Найвизначнішим художнім' досягненням нового класицизму була творчість видатних німецьких поетів Й.-В. Гете та РҐ-Ф. Шіллера (1759—1805 рр.), зокрема їх твори, пов'язані з так званим періодом веймарського класицизму («Розбійники», «Заколот Фієско». «Підступність та кохання» Шіллера; «Римські елегії», «Егмонт» Гете). В цих творах відчувається орієнтація на високі ідеали античності^ які сприяли формуванню гармонійної, вільної, гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів переплітається з тонким ліризмом.
Проте піднесення класицизму було короткочасним. Поступово він перетворювався в офіційне академічне мистецтво, яке втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних' естетичних канонів набувала гротескових форм, що вбивало живу душу мистецтва — творче натхнення митця. Ось, наприклад, які настанови давав скульпторам начальник відділення витончених мистецтв міністерства внутрішніх справ Франції доби наполеонівської імперії: «Риси гарного обличчя є простими, правильними і якомога менш ускладненими. Обличчя, в якому лінія, що йде від лоба до кінчика носу, дуга брів та дуги, що описуються повіками очей, утворюють злам, має менше краси, ніж обличчя, в якому кожна з цих частин утворюється однією лінією; потворність посилюється зі збільшенням числа ліній. Тому завдання скульптора полягає в тому, щоб наблизити «натуру» до ідеального типу, досконалим зразком якого є профіль Аполлона Бельведерського або Антіноя».
Майже водночас з новим класицизмом виник, розвинувся і врешті-решт рішуче відтіснив його інший напрям — романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в наслідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітнтелі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною «розу-у.у». повною таємниць і непередбаченостей. Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нозі соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, «світової скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848рр.), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 рр.), ліричній поезії Генріха Гейне (1797—1856 рр.) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в творах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788—1824 Рр.), німецького письменника, композитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 рр.), американського письменника Едгара Ал-лана По (1809—1849 рр.), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841 рр.), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.
Разом з тим романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої цивілізації по-лярно протиставляється романтичний потяг до «нескінченного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує в романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому в творчості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С.-Т. Колріджа, Т. Сауті, переважала думка про панування в світі незрозумілих та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.
Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізованого» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу людини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інтуїтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854 рр.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особисто? свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розрив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу загалом — провідна світоглядно-естетична проблема, яку намагались вирішити романтики. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського •романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого революційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XVII ст., Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакції у себе на батьківщині. Так, з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 рр.), англійця Вальтера Скотта (1771—1832 рр.), француза Віктора Гюго (1802—1885 рр.) становлять неперевершений здобуток світової літератури.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в од-ноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку.
Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — універсума.
У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному стилю Рубенса, якого він щиро шанував.
Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкритої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було поверненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчуження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурхливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (наприклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єрусалиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокрема його «Марії» (акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.).
Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епосу.
Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена (1805—1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з топким гумором та іронією.