Вивчення матеріального побуту часто давало змогу натуралістам зосередити увагу на соціальних передумовах людських вчинків, дослідити механізм взаємодії середовища і людини. Багатьом письменникам-натуралістам були властиві уявлення про зумовленість долі людини її фізіологічною природою або соціальним оточенням. І якщо Золя, вірячи в науку і соціальний прогрес, намагався відкрити засоби впливу на середовище з метою більш розумної організації суспільства, то в інших письменників (наприклад, у пізнього Гі де Мопассана) переважали моїиви фаталізму. Натуралісти відмовились від моралізування, вважаючи, що зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному відношенні. Вони вважали, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, що для справжнього митця немає непридатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Звідси походить прагнення розширити тематику натуралістичних творів, збудити інтерес до «простих» явищ життя. В 60—80-х роках натуралізм відігравав позитивну роль в європейській культурі: він освоював нові теми, піднімав нові пласти дійсності, показував життя знедолених і пригнічених, вивчав взаємозв'язок мас і особистості, функціонування соціальних організмів, роль підсвідомого в людському житті тощо. Натуралізм ввів у обіг нові прийоми і засоби художнього зображення життя, виявив широкий демократизм і критичні тенденції, що сприяло розвою суспільної думки і художньої творчості.
Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні суперечності, мав свої вразливі місця. Сутність художньо-естетичних недоліків натуралізму влучно сформулював відомий філософ XX ст. М. Бердяєв. Характеризуючи ситуацію, яка склалась у літературі у XIX ст., він, зокрема, писав:
«В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що зблід ідеал краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси... Це породжує глибоку кризу мистецтва». Наприкінці XIX ст. виникає чимало альтернативних художніх течій, спрямованих проти натуралізму, зокрема імпресіонізм та символізм.
Імпресіонізм (від франц. — враження) виник у Франції наприкінці 60-х років і ніби підводив підсумок пошукам образотворчого мистецтва у XIX ст. Цей напрям пов'язаний із творчістю таких видатних майстрів, як Едуар Мане (1832—1883 рр.), Клод Моне (1840—1926 рр.), Огюст Ренуар (1841—1919 рр.), Едгар Дега (1834—1917 рр.), Ка-міль Піссарро (1831—1903 рр.), Альфред Сіслей (1839— 1899 рр.) та ін. Витоки імпресіонізму пов'язані з новаторськими пошуками -Е. Мане, який в передмові до каталогу своїх картин так висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження». Критики відразу охрестили Е. Мане «імпресіоністом», пізніше так почали називати й інших художників, які знаходились на подібних позиціях (Іноді виникнення терміна «імпресіонізм» пов'язують з назвою картини іншого провідного діяча цього напряму К. Моне «Враження. Схід сонця», що набула широкої популярності після виставки 1879 р).
На початку 60-х років Е. Мане переосмислює композиційні та живописні прийоми майстрів XVI—XVIII ст., які прихильниками офіційного «салонного» мистецтва вважались непорушними еталонами. У відомих картинах «Олімпія», «Сніданок на траві» (обидві — 1863 р.) він робить талановиту спробу застосувати ці прийоми до зображення сучасного життя, що було розцінено як злочин щодо вимог «високого» мистецтва. Але перші негативні оцінки не спинили митця. Е. Мане рішуче оновлював побутовий жанр. У сценах міського життя він намагався вловити живі іскри поезії. Від зрівноважених «картинних» композицій, чіткого малюнку, гладкої манери письма майстер переходить до більш світлих, «імпресіоністичних», наповнених повітрям полотен, написаних широким мазком, до фрагментарної композиції, підкресленого «вихоплення» сцени з життя Ї водночас утвердження непорушних життєвих засад людського буття. Таким є іскрометний, свіжий, стверджуючий красу світу «Бар «Фолі-Бержер»» (1882 р.) та інші твори цього періоду.
