У кубізмі його привабило те, як живописці працювали із формою: подібно до поетів, вони римували, ритмізували, досягали гармонійного звучання, зіставляючи куби й овали. Кубофутуризм Архипенка — це теж динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченному коло-обігу. Він зважився на небачену доти річ: покрив веселковими кольорами грані й площини своїх скульптур і зробив їх форми рухливими. Такий "П'єро-карусель", в якому обертаються і хитаються всі осі цієї непосидючої фігури, складеної з ромбів, кіл, конусів.
Скульптор постійно експериментує, створюючи абсолютно новаторські речі. Так, образ паризького циркача "Медрано" сконструйовано з металу, дерева, скла. Це перший у XX ст. "мобіль" — робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, їх названо "архипентурою": цей спосіб живопису справляє враження справжнього руху. Тут головне не сюжет, а постійна мінливість. О. Архипенко любив такий матеріал, як випалена глина-теракота — за прихований в ній вогонь життя, теплоту, але водночас робив скульптуру з плексигласу, підсвіченого зсередини, що надавало скульптурам світлосяйної прозорості. Новаторським стало й тлумачення скульптором простору між; частинами скульптури, які він порівнював з музичними паузами. У Дев'ятій симфонії Бетховена, пише він, двічі трапляється довга пауза, що породжує таємницю і напруження. Використання тиглі і звуку в симфонії подібне до застосування значущого простору і матеріалу в скульптурі. Спираючись на цю концепцію, він почав моделювати простір і йому-пощастило досягти своєї мети 1912 року у статуї "Жінка, що йде". Метафізична основа є і в іншого винаходу — увігнутостей в скульптурі, які теж сприймаються як символи відсутніх форм і відкриті для асоціацій та зіставлень.
У мистецтві, вважав Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність. Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарвленість у скульптурах "Жозефіна Бонапарт", "Стародавня єгиптянка", "Арабка". Ритми різних часів і народів, але й українські історичні глибини даються тут взнаки: магія трипільської культури (фігурки з птахоподібними головами), мотив мозаїк Київської Русі ("Рожевий торс на мозаїчному тлі"), впливи українського бароко. Бронзове погруддя — портрет відомого в світі диригента В. Менгельберга (подарований автором Києву) виконано в дусі "необароко": диригент, переживаючи бурю бетховенського твору, виказує пристрасть, піал і пафос.
Немов архаїчний майстер, великий скульптор насичував пластичні форми магічною символікою, його роботи начебто невикінчені, фрагментарні, не деталізовані — а тому й справляють враження первісності, вічного творення життя.
Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10 - 20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.
У київській Культурлізі проповідували посткубістичний експресіонізм . Скульптор М. Енштейн у кубістичні рисунки ще на початку 20-х років вносив гротеск і гіперболу; його тодішні "персонажі на шарнірах" були схожі не тільки на героїв Пікассо, але й на шевський манекен будь-якої подільської майстерні. У кінці 20-х років він створив серію рисунків "Євреї на землі": вантажники і пралі, рибалки і рибачки з великими ногами, барочно-викривленими стовбурами тіл, з широкими простими обличчями. Балансуючи пластичними об'ємами, М. Енштейн згадує кубістичне минуле і тут же перегукується з бойчукістами своїм монументалізмом.
Експресіонізм переростає у парадокс, нісенітницю й абсурдизм у картині "Махновці" іншого члена Культурліги — О. Тишлера . Жорстоким ляльковим театром віє від вершників, гнучких, як лоза, які поганяють незвично гладких коней, на вухах яких погойдуються солом'яні капелюхи. Однак цей диявольський азарт не в змозі сколихнути безмовного і безлюдного "степу, як море" (Т. Шевченко). Махно умів і саму війну обернути на жорстокий карнавал: Катеринослав він відбив у денікінців, перевдягтись у наречену і прикривши бойових коней і тачанки весільними гірляндами. У серії акварелей "Махно-наречена" О. Тишлер увійшов до царини сюрреалізму .
У Львові художники об'єднання "Агtes" опановували сюрреалізм у його європейському варіанті, заповнюючи метафізичний простір картин аморфними, в'язкими утвореннями, що засмоктують, як трясовина у страшнім сні. Сюрреалізм торкнувся і деяких художників паризької групи українців, наприклад М. Андрієнка-Нечитайла. За уподобаннями він конструктивіст, блискуче випробуваний в роботі над театральними декораціями. Прагнення художника бути деміургом упорядкованого ритмічно, цілісного організму картини наштовхувалося на хаотичний життєвий досвід: М. Андрієнко-Нечитайло тікав від жахів громадянської війни, доля кидала його з країни вкраїну, його лихоманило, як і всю Європу 20-30 рр. Він надсилав свої роботи на батьківщину – у Львів, Харків, але в 30- ті роки Вітчизна перервала з ним усякі зв'язки. Відчуття неладу, тривоги пригнічувало художника. Він відчував себе дезорієнтованим, безпорадним у житті, що знайшло відображення в його натюрморті з дзиґарем, кистю людської руки і дивним птахом, що не віщує нічого доброго.
Український авангард спіткала трагічна доля. Були розстріляні бойчукісти, знищені їх картини, страчені скульптури Архипенка як "формалістично-емігрантські". Загрозу розстрілу і багаторічного цькування зазнав А. Петрицький, вигнали зі Спілки художників Єрмилова і Синякову. Знищенню підлягали полотна В. Пальмова та О. Богомазова (на щастя, присуд виконати не встигли). Був відвертий грабіж творів, затаврованих гітлерівцями як "культурбільшовизмус". А у мирні роки вдавалися до найм'якшого інквізиторського покарання — "бити карбованцем": що для багатьох прихильників авангардного живопису означало жити на горищах упроголодь.
Незважаючи на нелегку і складну долю українського мистецтва, в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.
Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме:
1) поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;
2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;
3) врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі як спільного дому усього людства;
4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.
Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.
Однією з актуальних проблем на сьогодні є державна підтримка національної культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин - ось один з необхідних напрямів національно-духовного відродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україні або втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури.
Таким чином, протягом ХХ ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Проте вона засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійливих процесів. Сьогодні українська культура - це безперервний рух національних культурних цінностей. Він відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями і супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, що у своїй суперечності і свідчить про повнокровність життя нації.