Р.Ф. Ітс підкреслює регламентацію дій в обряді, пов’язаних з найважливішими подіями соціального, сімейного та духовного життя етносу. Н.С. Романова вказує, що обряд – це стійка в часових межах система санкціонованих символічних колективних дій, що відбуваються при найбільш важливих подіях у житті індивіда, соціальної групи або суспільства в цілому та є засобом відтворення соціально значних ідей.
На індивідуалізованому характері обряду наголошує Д.М. Генкін, який розглядає обряд як «персоніфіковане особисте свято», тому що святкова ситуація, що викликала до життя обряд, завжди народжена подією особистого характеру, стосується в першу чергу конкретної особистості, а вже через неї – суспільства в цілому. На думку автора статті, неправомірно пов’язувати першооснову обряду тільки зі святом. Тоді виключається цілий пласт обрядів – поховальних.
Узагальнення різних підходів дає можливість трактувати обряд як традиційні символічні дії, що в образній формі виражають соціально визначні події в житті людини та соціуму.
Звичаї різних народів – один з головних об’єктів вивчення в етнографічній науці. Автори колективної монографії «Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы...» під звичаєм розуміють усталений, загальноприйнятий порядок проведення певних суспільних дій, традиційні правила поведінки. Р.Ф. Ітс звичаєм вважає усталене правило поведінки в конкретній етнічній спільноті. На його думку, між звичаєм і обрядом існує різниця. З ним погоджується В.Ю. Келембетова, яка зазначає, що до звичаїв належать усі обряди, але не тільки вони. Отже, поняття «обряд» вужче, ніж поняття «звичай». Будь-який обряд є звичаєм, але не кожний звичай є обрядом. Чимало звичаїв не мають нічого обрядового, наприклад народне звичаєве право, сусідська взаємодопомога (толока) тощо. Б.В. Попов указує на тісний зв’язок обрядів і звичаїв. Під останніми він розуміє «стереотипний засіб людської діяльності, що має в даної спільноти людей авторитет давнини, який передається від покоління до покоління. Унаслідок цієї особливості звичаї належать до явищ яскравої етнічної забарвленості» . Такого ж визначення дотримуються й автори енциклопедичного словника. Вони наголошують, що звичаї – це традиційні дії, що супроводжують найважливіші моменти життя й виробничої діяльності людини .
Отже, головні ознаки звичаю – традиційність дій, що існують протягом багатьох поколінь і стосуються ключових подій життя людини, маючи певну етнічну забарвленість.
І звичай, і обряд належать до явищ традиційних, тобто є формою виявлення традиції. Слово «традиція» походить від латинського traditio – передача. Р.Ф. Ітс визначає її, як явище матеріальної або духовної культури, соціального або сімейного життя, що свідомо передається від покоління до покоління з метою підтримки життя етносу. На думку В.Є. Келембетової, традція – поняття широке. Воно ввібрало до себе багато елементів наступності, зокрема, у розвитку культури. Це – одна з форм суспільних відносин. Кожна традиція має конкретно-історичний зміст. Б.В. Попов розглядає традицію як «масову народну творчість в області побуту, праці, повсякденних і святкових форм сумісної діяльності» . В енциклопедичному словнику підкреслюється, що традиція – це елемент соціальної та культурної спадщини, що передається від покоління до покоління та зберігається в суспільствах, соціальних групах протягом тривалого часу. В якості традицій виступають певні звичаї, обряди. Отже, у розумінні традицій дослідники не мають розбіжностей. Головна ознака традицій – спадкоємність протягом багатьох поколінь.
Усі означені поняття належать до явищ культури, супроводжують найважливіші, визначні події в житті людини, суспільства, етносу.
Герменевтична концепція мистецтва Г.Г.Гадамера
З одного боку герменевтика - це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собi смисловi зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки ХУІІІ ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини.
3 іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Х-Г.Гадамер (нар.1900), К.Апель (нар.1922), П.Рікьор (нар.1913) та ін. Розрізняють філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.
Три основнi моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію: 1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтологію; 2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідомості як самодостатньої і безпередумовної 3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.
Проблему інтерпретації та розуміння сьогодні розглядають Г.-Г. Гадамер, П.Рикьор, Е.Бетті, К.-О.Апель, М.Ландман, Е.Корет, А.Лоренс, Ю.Хабермас.
