Для опер Глюк вибирав, як правило, античні сюжети, у яких виспівувався подвиг в ім'я любові й виконання обов'язку. Діючими особами його добутків були узагальнені символічні фігури, що персоніфікували моральні поняття - любов, вірність, саме відкинутість і т.д. У драматургії опери ясно виражений зв'язок із традиціями античного театру - кількість персонажів мінімальний, що відбувається коментує хор. Основну увагу композитор приділяв слову. Він прагнув до того, щоб музика точно виражала дух і настрій поетичного тексту.
Важливу роль в операх Глюка грають речитативи; вони завжди звучать під акомпанемент оркестру (на відміну від секко - речитативів опери-серіа, які супроводжувалися клавесином). Головна мелодійна лінія проводиться в аріях; композитор відмовився від віртуозних прийомів і прикрас, що відволікали слухачів від змісту тексту. Зросла роль оркестру - уже в увертюрі були позначені основні ідеї. Добутки композитора одержали визнання у Відні, але повне розуміння майстер сподівався знайти в столиці Франції, і в 1773 р. він відправився в Париж. Для французької сцени Глюк створив нові редакції "Орфея й Евридики" і "Альцести", написав такі опери, як "Іфігенія в Авліді" (1774 р.; по трагедії французького поета й драматурга Жана Расіна) і "Іфігенія в Тавриді" (1779 р.; за мотивами трагедії давньогрецького драматурга Еврипіда). Опери Глюка, що мали в Парижі великий успіх, викликали проте запеклі суперечки. Суспільство розділилося на прихильників Глюка і його лютих супротивників. Композитора підтримали письменники й філософи Дені Дідро, Жан Жак Руссо. Однак багато хто виступили проти нововведень - вони відстоювали традиційні принципи французької опери в дусі Люлли й Рамо й італійської опери-серіа. Супротивники Глюка навіть викликали в Париж в 1776 р. відомого італійського композитора Нікколо Піччінні й домоглися постановки його опер. Розгорілася так звана "війна глюкістів і піччінністів", що викликала багато суперечок у паризькому суспільстві. У добутках Глюка залучали ясність драматургічного розвитку, цілісність образів, класична строгість і виразність музики, природність і краса мелодій, шляхетність почуттів героїв. Творчі принципи композитора придбали чимало прихильників, але жоден з них не мав таке ж яскраве дарування, тому досвід віденського майстра можна вважати унікальним і не має прямого продовження. Однак до ідеї про провідну роль поетичного тексту зверталися багато музкантів, зокрема німецький композитор Рихард Вагнер. [8, 163-166]
Про музику Йозефа Гайдна - одного із засновників віденської класичної школи - його друг і молодший сучасник Вольфганг Амадей Моцарт писав: "Ніхто не в змозі робити все: і балагурити, і потрясати, викликати сміх і глибоко торкати, і все однаково добре, як це розуміє Гайдн". Із творчістю Гайдна зв'язаний розквіт таких жанрів, як симфонія (їх у нього сто чотири, не вважаючи загублених), струнний квартет (вісімдесят три), клавірна соната (п'ятдесят дві); велику увагу приділяв композитор концертам для різних інструментів, камерним ансамблям і духовній музиці.
Народився Франц Йозеф Гайдн у містечку Рорау (Австрія) у родині каретного майстра. З восьми років він став співати в капелі Святого Стефана у Відні. Майбутньому композиторові приходилось заробляти на життя перепискою нот, грою на органі, клавирі й скрипці. У сімнадцять років Гайдн втратив голос і був виключений з капели. Тільки через кілька років він знайшов постійну роботу - влаштувався акомпаніатором до відомого італійського оперного композитора Николе Порпоре (1686-1768). Той оцінив музичне дарування Гайдна й став викладати йому композицію. [9, 37-42]
В 1761 р. Гайдн надійшов на службу до багатих угорських князів Естерхазі й провів при їхньому дворі як композитор і керівник капели майже тридцять років. В 1790 р. капела була розпущена, але за Гайдном зберегли оклад і посаду капельмейстера. Це дало майстрові можливість оселитися у Відні, подорожувати, виступати з концертами. В 90х рр. Гайдн жив і плідно працював у Лондоні. Він придбав європейську популярність, його творчість гідно оцінили сучасники - композитор став власником багатьох почесних ступенів і звань. Йозефа Гайдна часто називають "батьком" симфонії. Саме в його творчості симфонія стала провідним жанром інструментальної музики.
