ВІД УЖГОРОДА ДО МУКАЧЕВОГО
На відстані 20 км від Ужгорода у напрямку Мукачева є цікаве селище Середнє. Перша згадка про це поселення належить до XIV століття, але немає жодних сумнівів, що воно має значно давнішу історію. Згідно з легендою, перші мешканці у пошуках місця для оселення довго не могли визначитись. Аж нарешті оселились у самій середині уподобаних раніше ділянок. У цій історії є частина правди, бо селище дійсно розташоване майже посередині між Ужгородом і Мукачевим.
Як колись, так і сьогодні, Середнє – одне з найбільших селищ Закарпаття. Лагідний клімат сприяв розвитку на навколишніх теренах виноградарства. Справа розвивалась настільки успішно, що місцеві феодали для забезпечення своїх інтересів навіть запроваджували обмеження на виробництво і продаж селянами власного вина. Жителі активно боронили свої права. На початку XVIII ст. багато з них приєднались до армії повстанців куруців. Від середини XVII ст. і аж до нашого часу місцеві вина залишаються предметом активного експорту. Про давність традицій засвідчують рештки винних підвалів XVI ст.
Будівництво замку на місці сучасного селища розпочав таємничий орден тамплієрів, що їх иноді ще називають «храмовниками». Його назва походить від французького «temple» – храм. Неймовірно багатий завдяки вдалому провадженню господарських справ, він викликав заздрість недоброзичливців і був предметом нападів. У 1312 р. монахи залишили Закарпаття і їх місце посіли госпітальєри, а кільканадцять років пізніше – ченці ордену св. Павла.
Тим часом, на початку XIV ст., після придушення феодальної змови проти короля Карла Роберта Анжуйського, останній подарував ці землі своїм союзникам – представникам вірних йому родів, зокрема вихідцям з Франції та Італії. Так сім’ї Другетів, Дебрецені надовго оселились на Закарпатті. Здавалось, що місця вистачить усім. Однак, у боротьбі за Середнянський замок зійшлись інтереси Другетів та сім’ї Палоці. Після багаторічної міжусобної боротьби замок все ж залишився у власності Палоці. Доля розпорядилась таким чином, що останній представник цього роду загинув у 1526 р. у фатальній для угорців битві з турками під Мохачем.
Недовго після того Середнє потрапило у власність шляхетського роду Добо, який походив із села Доборуське. Серед них найбільшої слави зазнав Іштван Добо, який під час австро-турецької війни 1552 р. був учасником героїчної оборони міста-фортеці Егер, де дві тисячі захисників півтора місяця тримали облогу багатотисячної турецької армії. Капітан І. Добо часто бував у Середньому, і силами полонених турків у 1537 р. відремонтував і укріпив фортецю і розбудував винні підвали. У XVII-XVIII ст. Середнянський замок ще кілька разів змінював власників у потоці численних австро-турецьких і австро-угорських конфліктів. Під час повстання куруців 1703-1711 рр. твердиню сильно пошкодили. Окрім того, замок остаточно втратив свій сенс як оборонна споруда, почав занепадати, його ремонтом себе ніхто не обтяжував.
Особливістю, яка вирізняє Середнянський замок з-поміж инших закарпатських твердинь, є той факт, що в його архітектурі можна віднайти романські риси. Він єдиний з закарпатських замків розташований на рівнині, у той час як більшість оборонних споруд краю збудовані на узгір’ях. Залишки фортеці добре помітні з дороги Ужгород-Мукачеве.
Залишки основного елементу оборони – донжону, вказують, що раніше замок був триярусним з балочними міжповерховими перекриттями. Кладка його стін бутова. Для зміцнення фортеці стіни з двох боків охайно облицювали камінням, що зробило будівлю елегантнішою. Висота башт досягала 20 метрів, товщина стін – 2,6 м. Колись з метою безпеки вхід було піднято до другого ярусу по центру східної стіни. До нього мали б провадити дерев’яні сходи. Як припускають, другий ярус мав три приміщення, в одному з яких були сходи, якими захисники піднімалися на третій ярус. На партері могли бути комори, арсенал і в’язниця. Замок захищався двома оборонними лініями, залишки яких проглядаються і сьогодні. За першою з них – дерев’яною, проходило подвійне кільце валів і ровів, заповнених водою. У подвір’я можна було потрапити через прохід у південно-західній частині фортечної стіни. Частина дороги, що вела безпосередньо на подвір’я, добре проглядалась з вікон південної і західної стін замку. Головна роль у системі оборони Середнянського замку відводилася західній і південній стінам, з яких контролювався вхід у подвір’я замку. У цих стінах збереглось найбільше вікон-бійниць.
