Мистецтво, освіта як елементи культури
Люди, народи, епохи відзначаються специфічною духовністю. Її основа — це й стан матеріального виробництва, суспільних відносин, освіти, науки, але особливо — породжувана обставинами психіка; найяскравіший вираз — мистецтво. Так само ядром психіки є сова: вона виявляє глибини характеру нації. І по-своєму логічно, що колонізатори, плануюче своє довготривале панування, завжди найлютіше воювали з мовою, витравляючи її не тільки з освіти (мистецтва), а й з душ. «Коли мова школи, — посив О.Потебня, — відмінна від мови сім’ї, то слід чекати, що школа й домашнє життя не будуть в гармонії, а будуть зіштовхуватися й боротися одне з одним». З цієї причини мови не можуть поєднуватись, і «Вплив двомовності... на цілі народи... я гадаю, теж несприятливий», як і зумовлювана знищенням мови денаціоналізація є невідворотним шляхом до деморалізації (катастрофічного розкультурення), бо веде до таких деформацій народного життя, « за яких традиція народу, сконцентрована головним чином у мові, переривається чи послаблюється такою мірою, що стає лише другорядним чинником перетворення».
Поглинання однією мови іншою — це трагедія всезагальна, бо поглинання одного народу іншим означає смерть поглинутого, а усе те не минає безкарно й для «переможців». «Народність, яка поглинається іншою, — наголошував Тумбольдт, — вносить у цю останню начало розпаду».
Отже, найповніше « індивідуальне лице народу» виражає мова. З цієї причини найуніверсальнішою формою вираження є словесне мистецтво, особливо коли воно споріднене з іншими родами творчості, що цілокупно виражають обличчя культури.
Кращий доказ тому — український фольклор. Його основа — це ідейний і мистецький синкретизм. Велика роль у ньому — ритму, «забави», гри. Але особливе — слово: і в плані можливостей виразу багатства форм, і в плані виразу глибин змісту Буття. Адже коли б ми «могли відтворити історію творення (слів), так само відкрилиб за кожним словом дуже влучну, дотепну, може, навіть геніальну комбінацію ідей і образів.»(Грушевський М.). До того ж комбінацію, за якою стоїть нгеймовірна багатогранність родів і видів мистецтва.
Синтезом загальнолюдських здобутків та багатовіковою творчістю народу стало мистецтво, особливо в сферах архітектури й скульптури, живопису та, передовсім, художньої словесності: фольклору (билини київського й новгородського циклів; обрядова, календарна, інтимна, дружинна поезія), героїчного епосу («Слово о полку Ігоревім»), філософсько-педагогічної («Поучення дітям»), релігійно-ораторської («Слово про закон, благодать, істину»), агіографічої, мандрівничої прози.
Шедеври Київської Русі віками вражають світ високістю духу й оригінальністю форм, гуманістичним, філософсько-етичним змістом і пафосом. Занепад держави поставив народ на грань апокаліпсису, а культуру — на межу прірви.
Та її коріння виявилося настільки глибоким і розлогим, а принципи та здобутки — універсальними, що саме кульутра, хоч була переслідуваною й тероризованою, перебрала на себе роль і продовжувача традаицій, і охоронця, гаранта самодостатності, незнищенності народу, і, як підсумок, всемогутнього стимулятора його енергії, самосвідомості, державо- і націєтворчості та історіософії, і філософії, і релігії українців.
Однією з частин культури є освіта. Відомо: ще Володимир Великий розпочав освітній процес. І хоча батьки плакали за взятими до навчання дітьми «як за померлими», суспільство не могло не відчути загальної користі від ініціативи глави держави.
Думаючи про душу та мудрість поколінь, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і створили свою — вітчизняну — систему освіти, педагогіки, науки, а в школах змусили (та дали змогу) вчитися дітям як вищих, так і середніх станів. На середину ХІІІ ст. в Київській Русі було до 400 чоловік, що знали грецьку мову.
