Світ повторює Архипенкове ім'я. Роботи відокремлюються від скульптора, мандруючи ще незнаними світами. Динамізм, об'ємність творів молодого українця вражають: як цікаво, вони такі витівники, ці південні слов'яни! Архипенко часом згадує про свою національність і, сумуючи за батьківщиною, різьбить київські квіти в керамічному глечику – провісника ностальгії. Він підфарбовує квітку, і вона сяє, немов фіалкове сонечко в пальцях хрещатицької квітникарки. Тільки не пахнуть штучні квіти.
Найкращі музеї надають свої зали для його виставок. Кращі аудиторії Гааги, Берліна, Парижа обертаються на місцях запеклих дискусій про Архипенкове різьбярство. «Гасло його: «Шукаймо далі!» – пише Микола Вороний, і це було справді так.
З'являється «П'єро-карусель» – дивний блазень, вельми строкато розфарбований, що обертається й похитує кульками, затис-нутими в руках. Дивує відвідувачів на виставках «Медрано» – серія праць, навіяних виступами мандрівного цирку: химерні конструкції з дерева, скла, фарби, металу, фіксовані в рамках, на домальованому олійними фарбами тлі.
Архипенко повертає колір у скульптуру. Монотонні звичайні ряди сіро-біло-чорно-рожевих постатей, до яких звикли очі відвідувачів галереї, де виставляються різьбярі, заблищали, засяяли веселково. Архипенко знизував плечима: «Ви просто забули – Єгипет, Ассірія та й у мене на Україні (він каже: «У мене на Україні») теж» («до речі, оповідають, що римляни на початку також розфарбовували скульптури»).
Врешті – усе було. Треба лиш пірнати глибше в ріку часу: було геометрично достеменне мистецтво давньої Японії та племен майя. Були кольори – форма може єднатися з кольором дуже цікаво, народжуються нові можливості для передачі ритму, гармонії. Архипенко пише теоретичні статті, виступає з лекціями. Коли тепер у нього запитують, чи не кубіст він, скульптор відповідає: «Я – сам по собі, я – незалежний». А критики писатимуть про нього не одностайно: він тоді особливо здаватиметься їм кумедним одинаком, що ззовні зазирає в світ, як птах у вікно. Але такий спосіб світосприймання набув зовсім конкретного вияву в одній з найбільших Архипенкових знахідок – «відкритих формах». Митець показує предмет і ззовні й зсередини, вивертаючи скісні площини з нутрощів геометрично правильних тіл. Він роздягає світ, і світові часом стає невигідно й незвично від того. Але Архипенко митець, і він чітко знає, що перестане існувати того дня, коли позбавиться гарячковості свого пошуку й стане спокійним, як необроблений камінь.
Трохи пізніше критики напишуть про Архипенка, порівнюючи мову його праць з мовою героїв Фолкнера та Колдуелла. Це жива мова, але до неї належить звикнути. Для того щоб призвичаїтись до героїв Архипенка, потрібно трохи пожити з ними, подумати про них, подумати з ними разом. Від Архипенка чекають соціального вибуху, чекають бунту, що перетне кордони сфери мистецтв. У передчутті цього вибуху напружуються зберігачі основ.
Кардинал Венеції проголошує анафему людині, що наважилася деформувати тіло, створене на божу подобу, людині, що поклала творити світ спочатку. Втім, Архипенко вже певен себе. Він переконаний, що предмет не має єдиної, абсолютної форми в мистецтві. Можна побачити з різної відстані та в різних ракурсах безліч проекцій тієї ж самої речі. Голодний намалює сонце на захмареному небі, як жовток в яєчні. Кубізм? Геометричні виміри? Боротьба з деструкцією світу, пропонованою футуристами? Але ж геометрія є наукою, малярство – мистецтвом. Геометр – вимірює, маляр – творить. Не йдеться тут і про логіку – та й що таке формальна логіка, врешті-решт? Чи може вона не допустити до того, аби вино мало одну досконалість для хіміка, а іншу для того, хто п'є?
Він переплутує тези теоретиків зі своїми власними. Повторює слова Брака – друга паризьких часів: «Маляр не прагне відтворити анекдот, але створити факт малярський».
Не завжди факт малярський стає фактом суспільним. Архипенко обстоює в мистецтві мову символів, але символів чого? Вже кілька століть, як мистецтво світу стало атеїстичним. Уже давно воно не відтворює фотографічних форм – це не посібник до вивчення анатомії. Лінія може зобразити ногу бігуна з дивовижною схожістю, а повітряна пауза між плечем та кінцівкою створює враження, що рука рухається, живе. До речі, та рука, про яку стільки мовилось, належить «Молодій дівчині», блискуче виліпленій у динамічній скульптурі. Волосся в дівчини покрито хусткою – так на Україні запинаються молодиці, – спомини оживають і повертаються до Архипенка, приходять асоціаціями, спадають болем, від якого не втечеш.
Він – нічий. У Франції його прославлено як чільного французького скульптора. Німці в двадцятих роках звуть його «найбільшим з наших митців». Венеціанський «Іль нуово джіорнале» визначає Архипенка як феномена, найбільш дискусійну постать у сучасному мистецтві.