На жаль, сьогодні ця велична споруда є цілковитою руїною і переживає не найліпші часи. Частину стін та инших укріплень місцеве населення розтягнуло для власних господарських потреб, а владі, схоже, ніколи опікуватись власним історичним минулим. Отож вам не залишиться нічого иншого, як напружити власну уяву і спробувати перенестись у минуле цього загадкового місця.[37,с.11-14]
МУКАЧЕВО
Останні археологічні дослідження переконливо засвідчили, що перші люди оселились на місці Мукачевого ще в часи неоліту. Принаймні ще у XI-VI ст. до Різдва Христового на горі Тупча існувало поселення людей. Однак, першу писемну згадку про місто зустрічаємо у хроніці «Діяння Угорців». В окремих джерелах місто згадується як Munkach. Однак, вповні Мукачеве розвинулось лише у ІХ столітті як поселення білих хорватів. У 1086 р. фортецю зруйнували половці, а у 1241 загони хана Батия. Певний час теренами навколо Мукачевого від імени українського князя Льва Даниловича управляв Ішпан Гергель. У 1376 р. королева Ержебет видала грамоту про запровадження у місті власної печатки, що значно посилило його позиції. У 1445 р. володар домінії і замку регент Угорщини Янош Гуньяді надав Мукачевому маґдебурзьке право. Серед населення, крім українців і угорців, у середині XVIII ст. з’явились німці. Від кінця XVII ст. спостерігався значний наплив євреїв. У ХІХ ст. останні вже складали значну частину населення міста. Утворився поважний хасидський осередок, а до 1925 р. існувала відома своїми вчителями гімназія з гебрайською мовою навчання. Мукачеве довший час було головним конкурентом Ужгороду не лише за торговельну, але й політичну першість. Однак Ужгород завжди географічно був ближче до політичних столиць, а совєтська влада, перейнявши від чеської прекрасні адміністративні будинки, остаточно визначилась на користь міста над Ужем.
Назва «Мукачево» залишається предметом різних спекуляцій. Принаймні одна з них все ще є найвідомішою. Можна почути, що гора, на якій стоїть замок, насипана штучно, коштом великих зусиль і мук простого люду. Звідси нібито і виводиться назва Мукачево. Насправді це міф. Гора, що височіє 188 м. над рівнем моря, є цілком природного, вулканічного походження і мучилися з нею лише ті, хто пробував здобути замок штурмом «Якщо військове мистецтво, природа і Бог на моєму боці, то мені і гармати не страшні, а за умови сприятливого розташування зірок – століття проживу». Таким є напис на стіні східного бастіону замку, виконаний за наказом Дьордя Ракоці І.
У минулому головним завданням цієї фортеці був нагляд і контроль за шляхом із Угорщини в Галичину через Верецький перевал. Після нападу військ половецького хана Кутеска і монголо-татар фортеця зазнала суттєвих ушкоджень і король Ласло І Святий (1077-1095) наказав укріпити її стіни. У 1321 р. монарх Карл Роберт запросив італійських майстрів для її подальшої розбудови. Одним з найкращих власників в історії замку був племінник угорського короля Жиґмунта Люксембурзького, подільський князь Федір Корятович (1394-1414). Князь перебрався на Закарпаття з Поділля після того, як програв міжусобну боротьбу з великим литовським князем Вітовтом. Корятович першим встановив на мурах гармати. Навколо гори викопали рів, який наповнювався водою, і оточили її дубовим частоколом – що його власне і називають «паланкою». На внутрішньому подвір’ї збудували оборонну вежу – донжон. Важливе значення для перетворення фортеці на неприступну твердиню мало облаштування на її подвір’ї криниці глибиною 85 м, яка, до речі, вважається однією з найглибших в Україні.
