У парламенті дебатувалося питання про те, чи необхідні країні тисячі нових поліцейських, які через «Бітлз» наднормово виходитимуть на службу, та ще наражаючись на небезпеку. Один з членів парламенту якось запропонував поліції ретируватися, щоб з'ясувати, чим все це кінчиться. На щастя, ніхто з членів парламенту не прийняв пропозиції серйозно.
1 листопада «Бітлз» відправилися в нові гастролі. Цього разу оголошені в афішах як "Шоу «Бітлз»". Групу можна було посилати тепер поодинці, без інших зірок, як те було, оскільки «Бітлз» цього більше не потребували.
В цей час промисловці всієї країни змагалися за отримання права використовувати слово «Бітлз» для своїх виробів. У продажі з'явилися піджаки «Бітлз» — без лацканів, найчастіше вельветові, — за зразком того, який почав носити в Гамбурзі Стюарт Саткліфф. Ці піджаки не виходили з моди до вересня 1963 року.
Завод в Бернал-Грін працював у дві зміни, щоб задовольнити попит на перуки «Бітлз». Замовлення поступали навіть з Ітонського коледжу і Бекінгемського палацу. Не від самої королеви, але від когось з обслуговуючого персоналу.
Більшість хлопчиків-підлітків відпустили довге волосся аlа «Бітлз». У листопаді з газетних сторінок нескінченним потоком полилися розповіді про школярів, відправлених додому через довге волосся, а також про випускників, не прийнятих на роботу з тієї ж причини.
"Дейлі телеграф" від 2 листопада вперше виступила з критикою істерії, супроводжуючої виступи «Бітлз». "Масова істерія, — писала газета, — просто забиває порожні голови, як за часів Гітлера". "Дейлі міррор" негайно кинулася на захист «Бітлз». "Треба бути безнадійними тупицями, щоб не полюбити божевільних, щасливих, красивих «Битлз»". Газета похвалила їх за те, що в своїх жартах вони дотримують відчуття міри [3, с. 150].
У грудні 1963 року недільні видання, теж включилися в роботу, публікуючи довгі і надзвичайно серйозні дослідження про цей феномен, привертаючи власних психологів, полюючи за незвичайно просторовими визначеннями для його тлумачення. Газета "Санді Таймс" розписувала, як «Бітлз» збагатили англійську мову, ввівши в неї такі ліверпульські діалектизми, як «gear» в значенні "добре" або "чудово", зробивши це слово загальновживаним, - навідмінно від консервативного політичного діяча Едварда Хіта, який дозволив собі висловитися про те, що «Бітлз» до невпізнання змінили мову англійської королеви. Дещо пізніше містер Хіт відновив своє реноме, сказавши ніби то: "Хто ж міг всього рік тому уявити, що «Бітлз» врятують виробництво вельветових тканин?"
«Бітлз» були на вустах у всіх — про них складали анекдоти, їх зображували в безкінечних карикатурах. "Дейлі мейл" перестала вживати слово "Бітлз" в заголовках, замінивши його невеликим малюнком, що зображав чотири контури їхніх голів, — чотири "швабри", як називали фасон їх зачіски.
Спочатку Брайан хвилювався, ніяк не бажаючи теж ставати об'єктом зайвої популярності, але з цим вже нічого не можна було поробити. Він зрозумів, що краще не чинити опір, і поклався на природний хід подій.
Газети без кінця обговорювали звички, зачіски, одяг «Бітлз», і спочатку цей потік публікацій навіть радував. Така увага була приємною. Це допомагало справі. Самим ретельним чином продумуючи концерти і вникаючи у всі складнощі взаємин з пресою, вони зуміли уникнути перенасичення читачів.
Тим часом з газет і телевізійних репортажів того часу складалося враження, що ніякого контролю за іміджем групи не існує. Кожна газета щодня давала про них який-небудь матеріал. Протягом одного тижня п'ять загальнонаціональних газет друкували серіал "Життя «Бітлз»", зібраний по краплі з раніше надрукованих публікацій. По суті, право написати про «Бітлз» гарантувалося будь-якій людині, що мала про них свою думку, незалежно від того, прихильник він групи або її супротивник.
За дванадцять місяців, що пройшли з моменту виходу їх першої пластинки, «Бітлз» стали невід'ємною складовою частиною "британського способу життя".
Літо 1965 року було переломним в історії рок-музики. З танцювальної, розважальної, вона ставала серйозним мистецтвом. 12 жовтня в Лондоні група приступила до запису альбому «Rubber Soul», що ознаменував початок нової фази не тільки в їх творчості, але і в музичній рок-культурі взагалі. У піснях цього альбому вперше з'явилися елементи містики, сюрреалізму, такі характерні в творчості групи надалі. Ще більша їх присутність в композиціях альбому «Revolver», випущеного 5 серпня 1966 року. Він також відрізнявся перш за все тим, що більшість пісень не припускали сценічного виконання - настільки складні були тут використані студійні ефекти. Відтепер «Бітлз» стали чисто студійною групою. Образно кажучи, 1966 рік став для Джона, Пола, Джорджа і Рінго роком набуття індивідуальності. Кожний з них починав помалу творити без участі інших. Альбом "Revolver" тим часом лідирував в хіт-парадах по обидві сторони Атлантики [21].