Скульпторові 33 роки. Що зроблено? Його знають по всій Європі – це він перший запровадив порожній простір в скульптурі, порожність набувала об'ємності, формувала твір, Як музика надає форму тиші, так його заглиблення та отвори на живому тілі скульптур надавали їм форми. Він неодноразово повторював цю тему – «Жінка, що зачісується». В жінки немає обличчя, повітря вільно проходить між крицевими пасмами її волосся, і те хитається, мов живе. О, так, – і матеріал. Він робив скульптури із скла, з цементу, з дерева, з глини, гіпсу, пап'є-маше. І – з металу. Ні, не лише з бронзи, що зеленіє від часу, – з криці, що не іржавіє, що блищатиме, як риб'яча луска, як вогке від роси дівоче тіло. І – з срібла. Чому б ні? Ці речі не тьмянітимуть, взагалі всі матеріали на світі поділяються на придатні для скульпторів та непридатні.
Колись любили оповідати про віртуозів ковалів, що величезним, кількасотпудовим паровим молотом могли зачинити кишеньковий годинник на ковадлі. Такі майстри вміли все. Але все-таки остаточний присуд їхній майстерності виносився після того, коли майстер показував, як в\н працює тим молотом. Є різниця між джигітом, що вміє на цирковій арені вертітися навколо коня, що мчить галопом, стояти в сідлі й стріляти через плече, й козаком, що бездоганно володіє своїм тілом у бою. Висока доцільність мистецтва визначала його долю. Лиш фахівці знають про «блакитний» чи «рожевий» періоди в творчості Пікассо. Світ шанує творця «Війни і миру» та «Герніки». Мистецтво залишається навічно, стаючи громадською совістю, як рушниця стає зброєю лиш після того, коли з неї зроблено перший постріл у ворога.
Німеччина. Голландія… Знову Франція…
Іноді він уже не знає, де наслідувачі, а де щирі послідовники. Архипенко мовчки спостерігає, як сходить над Європою скульптор Мур, що зве його своїм вчителем. Цадкін, з яким вони разом починали колись, ще поставить у Роттердамі блискучий пам'ятник зруйнованому місту, пам'ятник, що ґрунтується на його, Архипенкових, відкриттях. Але тільки фахівці завважать це. Олександр Калдер та Джакометті розвинуть його ідеї й наситять ними власну творчість, що стане відомою цілому світові. Подвір'я ЮНЕСКО в Парижі прикрасять рухомі конструкції Калдера: не його, Архипенка, праці – праці учнів. Так, це ж він конструював скульптури, не різьбив, а саме конструював з різних матеріалів, поєднуючи смуги металів і гіпсові блоки воєдино. Епігони та учні… Учнів не втримаєш біля себе, епігонів – не проженеш. Він пролітав Європою, мов метеорит, розсипаючи пекучі уламки, кожен з яких відразу ж починав жити самостійно.
А педагога таки, певно, з нього не буде. На початку двадцятих років Архипенко веде школу в Берліні, тільки не вистачає терпіння для викладу азів, усоте – про те ж саме. А його хто вчив? Нічого, дітки, ходіть до музеїв, роздивляйтеся мої роботи – хочете, поясню? Він оповідав про зроблене, перестрибуючи на те, чого ще немає. Переплутав усе.
Знизували плечима.
Ну от, що він іще відкрив? Архипентуру?
Поважно демонстрував ту машину, де сто десять вузьких металевих смуг повільно оберталися, створюючи враження рухомості об'єкта. О, він давно марив цим – примусити малюнок рухатися, вивести героїв картин та скульптур з того паралічу, що опанував їх спрадавна. Він був знайомий з родиною Ейнштейнів, і саме теорія відносності надихнула його на створення архипен-тури. Сам скульптор датував народження ідеї 1922 роком. У Берліні.
Коли в 1928 році на виставці в нью-йоркській галереї Андерсона вперше продемонстровано архипентуру й трифутові металеві смуги заблищали, демонструючи небувалі ще світлові ефекти, цим зацікавились деякі архітектори. Й усе.
Він почувався винахідником вічного двигуна, що не знає, куди можна поставити ту конструкцію. Коли вони з дружиною їхали до Нью-Йорка, входили до нього, бачили вже кубізм найбільшого міста світу, стюарди на кораблі востаннє оповідали про океан, що лишився позаду. З'явилося відчуття, що знайшли поклади золота на безлюдному острові. Справді, Архипенкові ставало моторошно. Самотність творця – найстрашніша з можливих самотностей. Коли митець стає самотнім, йому самотніше вдвічі, бо він разом зі своїми творами.
6 жовтня 1923 року Олександр разом з Анжелікою на кораблі «Монголія» прибуває до Нью-Йорка. На його паспорті тризуб і підпис секретаря міії держави Україна – Курбаса. Архипенко виразно по англійські міг сказати тільки кілька слів. У газеті «Нью-Йорк Таймс» з’явилася вітальна стаття на честь Архипенка під назвою: «Росіянин, що провіщає майбутнє для мистецтва Америки»
А вже з літа 1924 року починається Архипенків період Вудстока. І аж до смерті в 1964 році Архипенко розбудовує тут свою мистецьку школу.
«Новий світ» дав Архипенкові новий поштовх. Вже з 1924 року в багатьох країнах відбуваються його персональні виставки.
Америка прийняла його. Гастролював по країні Рахманінов. Тесав своїх дерев'яних велетнів Коненков. Ставилися балети на музику Стравінського – диригував автор. Колишня Росія розкидала по світу блудних своїх дітей. Вони ще вертатимуться – ті, кого прийме народ. Заплаче сьозами вдячності Купрін, викладатиме в радянських вузах Коненков, напише про громадянську війну Олексій Толстой. Залишиться за кордоном Бунін. Загубиться Федір Шаляпін. А він, Архипенко, з ким він? Скульпторові здавалося, що мистецька школа в Чікаго може правити йому за парламент, а майстерня – за кращий з можливих кабінетів. Він не мав громадянства. В 1928 році прийняв американське підданство.