ВСТУП
Співаємо, — писав автор «Велесової криги», — адже ми руси — про славні дні, і маємо співи ті про отців наших, про красне життя в степах і про славу отців».
Але та слава бачиться й через призму гірких уроків. Автор нещадний до всього потворного й антиморального, тим більше, що підстав, як бачимо, антипатріотичного, антиморального, антиестетичного, зрештою — антикультурного плану більше, ніж того хотілося б і нам. І, до всього, автор тільки силу приписує богам. За безсилля і рабство, відсутність волі та гідності він звинувачує самих людей.
Зауважимо: нині також стало звичним писати найдошкульніші інвективи на адресу українства. Але з яких позицій?
Коли для одних, як для творця «Велесової книги», рани і біль, ганьба України — це їхня печаль, і вони бачать їх у комплексному співвідношенні з явищами позитивного плану (які й визначають шану до України та її славу у всепланетарному масштабі), — то інші бачать лише негатив, на основі чого й проголошують вирок: Україна не може бути суверенною нацією-державою, бо українці за самою своєю суттю є народом бездуржавної ментальності (психіки, мови, культури) та історії.
Облудні, антиісторичні твердження.
Бо є підстави, до того ж — обгрунтовані та серйозні, і для докорів, печалі та звинувачень. І їх, наголосимо, першими (у чому мали змогу переконатися) висловили наші пращури, підтвердивши: вони — мислячі й самокритичні, отже, спроможні дивитися на себе збоку, високовимогливо й, отже, державно (про державницькі критерії насамперед свідчать ще «Велесова книга», а згодом «Слово о полку Ігоревім», літописи, твори І.Вишенського і Г.Сковороди, Т.Шевченка й П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки). А продовжують роздум про свою сутність і творці держави 90-х років ХХ ст.
Але з яких позицій?
Не станемо говорити про недругів закордоних, які, як «режисери» «Останкіно», бачать в Україні лише занепад, а причиною — самих українців: там промовляють великодержавна пиха, колонізаторська злоба, татаро-монгольського штибу ідеологія безособовості, дрімучої дикості, антидемократизму. Для них ми — чужі, раби, що захотіли бути вільними. І вишукують вони негаразди у нас (а як їх нема, то й вигадують, провокують людське невдоволення), щоб приховати свої (аж до рострілу власного парламенту, геноциду і Ічкерії-Чечні...).
Бо й сьогодні головна дилема України: бути чи не бути?! Бо головне в ментальності українців — демократизм і свобода; в ментальності сусідів — татарсько-монгольського типу автократичність і знеособлення. А це породжує головний конфлікт доби, бо: ваша мати — Азія, а наша — Європа...
Добре знаючи це, О.Блок писав:
Попробуйте сразиться с нами!
...Да, азиаты — мы — с раскосыми и жадными очами!
Але «азіатами» можуть бути не лише ті, що живуть в Азії або в Росії. Скоріше навпаки: класичні азіати — тут, і не з чужих етносів, а «свої» — ті, що виховані як «хахли» — жахне страшидло,
Людина видом, але духом бидо,—
оскільки осердям їхніх натур є не тільки двомовність, а й двоєдушність (точніше — бездушність, порожнеча), через що:
Коли хахол звертається до Бога,
То лиш на те, щоб освятить ярмо,
За рабство помолитися щомога,
Скверники Кобзаря святе письмо...
Отож мусимо визнати, що і в українстві (як і усіх народів) немало (і в характері, і, як наслідок, в долі) таких реалій, які не роблять нам честі.
Але не тільки з таких реалій складається історії України-Русі. Весь час свого існування культура етносу, нації розвивалася і вдосконалювалася: причому не тільки мистецька культура, а й політична, правова, кульутра матеріального виробництва, наукова і т.д. Ми ж розглянемо розвиток культури українців як правової культури, політичної, релігійної, культури мистецтва, освіти та науки. І тоді задамо собі питання «...що ми?... Чиї сини? яких батьків? Ким? за щ закуті?...» і побачимо, «...що ми Дажбожі внуки... що ми русичі всі».
ПРАВОВА КУЛЬТУРА
Предовсім Київська Русь була розвиненою правововю державою (Ще в «Літописі врем’яних літ» зазначається, що племена, які є нашими предкими жили на землі роду свого... за законами батьків своїх..): кодекс законів «Руська правда» Ярослава Мудрого став як синтезом попереднього тривалого державно-політичного й суспільно-економічного розвитку, так і основою державного життя Великого князівства Литовського та пізніших формацій і в Україні , і в суміжних державах.
