РЕФЕРАТ
з культурології
на тему: Культура України XIX сторіччя
На культурне життя в Україні XIX ст. наклали свій відбиток складні суспільно-економічні відносини і політичні процеси, які були зумовлені скасуванням кріпосницької системи і розвитком капіталістичних відносин, а також боротьба народних мас проти кріпацтва, Вітчизняна війна 1812 р., повстання декабристів.
Ідеологи царизму не визнавали української мови, заперечували видання українських книжок. Так, один з реакційних літераторів М. Греч заявляв, що “малороссийское наречие” – не що інше як “суржик російської та польської мов”. Розвиток українського мистецтва, культури всіляко гальмувався.
В цей час виникає рух за розвиток національної культури, посилюється процес пробудження національної самосвідомості, інтерес суспільства до свого історичного минулого, усної народної творчості, етнографії, мови. Значний вплив на розвиток соціальної та національної самосвідомості українського народу справила діяльність декабристських організацій та їх виступ 14 грудня 1825 р. В Україні діяли дві такі організації: “Південне товариство” на чолі з П. Пестелем (1821) і “Товариство з’єднаних слов’ян” (1823), які ставили своєю метою скасування самодержавства революційним шляхом, створення федерації слов’янських народів.
Ідеї декабристів вплинули на творчість Пушкіна, Грибоєдова, Лермонтова, Герцена, Полежаєва, Огарьова, Міцкевича, Шевченка, Котляревського.
У 1845 р. було засновано Кирило-Мефодіївське товариство – таємну політичну організацію, яка намагалася розв’язати питання звільнення від рабства слов’янських народів. До складу організації входило 12 осіб, серед яких Костомаров, Гулак, Маркович, Білозерський, Шевченко. Думки діячів братства були викладені у маніфесті “Книга буття українського народу” (“Закон Божий”), який пройнятий шануванням християнських традицій. Вони вважали, що слов’янські народи мають право на розвой культури, утворення слов’янської федерації за зразком Сполучених Штатів. Першою цим шляхом повинна піти Україна як найбільш пригнічена серед слов’янських народів. Для України вони виборювали ліквідацію кріпацтва, поширення освіти, здобуття суверенітету у межах слов’янської конфедерації. Але у 1847 р. товариство було розгломлено, його діячі заарештовані.
Проте після заслання вони повернулися до діяльності – у Петербурзі, де осіли Костомаров, Шевченко, Куліш, Білозерський, була відкрита друкарня і систематично видавалися українською мовою твори – Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Куліша, Марка Вовчка. У 1861-1862 рр. виходив альманах “Основа” (під редакцією В. Білозерського) – головний друкований орган національно-культурного руху.
Суттєвим чинником розвитку духовного життя в Україні була система середньої та вищої освіти. Києво-Могилянська академія була перетворена в духовний заклад; вона втратила своє минуле культурно-історичне значення. Натомність відкриваються університети Харківський (1805), Київський (1834). В Західній Україні продовжував діяти Львівський університет, заснований ще у 1661 р.
Існували інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836), Києві (1838).
Харківський університет закінчили математики М. Остроградський, Т. Осиповський, славіст І. Срезнєвський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.
Поширювалася друкована продукція – видавалися не лише наукові праці, але й журнали, альманахи.
На початку XIX ст. утворилися постійні театри у Києві (1805), Одесі (1804), Полтаві (1810), Харкові (1812), Ніжині (1826), Катеринославі (1847), Чернігові (1835). З приватної справи поміщиків театральне мистецтво перетворилося у важливий чинник розвою культури. У період 1816-1824 рр. в Україні працював артист М. Щепкін (1788-1863), у 30-40-х рр. – актор К.Т. Соленик (1811-1851).
Визначну роль в українській фольклористиці 20-40-х рр. відіграв професор Московського, а згодом Київського університетів М.О. Максимович (1804-1873). Він видав збірки українських народних пісень “Малороссийские песни” (1827), “Украинские народные песни” (1834), “Сборник украинских песен” (1849).
У 30-40-ві рр. з’являються статті та перші дослідження в галузі фольклору. Велике значення має стаття М. Гоголя “О малороссийской песне” (1834). Досліджував фольклор Костомаров, що виступив з працею “Об историческом значении русской народной поэзии”, де він зв’язав фольклор зі змінами у народному побуті.
З’являється ряд праць з історії України. Це, насамперед, “История Русов” (1846), під впливом якої були здійснені перевидання “Истории Малороссии” (1843) М. Маркевича.
