Все це відбувається у дивовижній печері, ніби й не на землі, а десь у потойбічному світі. Цілком зрозуміло, що нічого подібного у реальному житті не могло бути. Сцена, відтворена Рафаелем, навпаки, цілком природна,— ані символіки, ані прихованого змісту, що його можна витлумачувати і так і так, нема у ній.
В іншій картині, виконаній у Флоренції, художник представив «святу родину». Це ермітажна «Мадонна з безбородим Йосипом». Юну матір і хлопчика наділив він надзвичайно привабливою зовнішністю. Йосип, немолода людина з дуже характерними і далеко не гарними рисами обличчя,— разючий контраст ідеальній красі Марії та Ісуса.
Ймовірно, у образі Йосипа Рафаель дав портрет конкретної особи — замовника картини. В усякому разі, ця постать, очевидно, мальована за натурою, відтвореною без жодних прикрас, з характерними рисами і виразом обличчя моделі. У цьому творі в загостреній формі відбилися два напрямки, якими однаково міг іти Рафаель: ідеалізуючий і суворо реалістичний, ближчий до так званого північного Відродження, ніж до італійського Ренесансу.
Не виключено, що 1505 року відбулося знайомство Рафаеля з Альбрехтом Дюрером — одним з найвидатніших представників німецького Відродження, який тоді перебував в Італії і, вірогідно, відвідав Флоренцію. Відомо принаймні, що Дюрер переслав Рафаелеві свій рисунок і той його зберігав, як дорогу реліквію.
На кінець перебування Рафаеля у Флоренції і Мікеланджело, і Леонардо її залишили. Перший працював у Римі — столиці папської держави, другий — у Мілані. І хоч здобув Рафаель як майстер повне визнання у Флоренції, можна твердити, що такої гучної світової слави, що лунає крізь віки, він не мав би, якби щаслива доля не привела його в 1508 році до Риму.
При дворі папи Юлія II мав він впливових знайомих, у числі яких були його земляк і далекий родич славнозвісний зодчий П'етро Браманте і П'єтро Бембо, вчений та письменник, частий гість урбінського замку. Нарешті, сам папа був у свояцтві з герцогом да Монтефельтро. Отож не дивно, що в Римі на двадцятип'ятирічного урбінця чекало добре приймання.
Амбіції Юлія були неосяжні. Мав намір підкорити собі коли не цілий світ, то принаймні Італію. Потрібні йому були полководці і воїни, що уславили б його ім'я перемогами, видатні майстри, здатні у небувалих творіннях мистецтва увічнити його діяння. Браманте мав спорудити найбільший і найпрекрасніший у світі храм — собор св. Петра. У тому соборі Мікеланджело мав збудувати величну гробницю, у якій спочине Юлій, та прикрасити її півсотнею статуй; свої апартаменти у Ватіканському палаці, почасти вже розписані видатними художниками — П'єтро делла Франческо, Содомою, Лукою Синьйореллі та іншими менш знаними,— вирішив папа перетворити на прижиттєвий пам'ятник своїй особі.
Нарешті, й каплиця св. Сікста, заступника роду Реверо, з якого походив Юлій, мала перетворитися на мистецьке диво: папа змусив Мікеланджело відкласти на потім працю над гробницею й розписати фресками плафон каплиці. Роботу над своїм шедевром Мікеланджело починав з превеликою неохотою, бо скульптуру ставив вище живопису, а до того ж ідея гробниці його захоплювала. Але ось папа наказує йому якнайскоріше закінчувати роботу в капелі і переходити до розписів палацових кімнат (станц). Мікеланджело обурився й утік від нестерпно вибагливого замовника до Флоренції (щоправда, ненадовго). Тоді Юлій доручає розпис станц Рафаелеві: хай зрозуміє впертий флорентієць, що не є незамінним майстром!
Трохи більше року працював молодий майстер над ескізами розписів, а тим часом дедалі більше чарував суворого й гнівливого Юлія та його далеких від святості кардиналів і придворних своєю чемністю, люб'язністю, вмінням розуміти будь-якого співрозмовника. Він ходив на прогулянки з секретарем папи — Петро Бембо. Той розповідав йому про давній Рим. споруди, що збереглися або стояли в руїнах. Заприятелював Рафаель і з великим розумником і дотепником кардиналом Бібієною. Цьому своєму приятелеві Рафаель віддячив за ласку, прикрасивши ванну кімнату його помешкання зображеннями народження Венери з піни морської та її купання у товаристві Амура. Близько зійшовся він з папським банкіром, спритним ділком Агостіно Кіджі — багатієм на цілу Італію. Користуючись відсутністю Мікеланджело, Браманте відімкнув Рафаелеві Сікстинську капелу: той побачив незакінчений розпис плафона і був приголомшений досконалістю могутніх постатей сивілл та пророків. Багато чого з таємниць монументального живопису розкрив для себе митець.
Та ось 1508 року розписи попередників Рафаеля у ватіканських станцах були безжалісно знищені, і він приступив до роботи (слід віддати йому належне: фрески свого вчителя Перуджіно він пощадив).