Причина в характері й змісті парвового кодексу: він складений на основі багатовікового звичаєвого права народу, але частина законів було крнституйована (вироблена Володимиром і Ярославом); «Руська правда» чітко й принципово регулювала правові норми стосунків між членами сім’ї (батьками і дітьми, чоловіками і дружинами), роду, племені, суспільства, між русичами (в «Правді» — русинвми — громадянами південної Русі) й іноземцями, між державцями і підлеглими, до того ж — у всіх чферах життя людей. Пізніше, за Володимира Мономаха, до «Руської Правди» було внесено чимало поправок, але це свідчило про те, що правознавча культура в Київській Русі постійно розвивалвся, чутливо реагуючи і на зміни в бутті та свідомості народу, і на розвиток зарубіжного правознавства.
В «Руській Правді» виявилася демократична суть ментальності праукраїнського етносу: прагнення до поєднання волі народу (віче), законоустремлінь боярської думи та виконавчої волі князів; це також документ, що фіксує і традиційну «колективність прав та відповідальності («Аще будить русин (представник Південної Русі), любогридин (князівський дружинник), любокупчина, любоябетник (княжий службовець), любомечник (дружинник), ише ізгой (відпущений раб), любословенин (представник Новгородщини), то (в разі провини, заподіяної шкоди) 40 гривен воложите за нь»), і соціальну та індивідуальну диференціацію в суспільстві. Ще «Руською Правдою» передбачався захист прав окремо. людини, а водночас — і держави. Це було гарантом всезагальної благодаті. «Руська Правда» регламентувала права і обовязки всіх без винятку соціальних верств і в усіх сферах життя: державній, родинно-побутовій, виробничій, конфесійній.
Зауважимо: гени такого правового статусу формувалися тисячоліттями, що добре відтінено автором «Велесової книги». Своє Право русичі угоджували з волею Богів, а тому й мислили глибоко, гуманістично, патрвотично, аолелюбно, з позицій найвищої етики (честі, гідності, самосвідомості обов’язку), і в цьому сенсі — універсально. Універсально і в тому, що волю кожного, усього племені, інтереси держави відстоювали віче, бояри, князі, які діяли однодумно та в злагоді і з нормами багатовікових звичаїв, і— новочасних законів.
Згадаймо демократію в Україні нашого століття: в Українській Народній Республіці вона здійснювалася трьома органами: Центральна Рада (більш-менш сучасний аналог віча), Генеральний Секретаріат (тогожчасний аналог боярської думи) і Президентом (ну чим не князь, який спокон віків був органом виконавчої влади?). Це був приклад з УНР. А нащо ж забувати, що зараз також начебто живемо в демократичному суспільстві, в демократичній державі, яка за Конституцією України є навіть правовою? Хто ж здійснює цю правову демократію в наш час на терені земель колишньої Київської Русі? Віче (Верховна Рада), боярська дума (Кабінет Міністрів) та князь (Президент) — ну хіба ж це не приклад тисячолітніх демократичних традицій, що переходили від етносу до нації, хіба не приклад розвитку культури на прикладі правової культури? До того ж більшість законів, що були зазначені в «Руській Правді», а потім і в Литовських статутах (які до речі базувалися на збірнику законів Ярослава Мудорого («Руській Правді»), тому їх можна також вважати надбанням саме української правової культури, або в крайньому випадку — і української) зараз працюють як чатисни та статті законів України. Хіба це не приклад трансформації та удосконалення звичаєвого права до розвиненої правової системи? Так, цей розвиток і удосконалення пройшли довгий шлях і зробили його на своїй землі саме українці, а не візанти або великороси.
...Давно були на Русі харари, зараз варяги;
Ми ж Русичі...
Про державу можна казати, що вона демократична, якщо права та свободи громадян закріплені правовим шляхом в нормативному акті. Таким актом повинна бути конституція. І ось якраз перша конституція в Європі з’являється якраз в Україні, ан основі одного з найперший демократичних режимів — Запорізької Січі. Це конституція Пилипа Орлика. Ця конституція була значним витком вгору української правової культури. В ній з’являються норми конституційного або державного права. Тут передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових частин правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і суворо підзвітної та контрольованої судової влади. Конституція визначала фундаментальні принципи внутрішньої та зовнішньої політики майбутньої Української суверенної держави, засуджувала протекціонізм і підкуп, закріпила нечуване в феодальному суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих, удовиць, сиріт тощо. Хіба не логічна послідовність в правовій культурі українців?
Важливу роль в розвитку національного права зіграло міжнародне право. Ще коли Аскольд і Олег ходили в походи на Константинополь, на Візантію, коли руський щит прибивався до царградської брами, укладалися міжнародні договори, договори, в яких зазначалися умови співробітництва двох країн, торгівлі, сплати мита чи контрибуцій. Це і були перші краплі надбання міжнародного правового досвіду українського народу. Багато разів ще приходилося Україні вступати в міжнародні зносини з багатьма країнами. Гетьман Іван Мазепа заключав договори зі Швецією та Туреччиною, з Кримом та з Росією. Тільки завжди умови цих договорів залежали від становища держави на зовнішньополітичній арені. Якщо ж ще Олег програвав у поході проти Візантії то встановлювалися договори з умовами кращими для Візантії, якщо ж навпаки — то для Київської Русі.