В кінці 1966 року група знову зібралася в студії. Результатом сеансів записів став сингл "Strawberry Fields Forever"/ "Penny Lane", що з'явився 17 лютого 1967 року. Новаторські прийоми в аранжировці, величезна на ті часи кількість сейшн-інструменталістів, що брали участь в записі, сам погляд на студію як на музичний інструмент, - все це як би готувало слухачів і музикантів до метаморфози, втіленням якої став альбом "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band". Це був перший в історії рок-музики концептуальний альбом, де і форма і зміст служили здійсненню єдиного задуму. Зі всіх композицій альбому найбільшу увагу привернула остання - "A Day In The Life". У її записі брав участь симфонічний ансамбль з 40 музикантів, що виконали унікальний наростаючий звуковий вал у середині композиції і перед завершальним фортепіанним акордом. Цей акорд певною мірою є самоцінним музичним твором. Виконаний він в 10 рук, тривалість його звучання - 42 секунди. «Бітлз» створювали альбоми граючись. Їм приносило задоволення насичувати його нечуваними, несподіваними музичними і взагалі звуковими ефектами [21].
Позначивши собою вершину творчості «Бітлз», альбом "Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band" виявився, по суті справи, останньою великою роботою, повністю виконаною спільними зусиллями.
Літо 1967 року закінчилося трагічно: 27 серпня від надмірної дози снодійного помер Брайан Епстайн. 1 вересня музиканти зібралися удома у Пола МакКартні, щоб обговорити положення, що створилося, і подальші плани.
Влітку 1968 року квартет розпочав відразу два крупні проекти: готував матеріал для чергового альбому і брав участь в роботі над повнометражним мультиплікаційним фільмом "Yellow Summarine" [10].
22 листопада 1968 року з'явився довгожданий новий альбом, цього разу подвійний, але... позбавлений назви і оформлення як такого (якщо не рахувати відтисненого «білим по білому» назви самої групи). Публіка і преса незабаром охрестили його просто "подвійним білим альбомом". У біографії «Бітлз» він займає особливе місце, оскільки є першим яскравим свідченням розпаду групи, що насувався. Причини цього не у виконанні пісень, воно було бездоганним, а в тому, як вони створювалися і записувалися. Атмосфера колективної творчості зникла, кожен виступав як соліст, запрошуючи інших лише у ролі акомпаніаторів. Критика оцінила альбом неоднозначно. Багато оглядачів дотримувалися думки, що музикантам слід було бути вимогливішими і скомпонувати один диск. Проте публіка була в захваті.
Протягом січня 1969 року кінооператори зняли багато кілометрів плівки, за той же термін музиканти записали більше ста пісень, з яких лише кілька вийшли потім на пластинках. Завершальним епізодом зйомок став імпровізований концерт, який група влаштувала на даху будівлі студії звукозапису 30 січня. 3 лютого 1969 року менеджером «Бітлз» став Ален Клейн, заповзятливий шоу-бізнесмен із США. З цього дня почався розпад квартету. Річ у тому, що, на думку МакКартні, менеджером міг бути тільки близька, майже рідна музикантам людина. МакКартні запропонував кандидатуру свого майбутнього тестя Джона Істмена. Джон, і без того ущемлений лідерством Пола в групі, був проти. В результаті МакКартні визнавши все ж таки Клейна як менеджера «Бітлз», відмовився визнати його менеджмент у відносинах своїх власних творів. На ділі відмова вимагала виходу Пола з фінансової залежності від «Бітлз». Проте добитися цього можна було тільки шляхом судового позову. Створилася суперечлива ситуація: МакКартні, який більше за будь-кого з «Бітлз» хотів зберегти ансамбль, вимушений був пред'явити позов не тільки Клейну, але і персонально Джону, Джорджу і Рінго. МакКартні зважився на це не відразу, але неминучість цього усвідомив вже незабаром після 3 лютого 1969 року. У липні-серпні 1969 року «Бітлз» записали альбом "Abbey Road". 20 серпня вони востаннє разом працювали в студії. Серед пісень альбому фахівці перш за все відзначили видатну роботу Джорджа Харрісона, пісню "Something", поставивши її в один ряд з піснею "Yesterday". Внесок Джона в створення альбому менший, ніж звичайно. Ще 4 липня 1969 року він заявив журналістам, що утворив нову групу. У січні 1970 року до Лондона приїхав американський продюсер Філ Спектор, що узявся готувати до випуску альбом "Let It Be", матеріал для якого належало відібрати з великої кількості фонограм. 17 липня МакКартні випустив дебютний альбом "McCartney". Того ж дня він розповсюдив текст свого "авто інтерв'ю", де заявив, що «Бітлз» фактично припинили існування [19].
Причин багато, особливо суб'єктивного плану. Але були і об'єктивні причини. Як відомо творчість будь-якого видатного художника розвивається в умовах певного соціального контексту. Контекстом «Бітлз» були 60-і роки. Як всі видатні художники, «Бітлз» гостро відчували свій час, відповідно до нього творили і пішли, коли він закінчився.