Саме таким чином полотна типу „Царя-колоса”, „Натюрморту з колосками та глечиком”, могли перетворитися, наприклад, на „Колгоспне поле” (іл.10). Разом з тим, пояснюючи дещо, наведені слова художниці не дають розуміння головного: чому в картині поєднані так незвично квіти та пейзаж чи квіти та натюрморт.
Що то за потоки суцвіть, які подібно до ряски на озері затягують глибинний план „Царя-колоса”, „Колгоспного поля”? Іноді таке поєднання двох ланів у роботах Катерини Білокур вважається невдалим. Зауваження стосується насамперед „Хати в Богданівці”, „Колгоспного поля”. Разом з тим, - „Хата в Богданівці” (іл.15) – не окрема невдача, це принцип, який можна назвати невдалим, якщо розглядати його з точки зору реалістичного професійного малярства.
Ми не раз наголошували на тому, що Катерина Білокур – художник, який організовує свій мистецький світ за авторськими законами, наближеними до законів народного мистецтва, не дивлячись на те, наскільки близькі „герої” її полотен за манерою виконання до живопису професійного. Тільки пам’ятаючи про це, ми маємо шанс наблизитись до розуміння тих чи інших полотен майстра.
Одне з найцікавіших у цьому плані полотен, - „Цар-колос” (іл.7). Двома хвилями розведені рослини краями композиції. Ніби розчахнувся квітучий покрів землі, і ми долучаємося до таїни. Наче скарби, розсипані плоди, золотим пругом над ними зблискує колосся. Потаємне не акцентується переднім планом, воно залишається прихованим. Ми почуваємося „допущеними”, ми проникаємо у споконвічне життя природи, відчуваючи себе лише однією з її форм.
Коли згадати композиції фламандців 17-18 ст. – Яна Брейгеля Молодшого, Вербрюггена, Якоба Йорданса, Даніеля Сегерса, де квітами оточені портрети, натюрморти, зображення Мадонни чи навіть пейзажі, як на полотні Мареуса Ван Скріка „Квіти, метелики, змії” з колекції Ермітажу, то дійсно бачимо розкішні рами з різноманітних суцвіть, - своєрідні картини в картина. Тут чітко витримано анатомію кожної квітки. Квіти мають символічне значення – наприклад, різноманітних добро чинностей. Але вони позбавлені відчуття взвихрених вільно стихій. В італійських, німецьких маньєристів та художників бароко можна знайти дещо подібні сплески енергії, як на картинах Катерини Білокур.
Світ художниці побудований з квітів, але в шерехи рослин ніби вплетено голоси людей, птахів, тварин. Тому що усе тут єдине; в одному передбачається інше. Її таємниця – цілісне бачення природи. А це – високий рівень мистецтва. Дослідники, які порівнюють картини художниці з явищами космічного порядку, десь мають рацію. В Катерини Білокур та ж „космогонія”, що була, наприклад, у М. Врубеля у його „Бузку” (1900), де стихія квітів, що перетворюються на стихію матерії, з глибин якої спливають образи, наприклад, - жінка, яка стоїть біля куща.
Свої квіти Катерина Білокур не „переплавляє” подібно до Врубеля на своєрідну субстанцію. Але, перекладаючи їх на музику, відтворює природу як стихію – єдину та вічну. Її картини дійсно „тривають” як музика, а не перебувають в заціпенінні рам та площин.
Вклад художниці у світове мистецтво визначається насамперед її „фантастичними” полотнами, які належать до ґатунку „правдивої фантастики”, що про неї згадував Михайло Врубель у цитованому фрагменті.
Повертаючись до них ще і ще раз, дивуєшся, наскільки майстер „відчуває” свої полотна. Катерина Білокур розгортає перед нами грандіозні видовища, а ми навіть не помічаємо тих зусиль, які доклала художниця до „побудови” своїх полотен. Ми детально зупинилися на композиційному аналізі натюрмортів. В „пейзажах-фантазіях” у загальних рисах зберігаються основні типи їх побудови, одначе в значно ускладненому вигляді. Ми мали змогу простежити, як композиції „В Шрамківському районі на черкаській землі”, „Пшениця, квіти, виноград” набувають просторовості в „Цар-колосі”.
„Цар-колос” в свою чергу зазнає метаморфози і „перетворюється” на пейзаж в „Польових квітах”, яким співзвучна побудова „Колгоспного поля”, „Декоративних квітів”.
Інший шлях вибрала художниця у „Букеті квітів”, „В Богданівці на Загреблі”, „Квітах за тином”, „Квітах і калині”, „Квітах в тумані”, „Квітах увечері”. Тут вже нема центру, який би „тримав” композицію. Зображення розливається полотном, перебуваючи у складній гармонії. Особливо це стосується двох останніх з перелічених робіт. В „Квітах в тумані”, „Квітах ввечері” ми вже неспроможні визначити основні „струмки” композиції. В цьому пульсуючому „океані”, утвореному квітами, усе тримається на суголоссі.
