Джерелом і головним двигуном усього живого на землі людина вважала сонце. Тому майже в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожнюється, а пізніше перетворюється в окремого бога. Слов'яни теж були сонцепоклонниками. Є відомості, що в давнину сонцю приносили пожертви. Люди вірили, що природа може допомагати або шкодити людині, а отже, з нею треба було налагодити стосунки і якщо сонце закривала затьма, це обов'язково вважалося вісником нещастя. Згадаємо хоча б «Слово о полку Ігоревім», золоту пам'ятку давньоруської літератури.
У народній традиційності часто зустрічаємо залишки солярного світогляду. У святковому ритуалі слов'ян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце – джерело зародження, як і сонце, Андріївська «калита». Коли сонце заходило, його проводжали із сумом і страхом, тому захід став недобрим місцем, а схід – це добра сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло.
У великий пошані у слов'ян завжди була земля, хоч окремою персоніфікованою богинею не стала. Вираз "мати сира земля" дуже давній і загальновідомий. Слов'яни вважали землю найвірнішим свідком, тому на доказ правди годилося їсти або цілувати землю. Земля багата не тільки тим, що родиться на ній а й тим, що на ній або в ній перебуває. Тому загальновідоме слов'янське ставлення до скарбів. Величезна кількість поетичних легенд і сказань дійшла до нашого часу про чудодійний цвіт папороті, який може розкрити ті скарби.
Як свідчать пам'ятки, у слов'ян відоме було поклоніння воді, вони приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям. Воду вони вважали сонцевою сестрою і вірили, що вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, може додавати сил, або, навпаки, відбирати їх. Ці вірування збереглися у народних казках. Особливо цілющою вважається вода з того місця, де сходяться докупи три річки. Язичники освячували воду проливаючи її через полум'я. За народними віруваннями сльози теж мають очищувальну і цілющу силу. Вода у слов'ян була символом розмноження й парування, тому шлюби вони часто брали над водою. Обряди купання, обливання, збирання роси дуже старі й різноманітні Вірили також у віщу силу води, тому використовували її при ворожінні.
Язичницькі вірування наших предків не були незмінними, як не були незмінними і міфологічні уявлення про світ. На різних етапах історичного розвитку вони доповнювалися різними богами, які уособлювали різні сили природи.
Значне місце у язичницькому світогляді належало рослинному та тваринному світові. З глибокої давнини слов'яни з благоговінням схилялися перед культом рослинного та тваринного світу, який їх оточував. Цей світ був життєво необхідний людині у найрізноманітніших сферах господарської діяльності. Рослини посідали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв та обрядів. Важливу роль у календарних святах та сімейно-побутових обрядах відігравали рослини-символи, які мали допомогти людині зміцнити здоров'я, добробут сім’ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегтися від нечистої сили.
В українських казках, піснях, поговірках дуже поширена персоніфікація дерев. У давніх слов'ян такі дерева, як дуб, бук, липа вважалися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Наші пращури влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства, приносили жертви богам. Оспіваний у народних думах та піснях, дуб є символом молодого козака. У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього життя, міцного здоров'я й довголіття молодих. За народним звичаєм, коли народжувався син, батьки висаджували два жолуді коли донька — висівали калинове зерня.
Калина біля хати – здавна найперша ознака оселі українця. Калина– це той символ, що пам'ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Та найчастіше з калиною порівнюють дівчину. У художній свідомості калина уславлена своєю незрівнянною красою. Вона і червона, і ясна, і красна, як символ дівочої незайманості, молодої вроди. Як дуб – символ міцності, надійності, так і калина – символ вірності. Звідси здавна широке використання калини у народній звичаєвості, зокрема весільній: нею прикрашали весільні столи.
Красива, струнка дівчина або заміжня жінка в народних піснях порівнюється з тополею. Рубання тополі символізує заручення та одруження дівчини. Народна мудрість давно визнала де ростуть верби, там чисті джерела води. І справді, з давніх-давен криниці переважно копали під вербою. Верби над ставом – традиційна прикмета українського села Нерідко верба символізувала повноту життя, довголіття. Давні слов'яни вважали вербу священним деревом. У них вона уособлювала бога сонця Ярила, що дав людям вогонь. Верба була символом родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під час буревіїв проти вітру кидали вербову гілку – вона, мовляв, зупинить бурю. Як символ увійшло дерево пізніше і в християнські вірування. Тиждень перед Великоднем називається Вербним. Освячену вербу приносили в дім і били нею членів сім'ї, найчастіше дітей із побажанням здоров'я і багатства, освячену вербу висаджували на городі. Вважали, що коли гілка прийметься і виросте з неї дерево, то буде воно рятівним для людини на схилі віку. Вірили, що верба відганяє від оселі злі сили і хвороби. Плакуча верба з дуже давнього часу – символ опечаленої матері або вдівства.