Гадамер здійснює спробу зрозуміти герменевтику як учення про буття, як онтологію, протиставляючи своє учення методологічному характеру герменевтики ХІХ століття і вважає, що герменевтика повинна подолати однозначну орієнтацію на науку. Нами з’ясовано, що історичне розуміння є центральним герменевтичним поняттям і характеризує як гносеологічні процеси, так і спосіб буття людини у світі. Гадамер переглядає відношення до забобону, трактує його як щось, що передує міркуванню і роздуму, висуває вимогу "реабілітації" і визначення "істинних" забубонів, легітимність яких він вбачаєв авторитеті. Гадамер виділяє свій об'єкт розуміння — культурно-історичну традицію у притаманних її виявах. Важливість традиції полягає у правильному розумінні буття як часу. Далі визначається, що поняття "мови" належить до числа ключових понять гадамерівської герменевтики. Мова, за Гадамером, — онтологічна, предметна, виступає як традиція, історія, сутність її смислу може пояснюватися тільки герменевтикою. У роботі звертається увага на той чинник, що особливе місце в герменевтичній концепції Гадамера посідає мистецтво, яке для філософа певним чином є парадигматичною моделлю герменевтичного пізнання. Онтологічне пояснення способу буття твору мистецтва Гадамер здійснює за допомогою парадигми специфічної діяльності — гри, де поєднуються твір мистецтва і мова.Модель ігрової структури поширюється не тільки на твір мистецтва, в ній вбачається універсальний аспект буття природи.
Установлено, що вплив Гайдеґґера на філософію Гадамера виявляється у наступних чинниках: усвідомлення Гадамером особливостей мови філософії; "мова" й "розуміння" виступають тісно взаємопов’язаними категоріями; перегляд засад сучасного філософствування; спроба утвердити інший спосіб мислення, який висуває на перший план первісну взаємовтягненість "суб'єкта" і "об'єкта"; розуміння — спосіб вираження людського буття в цілому; розуміння текстів виступає як "розуміння по суті", яке прояснюється через гайдеґґерівське трактування буття; поняття істини трактується як "неприхованість"; запозичення основного положення гайдеґґерівської герменевтики — саме буття є час; критика науки; відмінність способу буття твору мистецтва і способу буття об'єктів природознавства.
Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор - гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розумiє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший - непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретацій.
«Відкритість» і «недовимовленість» в мистецтві
Мистецтво існувало з найдавніших часів. Адже потреба творити прекрасне, захоплюватись красотою і гармонією навколишнього середовища закладене в людині самою Природою. Саме через це мистецтво не старіє. Створені сотні і тисячі років назад твори: картини, скульптури, будівлі – хвилюють нас і сьогодні своєю красотою і досконалістю.
Людина пізнає багатогранність світу в процесі матеріально-духовної, духовно-практичної та духовно-теоретичної діяльності. У процесі історичного розвитку людства розширюються межі людської діяльності, яка дотепер набула космічного характеру. Історія культури людства свідчить, що спочатку головна увага приділялася дослідженню різних аспектів художньої, згодом – наукової творчості, а в останні десятиліття увагу досдників почали привертати особливості науково-технічної творчості. Такі процеси відображають розвиток і зміну поглядів на творчість як на найближчий виток культури. У цілому культура постає як нерозривна єдність творчих процесів самореалізації особи, орієнтири якої – Істина, Добро і Краса.
Подібно до інших форм духовного освоєння світу – таким само багатогранним, із різноманітними властивостями, рисами, особливостями, функціями та зв’язками зі світом – постає мистецтво як втілення художньої культури. Воно водночас є і формою суспільної свідомості, і засобом пізнання, і галуззю духовного самовираження особистості.
Для античного мистецтва були властивими героїчна концепція людини, ідеал гармонії гармонії внутрішнього світу індивіда та його єдності з суспільством. В епоху Середньовіччя мистецтво ввібрало і втілило в художній формі християнські чесноти та ідеали, стверджуючи підпорядкованість світу й людини Божому провидінню. В епохо Відродження художники намагалися передати світ таким, яким він є, звільняючи індивідуальність від пут середньовічного аскетизму. У мистецтві Нового часу формуються два напрями – бароко і класицизм, - на зміну яким приходять просвітництво, сентименталізм, романтизм, критичний реалізм тощо.