Мода як форма естетичної діяльності
Мода – це специфічна і динамічна форма стандартизованої масової поведінки, яка виникає переважно стихійно під впливом домінуючого в суспільстві настрою і швидко мінливих смаків і захоплень.
Моду можна розглядати також, як своєрідний соціально-психологічний механізм людського спілкування, який надає йому рухливості, урізноманітнює і змінює її .
Вона досить чітко відчуває та відображає як зміни умов людської життєдіяльності, особливо ріст предметно-виробничої активності людей, так і ріст їх внутрішніх, соціально-психологічних потреб.
Розвиток моди протягом всієї історії знаходиться у тісному зв’язку із змінами, які відбувалися у всіх областях суспільного, культурного і економічного життя.
Механізм дії моди в своїй основі має створення, передачу і прийом певної інформації, яка циркулює поміж людьми, тобто міжособистісну комунікацію. З точки зору теорії комунікації моду можна розглядати як один із способів оформлення і закріплення нової інформації, яка потрапляє в суспільне користування в процесі соціального розвитку . Таким чином, мода – це особливий спосіб, образ, міра обробки соціальної інформації.
Як явище масове, яке базується на соціально-інформаційних процесах, мода багатосторонньо пов’язана з такими соціальними явищами, як традиції, звичаї – з одного боку, і суспільна думка і масова комунікація – з іншого.
Література, архітектура, живопис, музика, драматичне мистецтво, кінематограф, оформлення зовнішнього вигляду людини і її житла, філософія, економіка і навіть політика – будь-яка область суспільного життя може бути підвладна вторгненню моди. Але в першу чергу слід зауважити, що поняття «мода» відноситься до явищ культури.
Проте найцікавіші спостереження, які стосуються механізмів моди, нагромаджені у відношенні зовнішнього вигляду людини і її костюму. І це не випадково. Архітектурою, музикою, живописом професійно займаються невеликі групи людей. Одяг носять всі. І саме тому у зовнішньому вигляді людини мода проявляється найбільш яскраво і видимо, і носить всезагальний характер.
На сучасному етапі розвитку інтересу суспільства до проблем моди, зараз вже в XX – XXI столітті, виявляється, що мода охоплює не лише зачіски, костюми, меблі, не лише твори живопису, скульптури і архітектури, але й втручається в такі області, як економіка, промисловість, наука і політика. Інакше кажучи, мода охопила не лише деякі сфери життя людини, а й намагається не просто втручатися, а й диктувати свої правила гри.
Мода виступає не лише як естетичний феномен або як категорія науки про прекрасне, але як «універсальний механізм розвитку культури». Сутність моди полягає в тому, що вона проникає в будь-які ланки суспільства. Сьогодні «тотальність панування моди безсумнівна», і універсальність її дії, розповсюдженість виступає однією з форм її специфічної характеристики.
Тому слід зазначити, що мода за своїм характером глобальна. Мода вже стала одним з факторів глобалізації в сучасній культурі. Вона повністю, глобально пронизує людину, стає для неї перепусткою в соціум і практично, забирає весь час і простір людського життя.
Мода є відображенням своєї епохи, і виконує соціальне замовлення певного суспільства. Таким чином, мода – це цілком конкретні соціальні відносини, породжені конкретними соціальними потребами.
Мода завжди проявляється завдяки вибірковій діяльності людей, які надають перевагу одному варіанту або стилю іншим. Тому для того щоб з’ясувати сутність феномену моди важливо бачити кінцеву спрямованість зразка чи способу діяльності, який обрав індивід, а також мотив, що спонукає вибирати. При такому підході моду можна трактувати як одну із форм позаекономічного примушення, яка регламентує поведінку людини. Розповсюдження моди здійснюється за допомогою психологічним механізмам наслідування, які використовувалися ще в давнині вождями первісних племен, шаманами і священнослужителями для впливу на масову свідомість. Заразливість моди, її властивість швидко тиражуватися як певний стереотип і сьогодні приваблює пануючі кола суспільства, які успішно використовують моду для маніпулювання поведінкою і споживанням інших. Тому мода може виступати своєрідним засобом соціального управління і стабілізації смаків.
До функцій моди можна віднести її можливість конструювати, прогнозувати, розповсюджувати і вводити певні цінності і зразки поведінки, формувати смаки суб’єкта і керувати ними. Економічна функція моди, пов’язана з її динамізмом (мода випереджає фізичне зношування предмету (товару) моральним, і тому забезпечує промисловість попитом на нове, постійно розширюючи ринок для збуту). Мода також виступає як один із засобів соціалізації (мода як наслідування зразка задовольняє потреби в соціальній опорі поодинокій людині). Ще однією функцією моди – є функція соціальної маркіровки, ідентифікації, дистанціювання. «Космополітична» функція моди полягає в її тенденції до зближення і розмивання національних стилів на основі масової культури і універсального стилю (характерне сучасній моді).
