Можна припустити, що художниця розрізняє два типи простору: конкретний – тобто об’єм певних предметів, руйнування якого впливає на реальний вигляд предметів; і абстрактний, що починається за ними, який організовує ці предмети за законами перспективи. Катерина Білокур зчаста нехтує цим другим, воліючи самостійно аранжувати живописний світ своїх полотен у відповідності з тим чи іншим задумом. Але в той же час свято береже перший, оскільки він – невід’ємна складова кожного конкретного предмету і тому залишається для художниці майже відчутним, матеріальним.
„Квіти” (1959) мають важливу рису, як ріднить „натюрморт-етюд” з наступною групою. Тут застосовано певний прийом узгодження зображення з фоном, - спроба їх органічного поєднання. Художниця оточує букет, особливо знизу – там, де закінчується зображення та починається тло, - рясними крапками, утвореними легкими доторками пензля. Отриманий таким чином кольоровий „туман” ніби топить зображення в фоні, слугуючи, своєрідним переходом між ними.
За подібним принципом будуть вирішуватися усі твори наступної групи, а також пейзажі Катерини Білокур.
Третю останню групу складають натюрморти „В Шрамківському районі на черкаській землі” (1955-1956), „Натюрморт з колосками і глечиком” (1958-1959), „Богданівські яблука” (1958-1959), „Цар-колос” (1947;1949), „Квіти, яблука, помідори” (1950), „Пшениця, квіти, виноград” (1950-1954), „Квіти з горіхами” (1948), „Рожі” (1950), „Рожі та троянди” (1954-1958), „В Богданівні на Загреблі” (1955), „Букет квітів” (1959), які подеколи поєднують у собі елементи пейзажу й натюрморту.
Роботи „В Шрамківському районі на черкаській землі” (1955-1956), „Квіти, яблука, помідори” (1950), „пшениця, квіти, виноград” (1950-1954) знаменують подальший розвиток композиції „Квітів і овочів” (1959), „Городніх квітів” (1952), „Натюрморту” (1960). Необхідно ще раз підкреслити – аби розібратися в законах малярського світу Катерини Білокур, ми йдемо шляхом аналізу від простого до складного, свідомо порушуючи хронологічний ряд творів.
Катерина Василівна чудово відчувала формат кожної картини. В цьому контексті цікаве полотно „В Шрамківському районі на черкаській землі”. Рух, відчутний в композиціях „Квітів і овочів”, „Городніх квітів” тут набуває сили, захоплює нові об’єкти.
Композиція ніби переповнюється зображеннями. В разі побудови її точно за принципом згаданих „Квітів і овочів”, вона має перетворитися на хаос форм кольорів. Зображення, збунтувавшись, вийдуть з-під контролю автора. Гармонія буде порушена. Тонко відчувши задачу, яка виникла, художниця до геніальності просто вирішує її. Вона розмикає у центрі композиції розлиті повінню яскраві суцвіття і розміщує там нейтральну за колористичним рішенням пляму – розсипане збіжжя. Це необхідно, як необхідна цезура в поезії чи музиці.
Зчаста в талановитому творі влучний технічний прийом призводить до появи непесічного образу. Перед нами життєдайний потік рослин. Таке враження, ніби на його поверхню стрімко виштовхуються квіти х розбурханим листям, його могутнім порухом руйнується купка цукрового буряку, теж залучаючись до спільного кругообігу. Ця свіжа стихія пелюстків, стебел та листя „омиває” острівець пшениці.
Таким чином, композиційно насичений натюрморт різниться від попередніх не просто кількістю зображених об’єктів. Він набирає нової якості – поліфонії. А це вже інша іпостась гармонії. „Рух” жовтогарячої лілеї з „Городніх квітів” тут набуває розвитку та імпровізується „темою” маку, бузку, жовтців, калинових кетягів. В результаті виникає картина не стільки про красу купки овочів чи окремих квітів; фрагменти складаються в ціле. Перед нами постає стихійне „обличчя” природи, яка вирує життям.
За подібним принципом вирішені і прекрасно „аранжоровані” складні натюрморти „Квіти, яблука, помідори” (іл. 24), „Пшениця, квіти, виноград” (іл. 17). Перший з них відтворює загальну композиційну побудову „В Шрамківському районі на черкаській землі”, - таким же чином виділено центр, але тут знаходяться яблука замість збіжжя; інші за назвами та виглядом, але в такому ж хороводі кружляють рослини.
Наступний натюрморт створено дещо інакше. „Пшениця, квіти, виноград” (іл. 17), подібно до маленького етюду „Тигрова лілея” і до багатьох інших полотен Катерини Білокур, будується в напрямі з правого нижнього кута композиції. До того ж ,як побачити хлібні зерна в оточенні квітів, ми потрапляємо оком у складне сплетіння стела, листя в’юнкого горошку, наче тут програється прелюд твору. І лише згодом – розвиток та кульмінація. Спалахують яскраві чашечки майорців, зблискує посеред них золотаве віконце пшениці. І на завершення теми – колосся, що тане легкими ореолами у блакиті фону. Надзвичайно мелодійне полотно.