В ХV-ХVІІІ ст. на терені України не тільки не припиняється, а ще глибшає потік освіти та науки: ще 1439 р. створюється братство при Успенській церкві у Львові, а згодом засновуються освітньо-науково-релігійні братства по всій Україні, їхніми школярами стають представники усіх станів, а вивчалися в них і гуманітарні, і природознавчі предмети. І це було як продовженням великою традиції (онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна відкрила школу, в якій учили грамоти й велися практичні заняття; а онука Володимира Мономаха княжна Євпраксія — Зоя, що навчалася і в Греції, стала автором першого наукового методичного трактату «Аліма», котрий і дося зберігається у Флоренції; українці-руси користувалися працями з фізіології, космографії, астрономії, математики), — так і відповіддю на потреби нового часу. З одного боку, братства стали захисниками своєї віри (і симолічно, що до Київського братства записався з усім військом гетьман П.Конашевич-Сагайдачний), а паралельно — інституціями, в яких формувалася національна інтелігенція та державницької орієнтації еліта. Як писав 1581 року пастор Обертон, в Україні ри всіх церквах були школи. Були вони й в усіх містах, при всіх полках та на Зопорозькій Січі. Природно, що в Україні, як в небагатьох Європейських державах, ще в середньовіччя створюються школи-академії (як в Ракові, Дубні, Хмельнику), то академії типу Острозької (1576-1580), Києво-Могилянської, в яких на європейському рівні і велося навчання (трирічне («трівіюм») та чотирирічне («квадрівіюм»), зокрема викладалися граматика, риторика, музика, поетика, синтакса, діалектика, філософія, геометрія, астрономія, слов’янська, грецька, латинська мови; і розвивалися різного роду науки. Як наслідок — ще в ХVІІ ст. в Гейдельберзькому, Болонському, Сорбонському, Празькому, ін. університетах вчилося 1946 офіційно записаних студентів з України, Білорусі, Литви (М.Смотрицбкий; учитель Г.Сковороди Симон Тодоський; Варлаам Ясинський), а українські вчені (як Юрій Дрогобич (Катермак), Павло Русин) працювали ректорами чи деканами факультетів зарубіжних університетів.
Україна була однією з наосвіченіших, нуково розвинутіших, культурних націй (держав).
Тут не можна також не наголосити: тільки в Україні літописна традиція не переривається з Х до ХІХ ст. А літописи — це ж не просто історіографія (джерельна база освіти й науки). Українські літописи — пам’ять епох і поколінь, що виявляє як негаснучу свідомість народу, так і його ідеали, державно-політичну, соціально-економічну, національну і релігійну орієнтацію та волю, як і мораль, етику, естетику, психіку. Закономірно, що літописи Самовидця, Грабянки, Величка «Історія русів» як літописи Київської Русі в ХVІІ ст. стали могутньою силою відродження укранської ідентичності, а згодом державницької волі та психіки («Книги Битія...»), жаданням здійснення власної історичної місії. А нині знову стають основою дійсно наукової історософії, отже знань, культури почуттів, мислення, життєдіяльності, національного державотворення.
Мистецтво та наука повинні зіграти одну з найвирішальніших ролей при відродженні української нації та держави в наш час, час, коли перш за все необхідно відродити націю, а вже потім розмовляти про «громадянське суспільство», яке чесно кажучи взагалі є суто філософською, суб’єктивною категорією, яка нічого спільного з правовою культурою чи об’єктивною дійсністю, державотворенням нічого спільного не має. Повернувши людям твори мистецтва, створивши національну науку, можна повернутиі національну свіджомість, а одже і стремління до самовизначення як нації, можна нагадати, «...нащо нас мати привела...».
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
Політика — як відомо — це мистецтво керування державою, а отже, якщо це мистецтво, то це один з елементів культури.
Найперше — у сфері державно-правового мислення, почуттів, життєдіяльності: про розвиток України як суверенної держави дбають П.Коношевич-Сагайдачний і М.Дорошенко. Б.Хмельницький не обмежуються автономією від Туреччини, Польщі чи Росії, а прагне: по-перше,створити самодержавну (іменуючи себе самодержавцем всієї Укаїни-Русі) демократичну державу (з успадкуванням гетьманської влади, бо за тодішніми міжнародними нормами лише така країна не могла бути інкоронованою іншими); 2. А потім створити об’єднання держав (Швеції, Німеччини, Мадярщини, Польщі, Молдови), завдяки чому Україна була б не тільки рівною та незалежною, а й інтегруюючою частиною, впливовою силою Європи.
Завдяки широті мислення та поглядів, засвоєнню міжнародного досвіду в плані здійснення цієї програми виступають й І.Виговський, П.Дорошенко, І.Мазепа (згодом П.Полуботок, К.Розумовський), а наслідком їхньої патріотично-державницької діяльності стає правове оформлення політики, філософії, ідеології — Конституція Пилипа Орлика — переконливе свідчення як новаторства, так і традиційності мислення спадкоємців Київської Русі (Ще за Київської Русі князі проводилу різні політики: Святослав-Завойовник розширював та зміцнював кордони Київської Русі. Його війська боявся сам імператор Візантії.