У симфоніях Гайдна цікава розробка основних тем. Проводячи мелодію в різних тональностях і регістрах, надаючи їй той або інший настрій, композитор таким чином виявляє її приховані можливості, виявляє внутрішні протиріччя: мелодія то перетворюється, то вертається до первинного стану. Гайдн мав тонке почуття гумору, і ця особливість особистості відбилася в музиці. У багатьох симфоніях ритміка третьої частини - менуету - нарочито важка, немов автор намагається зобразити незграбні намагання простолюдина повторити елегантні рухи галантного танцю. Дотепна Дев'яносто четверта симфонія (1791 р.). У середині другої частини, коли музика звучить спокійно й тихо, зненацька лунають удари литавр - щоб слухачі "не нудьгували". Невипадково добуток назвали "З боєм литавр, або Сюрприз". Гайдн нерідко використовував прийом звукоімітування (співають птахи, бродить по лісу ведмідь і т.п.). У симфоніях композитор часто звертався до народних тем, в основному до слов'янских - словацьких і хорватських. [9, 48]
Представникам віденської класичної школи, і насамперед Гайдну, належить заслуга формування стійкого складу симфонічного оркестру. Колись композитори задовольнялися лише тими інструментами, які в цей момент були доступні. Поява стійкого складу оркестру - яскрава ознака класицизму. Звучання музичних інструментів приводилось таким чином у строгу систему, що підкорялася правилам інструментування. Правила ці засновані на знанні можливостей інструментів і припускають, що звук кожного - не самоціль, а засіб, що виражає певну ідею. Стійкий склад давав цільне, однорідне звучання оркестру. Крім інструментальної музики Гайдн приділяв увагу опері й духовним творам (створив ряд мес під впливом Генделя), звертався до жанру ораторії ("З утворення світу", 1798 р.; "Пори року", 1801 р.).
З появою особи та творів Вольфганга Амадея Моцарта завершується піднесення «Віденської класики». Тлумачення тих 600 творів, які Моцарт встиг створити за 35 років свого життя, досі захоплюють найвизначніших діячів історії культури.
Творчість Моцарта займає особливе місце у віденській класичній школі. У його добутках класична строгість і ясність форм з'єдналися із глибокою емоційністю. Музика композитора близька до тих напрямкам у культурі другої половини XVIII ст., які були звернені до почуттів людини ("Буря й натиск", почасти сентименталізм). Саме Моцарт уперше показав суперечливість внутрішнього миру особистості.
Вольфганг Амадей Моцарт народився в Зальцбурзі(Австрія). Маючи феноменальний музичний слух і пам'ять, він уже в ранньому дитинстві навчився грати на клавесині, а в п'ять років написав перші твори. Першим педагогом майбутнього композитора став його батько Леопольд Моцарт - музикант капели архиєпископа Зальцбургзького. Моцарт віртуозно володів не тільки клавесином, але також органом і скрипкою; славився як блискучий імпровізатор. Із шести років він гастролював по країнах Європи. В одинадцять створив першу оперу "Аполлон і Гіацинт", а в чотирнадцять уже диригував у театрі Мілану на прем'єрі власної опери "Мітридат, цар Понтійський". Приблизно в цей же час його обрали членом Філармонічної академії в Болоньї. [12, 25-28]
Як і багато музикантів тієї епохи, Моцарт перебував на придворній службі (1769-1781 р.) - був концертмейстером і органістом в архієпископа міста Зальцбург. Однак незалежний характер майстра (особливо коли справа стосувалася музики) викликав різке невдоволення архієпископа, і Моцарт зволів покинути службу. З видатних композиторів минулого він став першим, хто вибрав життя вільного художника. В 1781 р. Моцарт переїхав у Відень, у нього з'явилася родина. Заробляв він рідкими виданнями власних творів, уроками гри на фортепіано й виступами (останні послужили стимулом для створення концертів для фортепіано з оркестром).
Особливу увагу Моцарт приділяв опері. Його добутки - ціла епоха в розвитку цього виду музикального мистецтва. Опера манила композитора можливістю показати взаємини людей, їхніх почуттів й прагнення.
Моцарт не прагнув за прикладом Глюка до створення нової оперної форми - новаторською була сама його музика. У зрілих добутках композитор відмовився від строгого розмежування опери на серйозне і комічне - з'явився музично-драматичний спектакль, у якому ці елементи переплетені. Як наслідок - в операх Моцарта немає однозначно позитивних і негативних героїв, характери живі й багатогранні, не зв'язані рамками амплуа. На відміну від Глюка, який вибирав міфологічні сюжети, Моцарт часто звертався до літературних джерел. [12, 35]
Так, опера "Весілля Фігаро" (1786 р.) написана по п'єсі французького драматурга П’єра Огюсте на Бомарше "Божевільний день, або Одруження Фігаро", що була заборонена цензурою. Головна тема опери - любов, що, втім, можна сказати про всі твори Моцарта. Однак є в добутку й соціальний підтекст: Фігаро і його кохана Сюзанна розумні й енергійні, але вони незнатного походження - усього лише слуги в будинку графа Альмавіви. Їх протидія панові (дурнуватому й зрештою обдуреному аристократу) викликає співчуття автора - зовсім очевидно, що він на стороні закоханих.