Те, що намалював Рафаель за три роки на стінах папського кабінету (станца підписів), поряд з розписами Мікеланджело у Сікстинській капелі стало класикою монументального живопису часів Високого Ренесансу. У розписах Камбіо Перуджіно першим серед Італійських майстрів замість окремих «картин на стінах» спробував створити цілісний архітектурно-живописний ансамбль. З найвищою можливою досконалістю Рафаель розв'язав проблему синтезу мистецтв, яка хвилює нас і сьогодні. На трьох стінах станци в обрамленні арок, що підтримують склепіння, бачимо багатофігурні композиції, присвячені теології («Диспут»), філософії («Афінська школа»), поезії (« Парнас»), та алегоричні постаті-уособлення справедливого законодавства (Мудрість, Міра, Сила), всеце завдяки Юлію II процвітає у Ватікані, всім цим оточений папа, коли працює, підписує офіційні папери. Навіть отвори у стінах органічно включені до композицій: у «Диспуті» двері є основою мальованої балюстради, постаті першого плану в «Парнасі» притулилися до віконниць. Півкруглі, вертикальні й горизонтальні лінії архітектури знайшли численні повтори у лініях фресок. Порівняно невеликий інтер'єр ілюзорно розширився живописом: стіни під арками ніби зникли, замість них з'явилисв тераси, сходи, гора, на яких розташувалися групи людей. Кого тут тільки немає! В «Афінськіи школі» зображені античні філософи, але в одному з них глядачі впізнавали Мікеланджело, у другому — Браманте, а ліворуч на першому плані Рафаель зобразив самого себе, художника Содому (фреска якого раніше була на цій стіні) і Бальтасаре Кастільйоне.
У «Диспуті» богослови обговорюють питання про таїнство причастя. Серед них, на перший погляд, і не зовсім доречні особи: Данте, Савонарола (єретик, спалений на вогнищі інквізицією), живописець Фра Анжеліко. Проте це особи, шановані художником: Данте — його улюблений поет, Фра Анжеліко — чимось близький йому живописець, про Савонаролу розповідав йому Фра Бартоломео, та й сам папа високо ставив його благочестя і навіть збирався зарахувати до лику святих...
На горі Парнас Аполлон грає на скрипці (не на лірі!), його оточили гарновиді музи, а поряд юрмляться поети різних часів: Горацій, Данте (тут цілком доречний), далеко їм не рівноцінний Якопо Санадзаро, якого, однак, високо ставили сучасники Рафаеля, а на першому плані, під виглядом Сапфо, відома на всю Італію куртизанка Імперія кокетно демонструє своє дебеле плеченятко, шо ніби ненавмисно оголилося. Певно, є на цих фресках портрети й інших осіб з оточення Юлія. І цікаво, що своїх знайомих, як і себе самого, Рафаель змалював без жодної ідеалізації, до якої нерідко вдавався у станкових портретах. У іншій кімнаті бачимо реалістичні портрети самого папи. Пояснити це можна і особистим смаком Юлія (від портрета він вимагав передусім схожості), і тим, що засобом ідеалізації у фресках було саме собою включення портретів до врочистих і значущих за змістом композицій.
Легенда про сірійського вельможу Еліодора, котрий був удерся зі своїми вояками до Єрусалимського храму, щоб захопити його скарби, дала сюжет фресці з зображенням Юлія. Бог не дав статися злочиновї: з'явилися ангели, і воїн небесний на баскому коні топче копитами Еліодора, метушаться приречені грабіжники... Все це спокійно спостерігає папа, якого несуть у кріслі його охоронці, так і здається, що від імені бога саме він наслав сили небесні для покарання кощунииків. Грубуватехворобливе обличчя Юлія, поза сумнівом, відтворене без найменших прикрас. Цікаво, що в образі одного з охоронців папи представлений Альбрехт Дюрер,— Рафаель, слід думати, увічнив його образ з власної ініціативи.
У цій же кімнаті, яку прозвали «станцою Еліодора», змальовано ще два чуда: «Меса в Болсені» та «Визволення з в'язниці апостола Петра». Якось у місті Болсені, розповідає легенда, правив месу невіруючий священик, і його викрив бог: з облатки для причастя ринула кров. Цій сцені протиставлено зображення побожного Юлія з кардиналами і швейцарськими ландскнехтами у яскравих строях на ранковій молитві, прекрасний, цілком реалістичний груповий портрет.
Фреска демонструє ще одну грань живописного генія Рафаеля -його вміння ілюзорно відтворювати різноманітні світлові ефекти. Майже засліплююче світло випромінює постать ангела, що виводить Петра з в'язниці; відблиски цього світла бачимо на металевих латах стражників; зовсім іншим світлом осяває хмари місяць.
В усіх композиціях містяться прозорі натяки: на вигнання французького війська з володінь папи, на боротьбу папи з неслухняним духівництвом, на визволення посла Юлія, кардинала Медічі, з французького полону. Отож назвати ці розписи релігійним живописом можна лише умовно.