ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ
Кафедра гуманітарної підготовки та ідентифікації культурних цінностей
Реферат
з дисципліни:
«Українська та зарубіжна культура»
на тему:
«Культура козацької держави (1648-1781рр.)
Виконав:
слухач ДП07-2
Орехова Наталія Павлівна
(м. Керч вул. Будьонного буд.33 кв.98)
Перевірив:
проф. Калашникова О.Л.
Дніпропетровськ 2007
Зміст
Вступ
Розділ 1. Розвиток та напрями козацької культури
Розділ 2. Українське бароко
Розділ 3. Архітектура українського бароко
Розділ 4. Графіка і живопис
Висновки
Список використаних джерел
На межі ХVI i ХVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали полiтичнi реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у ХVI столiттi, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості. Виникли нові, вiдповiдні часові світовiдчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак i дiяльностi козацтва.
Козацтво протягом півтора століть вiдiгравало не тільки зачну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а йсили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним i все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви i дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.В умовах боротьби за незалежність, за розбудову державносi і культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних діячів: це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Були й iншi особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освiченiстю, обдарованiстю. Хоча належали вони вже iншiй культурній добі - добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». (Зображення 1).
Українське козацтво мало свої символи, або клейноди. Середних — хоругв, бунчук, булава і печатка з гербом. З часомклейнодами стали перначі, литаври, значки, палиці.(1).
Головною святинею козацтва вважався хоругв — прапор. Його шили з дорогих тканин і прикрашали вишивкою й шиттям. Найчастіше золотом вишивали образ Пресвятої Богородиці Діви Марії — заступниці козацтва або козака з шаблею й мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах зображення святих, хрестів, сонця, місяця, зірок, зброї, звірів. Козацькі прапори були переважно блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного і чорного кольорів. Найважливішим символом влади кошового отамана була булава — палиця з деревини горіха завдовжки 50—70 см із срібною або визолоченою кулею на кінці. Булава прикрашалася переважно смарагдами й перлами.
Важливим атрибутом влади був бунчук — держак завдовжки 2—2,5 м, верхівку якого прикрашала куля — маківка, від якої донизу звисали пасма кінського волоса і червоні вірьовки.
Символом влади судді був військова печатка. Нею підтверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображали герб — фігуру козака, озброєного мушкетом і шаблею. Символом влади військового писаря була срібна чорнильниця, відзнакою довбиша — литаври. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду. Отамани куренів носили жезли-перначі. Всі козацькі клейноди, за винятком палиць для литавр, які постійно знаходилися у довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, в скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового. (Зображення 2).
1. Розвиток та напрями козацької культури
Звичайно, більшість лiтописiв писалася в монастирях, там вони й переписувалися (Зображення 3). Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернiгiвщинi). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення iсторiї України. Зокрема, в науці: широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, росiйськi вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи iншi події. Вони написані невiдсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнiрiв і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами , що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнiщнiми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний пiдскарбiй Сiчi Роман Ракушка-Романовський.
Через кілька років після завершення «Літопису Самовидця» почав писати iсторiю козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб‘янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних “Сказаній”, які охоплюють всі найголовнiшi битви визвольної боротьби. Йому цiкавi не лише події, а й мотиви, якими керувався зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає й народні настрої, i легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й iншi улюблені iсторичнi дiячi — це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорiем Граб’янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий — на чотири томи — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярiї козацького війська. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші подiї в Українi протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки.
Однак козацька визвольна боротьба, а пiзнiше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пiснi, плачі, панегірики, діалоги, рiзнi драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: “Україна, татарами терзана” М. Павковського, “Чигирин” О. Бучинського-Яскольда, “Розмова Великоросiї з Малоросією” С.Дiвовича та iн. Особливо показові твори деяких поетів “часів Мазепи”, який i сам писав вiрші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи — як у захiдноєвропейськiй лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького. І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирно праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.
Освіта. Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах - наставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.