Свято як естетичний феномен
Обрядовість належить до первинних культурних чинників, без урахування яких нерідко буває незрозумілим походження й подальший хід розвитку людської культури. Обряди, свята, звичаї завжди існували як особлива форма спілкування між людьми. Результати досліджень археології, етнографії, інших наук дають підстави припустити, що обрядовість виникла на тому етапі розвитку цивілізації, коли людина навчилась передбачати соціально визначні життєві ситуації. Уже в первісному суспільстві обрядовість виконувала пізнавальну, навчально-виховну, емоційно-психологічну й естетичну функції . У процесі генезису та трудової діяльності людина за допомогою цих явищ висловлювала свої світоглядні уявлення, захищалась від ворожого оточуючого середовища та створювала природний, необхідний організму ритм: праця – відпочинок. Святкування, відзначення у формі обрядів певних вузлових моментів у житті роду, племені, сім’ї, окремої людини від систематичного повторювання переростали в традицію, що мала глибоке суспільне навантаження й далеко ширші функції, ніж просто розважальний акт. Мотивом обрядових потреб завжди виступає соціальний інтерес.
Дослідження феномену обрядовості є одним з актуальних питань низки гуманітарних наук – історії, етнології, філософії, культурології, соціології тощо. У різних фахівців склалися неоднакові підходи до визначення понять, якими вони оперують. Без чіткого з’ясування понятійного апарату досконале вивчення будь-якої проблеми неможливе.
Мета статті – дефінітивний аналіз понять «обряд», «ритуал», «церемонія», «звичай», «традиція», «інновація», що є базовими для дослідження святково-обрядової сфери. Для цього треба вирішити такі завдання: з’ясувати основні загальні підходи до понятійного апарату та відмінності у визначенні окремих термінів, проаналізувати співвідношення між поняттями.
Статтю написано на основі доробків етнографів, істориків, філософів, які займались проблемами обрядовості.
Аналізуючи співвідношення обрядовості, традицій, звичаїв, дослідники підкреслюють їх тісний зв’язок, але, водночас, безперечну специфіку. Найбільш докладно ця думка обґрунтована В.Ю. Келембетовою. Вона вказує, що ці поняття близькі, споріднені, але далеко не тотожні. Розкриття суті кожного з них становить як теоретичний, так і практичний інтерес.
Найбільш докладно в літературі розроблені поняття обряду й обрядовості.
Частина дослідників підходить до визначення обряду через його генезу. Тут склалося два основні підходи, що умовно можна позначити як етнографічний і філософський.
Розглядаючи генезу обряду, його першооснову етнографи вбачають у виробничій діяльності й соціальних відносинах. Це є характерним як для вітчизняних, так і для зарубіжних дослідників. Французький етнолог Арнольд ван Геннеп указує, що головна мета обрядів – забезпечити людині перехід від одного певного стану до іншого й у символічних діях відзначити етапи людського життя. Ретельно й досконало символічну природу дій людини, що пов’язані із соціальними стосунками й мають обрядовий характер, розглядає англійський етнолог Дж.Дж. Фрезер. Про символічний характер обрядових дій і про їх соціальну природу писав Е. Тейлор. Але ці дослідники уникали чіткого визначення того, що вони розуміють під словом «обряд». Це пояснюється тим, що вони займались конкретно-історичними формами обрядовості. Предметом дослідження етнографів є зовнішня форма явища. Можна навіть сказати, що етнографи вивчають те, що, без всякого сумніву, є обрядом, і тому не завжди виникає необхідність давати теоретичне визначення.
У визначенні, що надає І.І. Фурсін, обрядовість розглядається як один «зі специфічних засобів відображення, закріплення та відтворювання соціальних і духовних цінностей». Н.М. Закович відзначає в обрядовості момент функціонування певних суспільних відносин.
На відміну від етнографічної, у філософській літературі переважає світоглядне пояснення виникнення обрядів. Підґрунтям для своїх роздумів щодо генези обрядовості В.Н. Горовий вважає знахідки неолітичних поховань. Вони свідчать, що вже за тих часів люди в певних ситуаціях відтворювали якісь конкретні символічні cтереотипні дії, що відображували їх уявлення, у даному випадку про життя та смерть.
З метою поглиблення розуміння обряду ряд авторів вводить до своїх визначень додаткові ознаки обряду як соціального явища.
А.П. Пономарьов характеризує обряд як сукупність традиційних умовних дій, котрі в образно-символічній формі виражають установлені зв’язки людей з природою та поміж собою. Ю.В. Бромлей у характеристиці обрядів указує на стереотипні форми масової поведінки, що мають вираження в повторенні стандартизованих дій. Підкреслюючи символічний характер, він наголошує на позбавленості доцільності та вказує на соціальну функцію – прилучення до домінуючої системи нормативних вимог. На думку В.А. Руднєва, обряд – це «традиційна, загальноприйнята ігрова театралізована дія». В.Н. Горовий підкреслює, що особливістю обряду є синтез у ньому різних видів мистецтв, що дає можливість впливати не тільки на розум, але й на почуття учасників .