Унікальним українським мистецтвом, пов’язаним водночас з віруванням, міфологією, обрядами, є писанкарство. Писанка – важливий предмет язичницького культу, що відображав релігійні уявлення наших предків, їх поклоніння плодороддю, величання весняного народження. Символіка писанки надзвичайно глибока й проста. Яйце символізує Сонце та весняне відродження природи.
Давнім видом декоративного мистецтва є художнє скло. Виробництво речей із скла називається гутництвом. До світової спадщини художньої культури віднесено фігурний посуд для зберігання рідини. Сучасне українське скло вирізняється розмаїттям композиційних образних вирішень, що ґрунтують на широкому діапазоні технік і технологій виробництва.
Національні традиції має мистецтво вибійки – виготовлення візерунків, що наносяться на тканину за допомогою різьблених дошок. В цьому випадку орнамент утворюється не в процесі ткання, а друкується на готовій тканині, завдяки чому вибійку називають народною графікою.
Необхідно згадати ще про один досить своєрідний вид українського народного мистецтва – інкрустацію соломкою. В західних областях так прикрашають невеликі речі геометричним і рослинним орнаментом. На Чернігівщині цією технікою створюють складні пейзажні композиції.
Давні традиції має живопис на склі, особливо поширений в Західній Україні. Його особливість полягає в яскравому колориті, багатій декоративності, площинності зображення, використувані мінімума зображуваних засобів. Манера письма нагадує розпис малярів на скринях чи кольорові розписи на каменях [55, c.159].
Живопис на склі виступає яскравою сторінкою образотворчого фольклору, що живить багатими мистецькими традиціями минулих віків. Живопис на склі характеризується яскравим колоритом, площинністю зображення та багатою декоративністю.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття на Україні, здебільшого по селах, поширюється сповнені чару і теплоти жанрові картини на тему селянської долі, кохання тощо, створені не відомими авторами. В той же час народні майстри продовжують малювати композиції на релігійні теми, зокрема так звані образи, на дошці або полотні [53, c.4].
Коли розглядати ХХ століття, то затих часів умови загального розвитку народної творчості кардинально змінюється, разом з Тим змінюється її характер, як і характер побуту села, починає прогресувати урбанізація. На розвиткові культури не могли не позначитись такі фактори як невпинний прогрес техніки, розвиток комунікацій та засобів масової інформації, зокрема книговидання, розвиток освіти, відплив населення до міста. Внаслідок нових умов відходять або й затираються чітко визначені стародавні звичаї і стильові категорії з їх символікою та семантичним наповненням, являються нові форми творчості.
Приділяється велика увага народній творчості, зокрема збиранню, дослідженню та публікації пам’яток фольклору і народного мистецтва. Вивченню і розвитку народних талантів сприяли значною мірою організація Будинків народної творчості, огляди та виставки творів народних митців. У галузі малярства прославилися передусім петриківські майстрині, які почали переносити на папір квіткові композиції, що ними у минулому ввійшло в звичай розмалювати інтер’єри сільських хат на Україні. І саме цей вид декоративної творчості набрав на Україні широкого розвитку.
Імена Ганни Собачко-Шостак, Тетяни Пати, Параски Власенко, Віри та Ганни Павленко, Наталки Вовк, Параски Хоми та багатьох інших стануть в радянський час загальновідомими. Провідних майстринь залучають до оформлення виставочних павільйонів у Києві, Москві та закордоном, до розпису керамічних та різних сувенірних виробів, оформлення дитячої книжки тощо [53, c.6].
Значно рідше зустрічаємо імена тих, що працюють у станковому малярстві. Але й у цій галузі є декілька широковідомих майстрів. Це Никифор Дровняк з Криниці (1895-1968), Катерина Білокур (1900-1961) з Богданівни, Марія Приймаченко ( нар. 1909) з Болотні, Єлизавета Миронова (нар. 1929) з Сошникова та Іван Сколоздра (нар. 1934) з Розвадова. Це самоуки з народу, з українського села, які, увібрали в себе прадавні традиції, зуміли створити щось зовсім нове, по-своєму побачити і відчути навколишній світ, знайти власну художню мову. У творчості кожного з них на свій лад заговорило на повну силу успадковане від віків, від духовної спадщини народу, сформувався новий, не традицій спосіб творчого мислення і вислову, наближений до того, що тепер називають наївним мистецтвом [53, c.12].
