Інтерв`ю з художником М. Демцю
Михайло Демцю.
Народився в середині минулого століття, 1953, у Львові. Закінчив Львівське художнє училище. Певний час працював дизайнером. Свою виставкову діяльність почав у 1987 року. Виставлявся в багатьох країнах світу. Його картини відвідували престижні зали Німеччини, Франції, Голландії. І його завжди чекають з нетерпінням. Так, із нещодавніх подій, визначним в культурному житті Франкфурта-на-Майні стало відкриття 8 квітня 2005 р. в центральній будівлі «Комерцбанку» його виставки „Фарби України”. Захід, присвячений Україні та її сучасному мистецтву, зібрав понад 300 гостей: дипломатів, банкірів, митців, журналістів, представників української діаспори. 9 вересня 2005 р. у Франкфурті-на-Майні пройшов офіційний прийом, організований Генеральним консульством з нагоди Дня Незалежності України. Серед гостей були керівники федеральної землі Гессен і Франкфуртського магістрату, представники дипломатичних та бізнесових кіл, діячі культури, науки, активісти української діаспори, журналісти, керівники гуманітарних організацій і туристичних агентств, які співпрацюють з Україною. В Києві художник часто виставлявся до розпаду Союзу. Потім була довга пауза. І ось вже три роки як він регулярно відвідує Київ і радує місто та громадян своїми виставками в київській галереї «Триптих». Так, цій виставці, що закінчилась 11 квітня, де я змогла поспілкуватись з художником, передувала виставка 2006, а перед тим – 2004 років.
Михайло Демцю – це дуже «львівський» художник. Закарпатський колорит, настрій просвічує крізь атлантичні пейзажі. Демцю - художник експресіоніст. Власне – є – і сам себе ним вважає. До того ж вважає, що художник має бути експресіоністом всередині, в душі. Назовні ж – як кричуще мовчазний контраст - на диво спокійна та врівноважена людина з чудовим тонким почуттям гумору.
Його живопис злегка грубий, навіть вже просто об’ємний, близький до того стану щоб бути названим «рельєфним». Мазки – у більшості – широкі і впевнені. Часом нервові. Але кінець кінцем цілком гармонійні. Свої роботи пише «на одному подисі», за один день.
Є й картини, де мазки менші, частіші, вибагливіші. Проте вони й вибагливіші у роботі – вимагають більше часу. Так своє «Нічне місто» він писав біля півроку – «сеансно», раз чи два в тиждень - і потім, даючи роботі підсохнути, приступав знову.
Його картини свіжі, живі і нереально справжні в своїй нереальності. Це – картини що робляться в один «сеанс», улюбленому розмірі 116 Х 91 – саме досить щоб устигнути зробити за день на одній хвилі. І такими - на одній ноті, на одному акорді, що тягнеться, звучить, переливається жовтогарячими відтінками, – вони і сприймаються. Пульсуючі – наче саме життя, сангріна реальності. Грайливі – наче Демцю грається з законами природи, живопису, малювання, людей і планети.
Ці картини – це ковток свіжого повітря, вибух кольору після жорстокої кольорової спраги. Демцю вважає, що в наш сірий час нам усім надзвичайно потрібна ця кольорова «швидка допомога». Власне він це і робить – лікує кольором. Саме тому його так полюбляють у стриманій Німеччині, сприймають як свого в експресивній Франції і чекають з нетерпінням у Києві, який хоче і собі трохи того кольорового світла.
Михайло Демцю полюбляє теплу гаму з рідкими вкрапленнями насиченого синього та глибокого фіолетового кольорів. В більшості – це натюрморти або пейзажі. Проте також художник надзвичайно любить малювати людей. Передавати своєю теплотою людські душі – це виходить у нього майстерно.
З цих картин хочеться пити, пити, пити і не зупинятись. І – певно – все одно буде мало.
Хочеться ще. Не можна зупинитись, неможливо напитись. Його картини надзвичайно соковиті.
Як, наприклад, «Квіти ніби сон». Пройнята теплим кольором з поєднанням вкраплень синіх мазків.
Картина така свіжа, наче намальоване це хвилинку назад і нашвидкуруч подвішено в залі галереї – хоча насправді намальовано мінімум місяця зо 2 назад. «Це ж квіти, - пояснює митець. – Свіжі квіти. Художник має вміти це предати.» Передати життя. Передати свіжість.»
Власне, Михайлові це вдається з просто магічною легкістю, за якою - звичайно - роки спроб, пошуків і осяянь, питань і розуміння процесів світобудови.
Його картини живі, свіжі і легкі. Як саме повітря. Відразу як заходиш до галереї – перехоплює подих. Вражає яскравість кольорової гами. Сам Демцю каже, що його завжди називають сміливим художником, адже він працює з такими яскравими кольорами . Проте сам митець вважає це – єдино-правильним. «Адже в наш час так багато сірого, темного, - каже художник, - що не треба того ж на картинах. Вони бути живими, дарувати тепло.»
Можна сказати, що він є молодим художником. Молодим у душі. Хоч сам вважає що художник (як і музикант і взагалі творча людина) не має віку. Бо є молоді, що малюють наче їм за 80, а є і 80-річні, які малюють наче їм усього лиш 30. Сам вважає свій вік не більшим за 25. І це видно з його картин. Молодість, п’янка бурхливість життя.
Його кольори кричать. Кричать радісно. Якби кольори вміли усміхатися, то кольори з його картин усміхалися б його посмішкою. Сам його погляд на світ є експресіоністським. І надзвичайно позитивним. Звивисті лінії мазків вносить певний неспокій, збудження, що посилюється кольоровою палітрою. Проте від картин в цілому віє спокоєм та свіжим вітром. В композиціях домінує горизонталь, привносячи собою рівновагу та легку холодність. Проте іноді вертикаль привносить своє тепло. Різкість зімни кольорів привносить контраст, робить картини яскравими та надзвичайно соковитими. Власне цього ефекту досягають широкі, трохи навіть «жирні» мазки, що рельєфно виступають над полотном.
Це – легкий художник. Глибоко інтуїтивний. Насичений світлом, теплом, позитивом, усмішкою. Про нього можна сказати – оптиміст. Картини несуть позитив. Хоча – як він сам вважає – це не має бути «запрограмовано» художником – типу, ось я несу позитив і все. З того нічого не буде, лише обмеження. Художник має лише виражати себе. Вирішувати, який він і що вийшло – глядачеві. І якщо це виходить легко, інтуїтивно – тоді це буде мистецтвом. І – тільки тоді – справді живим. Таким, певно, як і в самого Михайла Демцю – теплим і справжнім.