Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинули на духовний світ інших стародавніх народів Передньої АзГі, передовсім східносередземноморських. Зокрема, жителі фінікійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній племінний бог Яхве, як і єгипетський деміург Пта, створив світ за допомогою божественного слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Греції та Риму, а також у Галлії, Іспанії та Британії. Деякі вчені вважають, що й християнське вчення про воскресіння після смерті, про страшний суд, про Трійцю тощо також має єгипетське походження.
Стародавні єгиптяни, споряджаючи небіжчиків у потойбічний світ, наділяли їх безліччю потрібних речей, зокрема їхніми улюбленими літературними творами, тому в стародавніх гробницях виявлено чимало пам'яток староєги-петської художньої словесності, й наші знання про неї досить повні.
Найдавніші літературні пам'ятки Єгипту збереглися ще від епохи Стародавнього Царства. Це “Тексти пірамід”, які містять “біографії” вельмож - складені в прозовій і почасти римованій формі твори, що мають не лише історико-пізнаваль-не, а й певне художнє значення. “Біографії” настільки зрілі художньо, що на той час, поза всяким сумнівом, уже пройшли тривалий період свого розвитку. Отож староєгипетська література зародилася ще задовго до появи писемності, в формі усної народної творчості. “Біографії” вельмож, наприклад, виникли з обрядових пісень-плачів, у яких спеціальні плакальники й плакальниці не лише демонстрували горе з приводу смерті співвітчизника, а й прославляли його діяння.
В епоху Стародавнього Царства розвивався також дидактичний жанр. Авторство найдавніших єгипетських збірників повчань традиція приписує вельможам Кагемні та Птахотепу. Пробували свій літературних хист у цьому жанрі також окремі фараони. За своїм характером староєгипетські повчання дуже різні. Деякі з них, наприклад, цинічно пропагують надмірний практицизм, безпринципність і холуйство, інші ж узагальнюють життєвий досвід з високоморальних позицій, сіють “розумне, добре, вічне”.
Класичною добою розвитку староєгипетської літератури стало Середнє Царство, в якому поряд із традиційними жанрами художньої словесності виникали й здобували популярність у читача нові. Так, на основі колишніх інтимних біографій з'явилися белетристичні твори, розраховані на масового читача. Вони багато разів переписувалися (“Розповідь Сінухета” дійшла до наших днів у 25 примірниках). Здебільшого це були описи подорожей - зародкова форма пізнішого пригодницького жанру. В них подибуємо напівреальнин-напівфантастич-ний опис Сирії, Палестини, Фінікії, Ефіопії та деяких інших сусідів Єгипту. Щоб досягти ефекту правдивості, стародавні автори щедро постачали текст побутовими реаліями (що, до речі, збільшує історико-пізнавальну цінність цих літературних пам'яток). Вони апелювали до патріотичних почуттів читача, зворушливо передаючи нудьгу мандрівника за рідною оселею, його непідробну радість від щасливого повернення додому.
Іншим популярним жанром були казки папірусу Весткар (кінець Середнього Царства), які й досьогодні не втратили своєї художньої привабливості. В староєгнпетських казках, які дуже схожі на міфи, хоча й не є ними *, як і в європейських,вимисел подається вперемішку з життєвими реаліями. Через них незмінне проходить ідея про неминучість перемоги добра над злом (вона особливо яскраво виражена в “Казці про двох братів”), у них нерідко звучить іще один сакраментальний мотив: усе зло на світі - від жінок. У “Казці про красномовного селянина” наявні соціально-викривальні мотиви, подані в руслі офіційної догми про втілення в особі фараона гаранта соціальної справедливості. Так, селянин, над яким позбиткувався вельможа, кидає в лице своєму кривдникові такі гіркі слова: “Дивись! Правду прогнали з свого місця, вона пригноблена тобою. Вельможі говорять лихе; справедливість стала упередженою... Той, хто повинен наставляти в законності, наказує грабувати... Той, хто має усувати несправедливість, сам чинить несправедливо”. Управу на вельможу-здирцю селянин знаходить при дворі фараона.
Видатною літературною пам'яткою доби Середнього Царства є “Бесіда розчарованого зі своєю душею” - філософського гатунку твір, у якому, ймовірно, відображено діалог двох супротивних напрямків тодішньої громадської думки: консервативного (“розчарований”) та новаторського (“душа”). Тоді ж з'явилися “Речення Іпусера” та “Пророцтво Неферті”- публіцистичні твори, складені, найімовірніше, під свіжим враженням від руйнівного соціального вибуху в Єгипті або внаслідок його гострого передчуття.