По-новому інтерпретується композиція трьох попередніх натюрмортів в роботах „Цар-колос” і в „Натюрморті з колосками і глечиком”. Перший варіант „Царя-колоса” зберігся лише в репродукціях, загубившись після паризької виставки 1957 року разом з „Берізкою” та „Полтавськими квітами”. Цей варіант найбільш близький за своїм рішенням до попередніх розглянутих полотен. Композиція побудована на співвідношенні спокійного за кольором центрального поля та охоплюючої його дуги рослин. Разом з тим з’являються нові риси.
Відбувається на перший погляд суто зовнішня заміна; яблук чи розпису збіжжя у фокусі композиції з’являються декілька колосків та квітка соняха на темному тлі. Суттєво, що центр залишається майже вільним, ніби готується певний просторовий прорив площини першого плану. Разом з тим, в цій композиції такий прорив ще не відбувся.
В „Царі-колосі” 1949 року, „Натюрморті з колосками і глечиком” (1958-1959) площинність попереднього варіанту 1947 року деякою мірою подолано, разом з тим простір ще залишається неглибоким, „натюрмортним”. Якісно нові зміни відбулися в „Букеті квітів” (1959), „Рожах та трояндах” (1954-1958), „В Богданівні на Загреблі” (1955), де з’являться такі глибина і просторовість, не властиві натюрмортові як жанрові, що межі його будуть зламані розвоєм нового жанру – пейзажу.
Одне з найвідоміших полотен Катерини Білокур – „Цар-колос” 1949 року виконання. Величне здіймається хвиля квітів на передньому плані, трохи глибше назустріч їй рухається інша, в глибині зображення їх розміреному ритмові вторують вигини колосся. Композицією проходить ніби відлуння ліній. Усі полотна Катерини Білокур виключно музикальні, але „Цар-колос” „звучить” особливо. Здається, квітами записано складну партитуру.
Гідне подиву вміння художниці поєднувати майже несумісні речі – скрупульозну проробку деталей та загальне враження цілісності композиції, створене за рахунок організації об’єктів великими узгодженими масами. Монументальність квіткових композицій нашої співвітчизниці викликає асоціації з творами голландських та фламандських майстрів 17 – 18 ст. З їх роботами Катерина Василівна мала змогу познайомитися в залах Державного музею образотворчих мистецтв ім. О, с. Пушкіна, який відвідала в 1940 році. В листі до Катерини Василівни художник М. Донців іменує її майстром „чудових картин-натюрмортів, таких тонких і високих, як мистецтво голландців”. Дійсно, Катерину Білокур, як і „старих голландців”, відзначає побожне ставлення до натури [28, c.14].
Лише подеколи тло своїх полотен художниця трактувала у вигляді площини, на яку викладено об’ємні зображення. Таке рішення характерне саме для групи „натюрмортів-етюдів”, до якої входять Квіти і овочі” (1959), „Бурячок” (1959), „Котики” (1950-ті), „Півники” (1950-ті) та деякі інші композиції. Але вже у „Квітах” (1959) рослини оточує ніжний „пилок”, утворений легким доторком пензля. Завдяки цьому по краях букету, у його глибині, утворюється своєрідне мерехтливе поле, яке поступово розмиває контури зображень, „топлячи” їх у фоні. Рослини у „Городніх квітах” (1952) теж оповиті легким барвистим серпанком, ніби зображено їх вологий подих. Блакитна імла перетворює тло картини на неозначену глибінь, звідки спливають яскраві суцвіття і де, здається нам, зростають ще сотні подібних рослин.
Відчуття просторовості посилюється у третій групі робіт, де простір натюрморту поступово трансформується у простір пейзажу.
В „Букеті квітів” (1959) фон у народному розумінні остаточно зникає. Замість нього в картин з’являється повітря, „матеріалізоване” вологими пасмами туману. Хоча назва говорить про квіти, зібрані до букету, але в зображенні бачиться куток саду. Так легко нафантазувати, піддавшись чарам художниці, що ступаємо під шерехи рослин крізь розквітлі зарості, а трохи далі – дерево і птахи на ньому посеред моря заколисаних туманом квітів.
Відбулася метаморфоза жанрів. Перед нами, попри назву, - пейзаж. Блакитна імла – фарба, яка ніби і зайва на полотні, бо не створює конкретних зображень, - виявляється в результаті необхідною. Вона імітує простір і не тільки поєднує зображення, оповиваючи їх, але вводить до картини і ті об’єкти з їх простором, які не зображені на полотні, а лише вчуваються у м’яких хвилях туману. Подібне враження неперервності світу стане характерним для пейзажів Катерини Білокур, але народжується ще в натюрмортах.
В композиції „В Богданівці на Загреблі” (1955) замкнутий простір „букету” розгортається, набуває продовження, залучаючи до себе нові об’єкти. Химерне враження справляє це полотно. Ніби ми стежимо за коливанням стихії, поверхня якої здіймається квітучими хвилями. Подібна організація зображень дещо нагадує „Цар-колос” або трохи в іншому аранжуванні – „Буйну”.
Безумовно, мав рацію Б. Бутнік-Сіверський, який помітив, що на полотнах Катерини Білокур „композиція завжди виникала на основі конкретної реальності, але її рішення підпорядковувалося вимогам декоративного мистецтва. Кожний окремий мотив з натури був зображений за тими ж принципами декоративного рішення. Таким чином, кожний задум вирішувався художницею одночасно ніби в двох палатах” [28.c-16].