Найзначніші досягнення української культури цього періоду пов’язані з розвитком літератури. Українські письменники виступили як художники-новатори. Так, заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він першим з українських письменників звернувся у своїй творчості до народної мови, застосувавши її як мову літературну. Його приклад наслідували Квітка-Основ’яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Шашкевич. Котляревський ввів в літературу України жанри бурлескно-травестійної поеми, оди, водевілю. Його перу належать ліричні поезії, що стали народними піснями (“Видно шляхи полтавськії”, “Віють вітри, віють буйні”, “Ой, я дівчина-полтавка”, “Віє вітер горою”). Квітка-Основ’яненко – перший український прозаїк – писав повісті, оповідання, нариси, побутові п’єси і комедії. Гулак-Артемовський започаткував в українській літературі жанр балади. Гребінка зробив переклад українською мовою поеми Пушкіна “Полтава”, а також уславився своїми байками.
Після Котляревського утвердження народності в літературі пов’язано з принципами сентименталізму. Його вплив помітний у п’єсах “Москаль-чарівник”, “Наталка Полтавка”, де зі співчуттям зображені прості люди. Риси сентименталізму вбачаються у творах Г. Квітки-Основ’яненка (“Пан Халявський”, “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Сватання на Гончарівці”).
У 30-ті рр. вийшли в світ українські повісті М. Гоголя “Вечера на хуторе близ Диканьки” та “Миргород”. Творчість письменника надихала сучасників на глибоке вивчення життя народу, відображення патріотичних почуттів, типових рис характеру. Він вперше ознайомив сучасників з поетичною стороною життя українських селян, городян, поміщиків. Гоголь вважав народні пісні важливішим історичним витоком і ставив їх вище за власне історичних документів – літописів.
У 30-50-ті рр. в Україні формується романтичний напрям в літературі. Характерною ознакою романтизму було розходження між суб’єктивними мріями художника і об’єктивною дійсністю. До романтизму примикали не тільки українські, а й російські та польські діячі культури, які обрали історичне минуле України, її усну творчість об’єктом романтичного бачення чи об’єктом теоретичних досліджень.
Головною проблемою естетичної думки цього періоду була проблема народності, у зв’язку з чим сталося розмежування прогресивного і консервативного напрямків в українському романтизмі. Письменники прогресивного кола (Т. Шевченко, М. Максимович, М. Шашкевич) зв’язували принцип народності не тільки із захистом національної самобутності, а й з визвільними ідеалами народу.
У представників консервативного романтизму (І. Кулжинський, А. Метлінський) принцип народності співпадає з концепцією офіційної народності, що запропонована царським урядом.
Другою проблемою, що хвилювала романтиків, було питання про естетичну цінність народної мови та її здатність слугувати основою розвитку української культури. Усі українські романтики захищали високу естетичну цінність мови як важливішого чинника розвитку національної культури.
Українська мова спочатку реалізувала свої можливості у віршованих формах, зв’язаних з бурлескно-травестійною традицією (“Енеїда”). Тому багато хто вважали, що за межі цієї традиції українській мові не слід виходити. Друга особливість української літератури містилася в тому, що українські прозаїки, включаючи і Шевченка, писали виключно російською, або російською і українською мовами, тому питання мовного самовизначення залишається для них одним з важливих аспектів. Все вищевикладене ускладнювало розв’язання проблеми естетичного визначення національної мови як носія творчої сили української літератури.
Т. Шевченко став істинним фундатором нової української літератури на народній основі та реалістичного живопису. Шевченко зачепив кардинальні проблеми естетики: про сутність прекрасного, про ставлення мистецтва до природи, про специфіку художньої творчості та її ролі у житті суспільства, про реалізм і народність. Він розумів, що світогляд і творчість кінець кінцем обумовлені соціальним життям і становищем художника у суспільстві.
Успіхи прогресивної культури України у другій половині XIX ст. наштовхнулись на упорну протидію з боку реакції. Царське самодержавство проводило політику жорстокого пригнічення національних культур, установивши цензуру на видання українських книг та переслідуючи діячів української культури.
У 1863 р. опублікований циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, що доводив: “никакого особенного малорусского языка не было, нет и быть не может”. У 1876 р. Олександр II підписав Емський указ, що заперечив поширення українських закордонних видань і друк оригінальних творів та перекладів українською мовою. У відповідності до цього українська мова повинна бути виключена зі шкільного навчання та літературного обігу.
Незважаючи на переслідування, у другій половині сторіччя українська література піднімається на вищий щабель. Поряд з подальшим розвитком поезії на романтичній та реалістичній основі (П. Грабовський, Леся Українка) успішно розвиваються реалістична проза (Марко Вовчок, О. Свидницький, М. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко) і драматургія, що склала підґрунтя репертуару корифеїв українського театру.
Український театр пройшов шлях від драматичних аматорських гуртків до створення стаціонарних професійних театрів. Корифеї М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська самовідданою творчою діяльністю сприяли створенню українського репертуару і розквіту театральної майстерності.