Література доби Нового Царства багатша й різноманітніша навіть за літературу Середнього Царства. На її розвиток істотно вплинули перетворення Єгипту в обширну, могутню імперію, подолання ним колишньої певної ізоляції від зовнішнього світу, ускладнення його соціальної структури та політичного устрою, зростання ролі релігійного фактора в політичному житті держави. Саме тоді в окремий літературний жанр виділилася релігійна поезія, одним із шедеврів якої вважається “Гімн богу Атону”, складений, імовірно, автором сонцепоклонницької реформи Ехнатоном. Гімн цей написаний простою, загальнодоступною мовою. Новим літературним жанром стали також історичні повісті, в яких знайшли своє відображення визвольна боротьба єгиптян проти гіксосів (“Казка про Секененра та Апопі”), війни Рамзеса II з хеттами (“Поема Пентаура”), поневіряння у Фінікії єгипетського посла Уну-Амона (“Подорож Уну-Амона до Бібла”) та інші історичні події, висвітлені, ясна річ, у дусі офіційної ідеології. Складалися гімни та оди фараонам, рядки яких буквально прогинаються під тягарем славослів'я на адресу коронованих осіб.
В епоху Рамесидів окремим літературним жанром стала також сатира, поява якої свідчила про загострення соціальноїобстановики та внутріполітичної боротьби в державі. В сатиричній формі зображувалися, зокрема, воєнні невдачі фараонів.
Найвидатнішою літературною пам'яткою доби Пізнього Царства вважається повість про царевича XIX династії Сатні-Хемуасе, який з плином часу перетворився на літературного героя. У цьому творі переважає дидактична основа (стародавні єгиптяни взагалі були схильні до моралізаторства).
Складалися в Стародавньому Єгипті також прості за змістом і літературною формою робочі пісні, в яких трударі нерідко скаржилися на свою гірку долю. Популярними в суспільстві були зворушливі пісні про кохання, що вражають своєю простотою й безпосередністю. Не залишили після себе єгиптяни лише епічних творів, бо, як зауважував Геродот, не мали звички вшановувати героїв (Історія, II, 50).
Староєгипетська література помітно вплинула на художню словесність інших стародавніх народів, передусім - греків, євреїв, а через літературу коптів * - й арабів. Так, існує чимало разючих відповідностей у “Повчаннях царя Аменемхе-та” й ветхозавітних “Притчах Соломонових”. Єгипетською літературною традицією явно навіяний біблійний сюжет про перебування в Єгипті св. Йосипа, її впливу зазнала біблійна “Книга Екклезіаст”, а 103-й псалом Біблії - явне відлуння єгипетського “Гімну Атону”. Через іреків і римлян староєгипетська література вплинула на середньовічну й навіть нову європейську літературу. Наприклад, веселу історію про фараона Рамп-сініта і спритного злодія використав Г. Гейне в поетичному збірнику “Романсеро”, староєгипетські сюжети присутні в творчості Лесі Українки, Б. Пруса, В. Брюсова, О. Мандельштама та ін.
Архітектура і мистецтво. Художнє ремесло розвивалося в Стародавньому Єгипті, як про це свідчать археологічні знахідки, ще в V-IV тис. до н. е. Проте особливий староєги-петський художній стиль склався лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов'язкових художніх засобів), який став альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники зображували в умовному ракурсі: лице та ноги - в профіль, очі та плечі - анфас, торс - у 2/3 повороту (в такий спосіб вонинамагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі - світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.
В епоху Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку монументального кам'яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов'язана зі спорудженням гробниць та поминальних храмів. Найдавніший тип гробниці - трапеціє-видна мастаба (ця назва походить від слова “лавка”, оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині - камеру для саркофага з мумією.
Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті централізованої деспоти, наштовхнула будівельників на думку “поставити” кілька мастаб одну на одну. Велична гостроверха споруда мала не просто служити “домом вічності” для фараона, а наочно символізувати його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона Джосера в Саккара, а найбільші гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д'Вольнея, “наповнює серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням...”. Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з дрібнозернистого вапняку чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби “пороздягали” піраміди, використовуючи їхнє облицювання на будівництво своїх міст).