З наступної групи пейзажів Катерини Білокур постає інший образ природи. До неї входять ранні роботи, написані ще на фанері: „Дорога в долину”, „Пейзаж з вітряком”, і пізні акварелі” За селом (1945), „Гай”(1955), „Вересень в селі Богданівці на Загреблі” (1956),”Осінь” (1960), „Напровесні” (1958), картина олією „Все йде, все минає”(1950-ті рр.), малюнки олівцем. Тут не знайдемо тієї розкутості в спілкуванні з натурою, яка властива була художниці в її попередніх композиціях. Зникає „пластичний” простір фантазійних робіт Катерини Білокур. Художниця опановує закони лінійної перспективи, яка занадто жорстоко накладається на завжди непередбачуваний світ. Зникають „барочні” розкоші природи. Акварелі – ліричні, але нам не почути тут могутньої симфонії життя, яка звучала в пейзажах фантастичних.
Друга група пейзажів найбільш близька до традицій народної станкової картини, яка мала широке розповсюдження в Україні, зокрема на Полтавщині з давніх часів і по сьогодення.
Творчість Білокур становить своєрідний феномен художнього „синтезу”, що немає аналогів у світовому мистецтві: органічне злиття „професійності” і „народності”. Саме вона бачила себе народною майстринею, а професіональним художником – врівень із вітчизняними і світовими маестро живопису.
Людське обличчя, як „вершина космічного процесу”, не могло не зацікавити майстриню. Ранні портрети Катерини Білокур, як і пейзажі другої групи, тісно пов’язані з полтавською народною картиною. Спорідненість існує між „Портретом колгоспниці Тетяни Бахмач” (1932-33), „Портретом Олі Білокур” (1928) і, наприклад, „Портретом миргородської міщанки (А.Д. Бовкун)” Г.Ксьондза (1935). Але вже в „Портреті племінниць” (1937-39), „Портреті Надії Білокур” (1941) художниця опановує певні „професійні” таємниці втілення моделі.
Особливо помітний на фоні перелічених робіт „Портрет Надії Білокур”, де на одному полотні поєднані розквіт людського життя та розвій природи. Людина, занурена у фантастичний пейзаж – це проби художниці розширити тематику своїх робіт, чому квіти ніби чинять опір. „Іконні” немовлята („Казка”, „Щастя”), дівчата племінниці мають дещо нереальний вигляд посеред химерних квітів Катерини Білокур. „Іконописне” обличчя жінки на портреті 1940 р. з Яготинської збірки. Час ніби висвітлив його риси. Залишилися мудрість та всепрощення. У портреті „Олі Білокур” двоюрідної сестри художниці стоїть біля самих джерел творчого шляху художниці, портрет виконано на негрунтованій фанері, у колориті переважають холодні, блакитно-сірі тони. І лише у правому кутку зображено квіти – волошки, ромашки, мак: це єдиний яскравий акцент на портреті. Оля померла за два тижні після написання портрету. І художницею вона зображена саме так, що відчувається відбиток небуття у тонкому, жовтувато-білому обличчі, у зосередженому погляді..
Виняткове місце серед робіт Катерини Білокур посідає серія її автопортретів: 1950,1955 та 1957 років. Коли розташувати їх за хронологією, вони будуть сприйматись як своєрідний поетапний пошук певного рішення образу. Вже в першому з них автор у загальних рисах знайдено композицію: напівфігурне зображення; смислові акценти правиця, - рука, що творить мистецтво, та звернене до глядача обличчя. Ватянка та накинута на волосся хустка створюють монолітний силует, приховуючи побудову фігури. Художниця не задовольняється подібним рішенням, вона намагається якомога щільніше „замкнути” композицію.
В автопортреті 1959 р. руку піднесено до обличчя. Таким чином головні „герої” твору – рука – художниця та звернені до глядача очі, - опиняються у фокусі композиції. Інший вираз обличчя. Коли в попередньому автопортреті наявний елемент позування, то зараз пере нами справжній психологічний портрет. За своїм рішенням він наближається до „Жіночого портрету” (1940-х рр.) з Яготина.
Зовсім іншого звучання набуває третій, „найсильніший” автопортрет – „Автопортрет в зимовий день” (1957). Силует абсолютно „герметичний”, рішуче замкнений рукою, яка охопила хустку біля підборіддя. Низько насунута хустка і цупка „кора” ватянки ніби скували фігуру, залишаючи вільними лише обличчя та руку. Ми одразу зустрічаємось з допитливим, сумним поглядом художниці. На своїх полотнах Катерина Білокур завжди воліла оточувати людей квітами. Себе не пожаліла. На другому плані – покручене голе віття над головою. Ніби думки свої матеріалізувала цим химерним сплетінням.