Однією з найяскравіших постатей наївного малярства ХХ ст. не тільки на Україні, а й в Польщі, а може, й у всьому світі, є Никифор Дровняк з Криниці. Часом у його творах важко знайти межу між реальним і уявним, але водночас в них яскраво виступає істотна. Про це найкраще свідчать його урбаністичні малюнки з вулицями-тунелями між хмарочосами. Йому вдалося у пейзажах диференційовано передати просторову характеристику гірського краєвиду, здебільшого околиці Криниці. У його творчості поєднується і спостережливість реаліста, і наївна уява мрійника та фантаста, яки побачене переплавляє у своєрідний художній образ.
З поміж представників українського радянського народного малярства вирізняється Катерина Білокур, творчість якої можна назвати гімном природі, рідній землі. Закохана в красу квітів, у багатство їх барв і тонів. Якщо твори Никифора наче пройняті драматизмом, то в Катерини Білокур вони сповнені романтичної поетичності і заразом речової конкретності.
Зовсім іншим є образне мислення і творчість Марії Приймаченко, так само одержимо відданої малярству. В її творчості на диво несподівано знайшли відбиття, особливо в ранній фазі творчості, прадавні народні вірування в різні темні сили у вигляді фантастичних звірів, витворених народною уявою.
У подібному декоративно-сюжетному плані працює Єлизавета Миронова, яка народилася у сім’ї колгоспниці села Сошникі. Краса природи і мальовничий побут рідного села, мелодійна українська пісня ще змалку зачарували вразливу душу дівчинки. В таємниці народної творчості першою її ввела мати, яка за традицією розмальовувала барвистими розписами стіни убогої і тісної вдовиної хатини.
І зрештою – Іван Сколоздра з Розвадова, змалку він захопився ліпленням, його невеликі жанрові скульптури на теми щоденного побуту і праці відзначаються лаконічною виразністю і компактністю форм. Вони експонувалися на виставках у 1970-х роках. Сколоздра захопився малюванням на склі й почав відроджувати забуті традиції. Художник звертається до тем, почерпнутих з сільського фольклору, побуту а також творів українських письменників. У його роботах значну роль відіграє рисунок, контур, колірна гама, то наближена до монохромної у вохристій тональності, то досить насичена і яскрава. Використовує він і декоративні мотиви, але значно меншою мірою, ніж це бачимо у М. Приймаченко чи Є. Миронової.
Отож маємо мету зробити спробу простежити шляхи українського мистецтва і це свідчить про невичерпні творчі сили українського народу, який і в найтяжчі роки свого багатостраждального минулого зумів творити прекрасні, невмирущі цінності, що дарують нам утіху і радість.
Малярство Катерини Білокур народилося з пристрасної, всепоглинаючої закоханості у безкінечно звабливий, мінливий світ мистецтва. Вона йшла впродовж усього життя до нього й іншої долі для себе не бажала. Нелегка то була стезя, зрештою, споріднена з долями інших селянських самоуків, що теж мріяли й мали віру в серці... Їй судилося, попри кричущі умовини убогого селянського побуту, стати справжнім митцем, ствердити своє призначення в ім’я світлого, гармонійного. Визнання її мистецтва, розуміння непересічного обдарування художниці прийшло із запізненням, наприкінці її нелегкого страдницького життя. Воно з’явилося з листами прихильників її малярства, у офіційних реляцензіях, признанням її таланту – Народної художниці України і принесло полегшення стражденної душі, стало чинником моральної винагороди за довгі роки наполегливої праці, й спалахнуло осяянням дива, магією фарб на полотні. Картини художниці звучать урочисто, як органна музика, в них знаходимо відсвіт глибоких емоцій, думок, світлих почуттів і ясних настроїв, в них просвітлена зачарована квітами душа [12, c.208].
Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. „На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася”, - згадувала потім Катерина Білокур [12.c301]. У дитинстві, що пройшло у злиднях, малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби. Які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки. З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати кольори у єдину гармонійну цілість. В другій половині 30-х – у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду – „Берізка” (1934), „Квіти за тином” (1935), „Квіти”, „Портрет племінниць” – засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівни, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. 1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у києві. 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала у Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість творів тогочасного періоду втрачено під час війни.