З глибокої давнини відоме вшанування різноманітного зілля. Вірили, що зібране у певні дні, особливо в купальську ніч, зілля має велику силу: розрив-трава дає доступ до всього міцно замкненого, любисток привертає любов.
Улюбленим зіллям чортів та відьом вважалася папороть. За народними повір'ями, в ніч під Івана Купала на коротку мить з'являється вогненна квітка папороті. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів.
Багато квітів та зілля пов'язані з дівоцтвом. Барвінок – символ молодості, кохання та чистого шлюбу, чому частий він у весільному ритуалі. Почесне місце в народних звичаях посідає м'ята. Як і калина, м'ята є символом дівочої краси і цноти. У фольклорі м'ята нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немов би одну рослину – руту-м'яту. За традицією вінок для молодої та вінки для дружок плели з м'яти, барвінку і рути. Лобода в українців символізувала нужду та убогість. Часник відігравав важливу роль як оберіг від злих сил. У день весілля його вплітали у вінок молодої або зав'язували між її волоссям.
Полин найчастіше використовували як оберіг від русалок зустріч з якими вважалася особливо небезпечною в так званий Русалчин Великдень (наступний четвер після Зелених свят). У народних піснях і переказах полин нерідко виступає символом нещасливого життя.
Червоний цвіт маку – символ дівочої краси. Поширеним було вірування в чудодійні властивості маку як оберегу від лиходійства відьом упирів.
Багато народних оповідань існує і про плоди та збіжжя. Яблуко вважалося символом родючості. Жито – символ плодючості й тому часте в ритуалах, особливо весільному. Вживається або в зерні, або в снопах. Так сніп жита вноситься в хату під Різдво, часто ставиться в головах молодих при першій постелі.
Гарбуз – символ відмови, і дівчина, відмовляючи парубкові, за якого її сватають, дає йому гарбуза.
Мед як продукт роботящих бджіл, здавна поважається й уживається в ритуальних обрядах на весіллі, похоронах.
Хміль слугує символом родючості. Перед вінчанням молоду завжди обсипали хмелем, тому ця рослина асоціюється з весільною традиційністю. Просо, гречка й конопля віддавна мають інтимне значення. Звідси й поговірки «Не пхай носа до чужого проса», «Вискочив, як Василь з конопель».
Хліб з глибокої давнини у великій повазі. Він основа життя. Культ хліба в українців ще й тепер сильний. Він присутній при сватанні, весіллі. Хлібом зустрічають гостя, з хлібом ходять у свята до поважних людей.
Коровай – це ритуальний священний жертовний хліб, що заступив м'ясну жертву.
У традиційних уявленнях українців значне місце посідав і різноманітний тваринний світ. Птахи, звірі, плазуни присутні в народних обрядах та іграх, у системах прикмет і ворожінь.
Коза в традиційних віруваннях відігравала неоднозначну роль. З одного боку, ця тварина вважалася породженням диявола, тому її боялася нечиста сила. Водночас, коза символізувала родючість і життєву силу Звідси традиційні обходи села з «козою», які влаштовували на свято Коляди. За часів християнства цей звичай залишився як невід'ємна частина різдвяних свят.
Лис завжди виступає як хитрун. Вовк – символ швидкості, своєю ненажерливістю – символ голоду.
Собака – з глибокої давнини стала символом вірності, баран чи вівця– символом невинності. Кінь здавна користувався традиційною пошаною. Відомі магічні дії та повір'я пов'язані з кінською підковою.
Зозуля – символ суму та вдівства. Це віщий птах. Чайка – символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка. Символом тужної жінки є також і горлиця та лебідка.
Голуби в багатьох народів вважаються символом щирої та вічної любові. Ластівка приносить весну на землю і щастя в дім.
За народними повір'ями, крик півня, що віщує наближення дня відганяє від хати нечисту силу і злих духів. Широковідомий переказ про червоного півня, який може показати захований скарб.
Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними. Ворон, галка можуть накаркати біду, пугач або сова також кричать на лихо. Ці елементи світогляду наших предків і дотепер ще живуть у народній свідомості.
Слов'янські вірування особливо тісно були пов'язані із землею. Божества населяли ліси, поля, води. Кожне урочище мало своїх богів, життя наших пращурів було оповите повір'ями про русалок, водяників, лісовиків.
Перші відомості про демонологічні вірування слов'ян подають київські книжники та український міфологічний фольклор. На жаль, лише у XIX ст. розпочалося систематизоване фіксування й вивчення української міфології як однієї зі складових загальнослов'янської культури.