Високого авторитету культура набуває не завдяки своїй силі та військовій звитязі, навіть не завдяки своїй високій духовності та витонченості, але завдяки вмінню знаходити компроміси, йти на діалог, відшукувати спільну мову з суперником. Після успішних військових походів східних слов’ян на Візантію та особливо після хрещення та встановлення династичних зв’язків з Європою Русь набуває міжнародного статусу, постає у свідомості Іншого як рівноправний опонент, як цінність. Зрілість та гнучкість політичної системи Київської Русі плекала культурні здобутки через призму зв’язку рівноправного з рівноправним у багатьох галузях художньої культури, зокрема літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, музики, тобто насамперед у тих видах мистецтв, які висвітлювали православний дух віри. Існували й світські варіанти згаданих мистецтв: ткацтво, килимарство та вишивка, світська музика й танок, проте можна зробити припущення, що в часи Середньовіччя саме сакральне мистецтво відігравало формотворчу роль у процесі становлення своєрідності етнокультури та її зв’язків з іншими культурними контекстами. Після офіційного хрещення Русі князем Володимиром йде наслідування візантійського стилю сакрального мистецтва у вигляді загартованого добою іконоборства та остаточно сформованого естетичного канону класичної зрілості, що не відповідає естетичним смакам русича, відлякує «іноземною» довершеністю. Тому візантійське мистецтво зазнало творчого переосмислення, адаптації до місцевих умов.
Діалог культур сприяє творчому піднесенню староруських митців – монахів-літописців та іконописців, архітекторів – обдарованих учнів грецьких майстрів та місцевих умільців, що працюють у традиціях сакрального мистецтва Візантії. Навіть відображення суто національної тематики (фреска «Сім’я Ярослава Мудрого» у Софії Київській) наслідує візантійські джерела демонстрації богообраності князя (імператора). Адаптаційний потенціал вітчизняної культури розкривався на кожному етапі її культурно-історичного розвитку. За доби Середньовіччя він найбільше відбився у мистецтві, яке, як ми уже зазначили, репрезентувалося у адаптації класичного візантійського мистецтва до місцевих умов. Діалог давньоруської та візантійської культурних традицій фіксувався у численних прикладах формотворення специфіки, власне давньоруського культурного простору через адаптацію. Мистецтвознавці визначають, принаймні, п’ять відмінностей давньоруського образотворчого мистецтва від візантійського. У плані розміщення фрескового розпису давньоруське мистецтво відрізняється 1) відсутністю суворої геометричності; 2) покриттям масиву стіни у вигляді «суцільного килиму»; 3) зображення не маскують масив стіни, а виявляють його тектоніку. У плані синтезу форм мистецтва тут прослідковується більш органічне поєднання фресок та мозаїк; більш різноманітний орнаментальний колорит [5].
Зупинимось більш детально на останньому зразкові творчого переосмислення художнього контексту Іншого – вироблення орнаментальної специфіки сакрального мистецтва. Звичайно, орнамент належить до більш архаїчних уявлень про світобудову, ніж християнська картина світу, орнамент своїм корінням сягає часів язичництва. Очевидно, відведення певного місця під орнаментальний розпис храмів свідчить про світоглядний синкретизм язичницької та християнської віри, з одного боку, з іншого – відбувається адаптація нової релігії до місцевих умов ще сильного язичництва. Міфологічний імпульс язичництва, кодований у орнаменті та закладений у свідомості людини починаючи ще з доісторичних часів, продовжує розкриватись у сучасних етнокультурних вимірах, особливо у різних видах декоративно-прикладного мистецтва: вишивці, ткацтві, килимарстві, різьбленні; обрядовості народних свят, численних прикметах. Звернімося до символіки орнаментального розпису. За М. Поповичем, різьблення російських прялок засвідчує орнаментальне вираження уявлень про символіку Всесвіту, де відбувається протиставлення круглого верху – неба та квадратного низу – землі. Чи відбувається подібне орнаментальне протиставлення у давньоруському храмі? Дійсно, православ’я, на відміну від католицизму, розуміє людину як істоту, що поєднує у собі два начала – божественне та гріховне, небесне та земне, проте людина як така перебуває за межами сакральної архітектоніки. Храм, за догматикою християнства, це – образ неба на землі: «Ми не знали, де перебуваємо – на землі чи на небі» – із захопленням ділилися своїми враженнями посли князя Володимира після перебування під час літургії у соборі Святої Софії у Константинополі. Тому в храмі як образі неба на землі має панувати гармонія та лад, лише тоді архітектура як синтез мистецтв у «застиглій музиці» форми несе високий зміст – викликає піднесені почуття і разом з ними спонукає особистість до роздумів над високими ідеалами моральності. Саме тому орнаментальне оздоблення собору «примиряє» верх і низ одномірним рисунком, що підіймається знизу, через високопіднесені арки, сягає підкупольного простору – верху. Саме тому орнамент має далеко не тільки декоративну функцію, а виступає у свідомості русича у ролі світоглядної об’єднавчої основи буття, що виражається у «зримому образі» як синтезуючій засаді всього архітектурного ансамблю.