Імпресіоністи застосували новий метод бачення світу, заснований на безпосередньому враженні глядачів. У творах імпресіоністів світ являється в своєму вічному русі, природа — різноманітністю в своїх безмежних і чудових формах. Головну увагу вони зосередили на кольорі й світлі. Цим пояснюється їх інтерес до явищ світло-повітряного середовища, різних станів атмосфери, до вивчення проблем кольору, кольорозабарвлених тіней тощо. Звідси походить відмова від сюжету в традиційному розумінні на користь мотиву. Нові завдання викликали до життя цілу систему нових живописних прийомів: робота на відкритому повітрі, серії творів на один сюжет, підкреслена «випадковість» композиційного вирішення, відсутність чіткого контуру, роздільний мазок тощо. Найбільш послідовне втілення принципи імпресіонізму отримали в творчості пейзажистів К. Моне, А. Сіслея, К. Піссарро. Свої твори вони наповнили живим духом природи, показали людину в нерозривній єдності з навколишнім світом, як його одухотворену частину. Утвердження повнокровного людського буття, мінливий, невловимий світ людської душі — провідні теми картин О. Ренуара. «Включити» глядача в просторовий світ своїх полотен прагнув й Е. Дега. Його улюблені теми — балет, скачки, повсякденне життя міста. Якщо картини О. Ренуара ніби випромінюють світло і радість («Мулен де ла Галетт», 1876 р., «Портрет Жанни Самарі», 1877 р.), то твори Е. Дега часто просякнуті гіркою іронією — художник гостро відчуває недосконалість людського буття («Абсент», 1876 р.).
Значною подією в історії культури було виникнення в другій половині XIX ст. естетики символізму. Символізм (від франц. — знак, символ) як літературна течія зароджується у Франції 60—70-х років у творчості таких відомих поетів, як Шарль Бодлер (1821— 1867 рр.), Поль Верлен (1844—1896 рр.), Артюр Рембо (1854—1891 рр.), Стефан Малларме (1842—1898 рр.). Пізніше поетичний символізм переростає у загальноєвропейське культурне явище, охоплює театральне мистецтво, живопис, музику тощо. Зокрема, символізмом захоплювались бельгійський драматург і поет Моріс Метерлінк (1862— 1949 рр.), німецький поет Стефан Георге (1868—1933 рр.), німецький письменник Гергарт Гауптман (1862—1946 рр.), австрійський — Гуго фон Гофмансталь (1874—1929), англійський — Оскар Уайльд (1854—1900 рр.), французький живописець ГГєр Пюві де Шаванн (1824—1898 рр.), швейцарський — Арнольд Беклін (1827—1901 рр.), норвезький живописець і графік Едвард Мунк (1863—1944 рр.), литовський композитор і маляр Микалоюс Чюрльоніс (1875— 1911 рр.), російський композитор і піаніст Олександр Скря-бін (1872—1915) та багато інших відомих діячів культури. Реалізму і натуралізму в мистецтві, позитивізму і матеріалізму в філософії вони протиставили свою поетику та естетику, в яких акцентувалась ідея таємничості світу, конфлікту між реальним та ідеальним. Символісти звертались до духовного, релігійного світу людини, вважали головним у художній творчості інтуїтивне, безсвідоме. Найчастіше вони звертались до ідей романтиків і містиків, до філософських вчень Платона, Канта, Шопенгауера, Ніцше, К'єркегора. Виходячи з ідеї, що будь-яке мистецтво символічне, основною проблемою художньої творчості символісти вважали проблему символу, який, за їх думкою, поєднує земне, емпіричне, тимчасове з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним. Зокрема, французький поет Ж. Мореас, який запровадив термін «символізм» в «Маніфесті символізму» (1886 р.), вказував, що символічна поезія висловлює передусім «споконвічні ідеї», вона — ворог будь-якого об'єктивізму. Символічний образ знаменує собою існування «царини таємного», — вказував С. Маллар-ие. За М. Метерлінком, він є втіленням «невидимих та фатальних сил». Велике значення символісти надавали музиці, адже музика краще від інших видів мистецтва передає відтінки й напівтони, безпосередньо свідчить про потойбічний символічний образ завжди є музичним за своїм змістом. Поезія, передусім, вимагає музики, — вважав П. Верлен. Характерною рисою символізму було протиставлення мистецтва і реального життя. Багато хто з символістів обстоював ідею самоцінності мистецтва, його незалежності від соціальних завдань і проблем. Наприклад, О. Уайльд вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, мистецтво вище від життя. Як духовна сила мистецтво має невичерпний потенціал впливу на людину і, за думкою багатьох символістів (Г. Ібсен, Ф. Сологуб, А. Рембо та ін.), є магічною силою перетворення життя і врятування світу. Так, російські символісти (М. Мінський, Д. Мережковський, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, 3. Гіппіус, В'яч. Іванов та ін.) мріяли про злиття мистецтва та релігії, яке повинно сприяти «оновленню соборного духу», подоланню розпаду суспільних зв'язків людей, утворенню нової духовної спільноти.