські підприємства доступними та якісними матеріально-технічними ресурсами.
Доцільно освоїти виробництво всіх комплектуючих на вітчизняних заводах, що дозволить досягти повної незалежності виробників від закордонних фірм і створити багато додаткових робочих місць.
Необхідно вести постійну роботу щодо удосконалення, розробки й освоєння нової техніки і технології для виробництва машин. Потрібні значні кошти для інвестування розвитку тракторного і сільськогосподарського машинобудування.