Криниця має свою легенду. Кажуть, що попри всі зусилля вода в ній з’явилась лише за посередництвом чорта, що запропонував володареві свої послуги в обмін на мішок золота. Князь вирішив скористатись тим, що чорт не вказав, якого розміру має бути мішок. Тому після появи води йому видали кілька монет. З люті та сорому чорт стрибнув у криницю і з того часу страшить з її глибини чудернацькими звуками всіх, хто хоче напитись води.
Князь Ф. Корятович не залишив по собі нащадків, тому після його смерти у 1414 р. замок повернувся у власність держави. У 1445 р. Мукачево отримало маґдебурзьке право. Наступні правителі проводили реконструкцію твердині. Більшість робіт завершено у 1569 р. На початку XVI ст. на теренах Угорщини вибухнуло повстання під керівництвом хороброго офіцера прикордонного замку Дьордя Дожа. Охопило воно і Мукачівщину. Після розгрому повстання феодали в жахливий спосіб стратили Дьордя. Його живцем спалили на розпеченому троні.[11,с.28-30]
У XVI-XVII ст. Мукачівщина стала теренами боротьби між державою Габсбурґів і Трансільванією. У той час фортецю кілька разів нищили, перепродували і навіть віддавали під заставу. У 1629 р. відновлювальними роботами керував капітан замку Іоан Баллінг. Врешті, у 1633 р. за 200 тисяч форинтів її придбав трансільванський князь Дьордь I Ракоці. У 1648 р. справу реконструкції продовжила дружина князя Жужанна Лорантфі. Два герби, вирізьблені у камені, що є над входом до башти верхнього замку та у приміщенні музею, належать їй і зображають поєднані герби Трансільванії і герб роду Лорантфі. Фортеця упродовж багатьох років залишалась власністю родини. Почергово її успадковували син князя Дьордь II Ракоці і внук Ференц I. Князь був активним учасником анти-австрійського повстання. Коли воно зазнало поразки, багатьох змовників стратили. Ференц I відкупився від влади за 400 тисяч форинтів. Його помилували, він відійшов від політичної діяльности і з часом помер. Влітку 1676 р. його вдова, дочка хорватського бана (королівського намісника) Ілона Зріні опинилась перед загрозою втрати маєтку, яка виходила з боку лідера курців графа Імре Текелі. Врятувало становище володарки її одруження з графом у 1682 р. Однак, довго втішатись спокійним сімейним життям І. Текелі не довелось. У 1686 році великий візир Кара Мустафа на чолі багатотисячного турецького війська спробував оволодіти Віднем. З цього вирішив скористатись і князь, який також виступив проти австрійського монарха. Але турецька кампанія провалилась. Розлючені турки спочатку ув’язнили, а потім інтернували князя. Тим часом, Мукачівський замок взяла в облогу дванадцятитисячна австрійська армія генерала Енеаса Капрари. Оборонців твердині було небагато. Попри пропозиції здати замок, Ілона Зріні відмовилася, і на знак того, що боротиметься до кінця, наказала вивісити на кожному куті замку стяги. Ілона була справжнім прикладом хоробрости і самопожертви. Із десятирічним сином – майбутнім керівником наступного повстання Ференцем ІІ Ракоці, вона часто з’являлася на бастіонах під час артилерійських бомбардувань, доглядала за пораненими вояками. Австрійський імператор Леопольд І, незадоволений ходом облоги, призначив новим командувачем генерала Антоніо Караффа. Однак, це не змінило ситуації. Коли австрійські війська тимчасово відступили, Ілона направила своїх людей в сусідню Галичину і продала там власні коштовності для фінансування подальшої оборони. Загалом боротьба тривала три роки. Щоб запобігти подальшим жертвам, у 1688 р. було підписано акт про капітуляцію. Після її підписання І. Зріні мало не закінчила своє життя у жіночому монастирі, куди її насильно спровадили австрійці. Лише у 1693 р. її обміняли на генерала Зіґберта Гайстера, котрий потрапив у куруцький полон. Ілона дожила віку на вигнанні, біля свого чоловіка. Тим часом, австрійський імператор Леопольд I наказав зруйнувати частину укріплень Мукачівського замку. У такому переробленому вигляді він і зберігся до наших часів.