Міфологічна та релігійна, естетична та моральна, правова та політична свідомість давнього русича формувалась під впливом діалогу культур двох найбільших етносів Київської Русі – полян і древлян. Звернімося до історичних першоджерел, які описують міжетнічні взаємовідносини цього часу. У «Повісті минулих літ» Нестора Літописця описується подія мирного співіснування етносів: «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати» [4]. Хоча перебіг подальших історичних подій, описуваних Нестором, засвідчує порушення принципів діалогу культур і насамперед загальнолюдських принципів, перетворює мирне співіснування етносів у вороже ставлення до Іншого. У 945 році, після успішного походу «у древляни», військо полян – Ольги та Ігоря повертається до Києва. Та чим керується князь Ігор, коли говорить Ользі про бажання повернутись до древлян – прагненням наживи та самовпевненістю чи легковажністю та політичною непослідовністю? У будь-якому разі князь Ігор порушує «неписані» правила оподаткування, що ґрунтуються на суто людському ставленні до Іншого, князь порушує міру встановлених взаємовідносин давньоруських етносів, за що й платить своїм життям. Така суто людська риса, як жадібність, у поєднанні з силою князя характеризує вже іншу, тваринну ознаку – хижість. Мабуть, тому древляни порівнювали ясновельможного князя з вовком, що внадився до овець, і тому як хижак, який прийшов з Іншого світу і який порушує закони цього світу, він стає на шляху фізичного знищення. Та чи набагато гуманніше за древлян чинить Ольга? Княгиня також діє з позицій сили, а більша сила перемагає меншу. Ольга мститься древлянам за свого чоловіка, вчинивши тризну, – вбиває землею, вогнем та мечем, опісля чого, не заспокоївшись, знову нищить місто та старійшин за допомогою вогню, інших б’є, інших – віддає в рабство та обкладає даниною. Так вчинив би, напевно, будь-який непересічний стратег Середньовіччя, для якого гуманістичні принципи зовсім не виступають в ролі принципів життєдіяльності, його світ – це світ жорстокого існування. У «Повісті…» звертає на себе увагу образність у відображенні винахідливості та «вишуканості» тортур (якими б міг зацікавитись автор «Наглядати й карати» М. Фуко), що могло бути художнім прийомом автора – полянина Нестора з ідеологічною метою залякування непокірних. Інші особливості описуваних подій свідчать про непримиренність до ворога, хитрість, обман, тортури вогнем (що, очевидно, за задумом автора, несе очищувальний ефект), вони артикулюють не стільки ідею смерті як спокути, скільки ідею страждання ворога, який все одно рано чи пізно буде слабший за ясновельможного князя. Чи у таких категоріях описується діалог культур? Напевно – ні. Очевидно – мова повинна йти про такі форми існування етносу, як акультурація й асиміляція. Говорячи сучасною мовою, Нестор Літописець описує процеси економічного та політичного тиску одного етносу на інший, примітно й те, що етнос древлян у «Повісті…» більше не згадується, що засвідчує факт його зникнення під впливом асимілятивного тиску.