Смекни!
smekni.com

Культура України в XVIII–XIX ст. (стр. 3 из 5)

У першій половині XIX ст. наукові дослідження провадились також у численних наукових товариствах, які ставили своєю метою вивчати минуле України — її археологію, історію, культуру. В 1835 р. при Київському навчальному окрузі засновано Тимчасовий комітет для до слідження старовини, а в Т843 р. замість нього відкрито Тимчасову комісію для розбору давніх актів. Вона підготувала і видала значну кількість історичних матеріалів у фундаментальному виданні — «Архив Юго-Западной России». Було видано також ряд літописів та збірників документів.

Плідно працювало й Одеське товариство історії і старожитностей, засноване в 1839 p., члени якого досліджували пам'ятки грецької колонізації Чорномор'я, скіфів, Запоріжжя. Аналогічні товариства створювались і у наступні роки в ряді інших міст України. Наслідком їх Діяльності стали сотні томів різних видань, у тому числі копії документів, оригінали Яких загинули під час Жовтневого перевороту 1917 р.

Крім того; багато українських учених у першій половині XIX ст. працювали В інших університетах та наукових й освітніх закладах.

Світової слави здобув М. Остроградськнй (1801—1862), один із засновників петербурзької математичної школи. Його іменем названо деякі математичні формули. Філософ П. Юркевич (1826—1874) був академіком Російської, Чеської, Паризької академій наук.

Розділ 3. Театр

На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Історично, після шкільного, з'явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру. Останній був своєрідним переходом від шкільного до світського театру.

Серед кріпацьких театрів на Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (керували ним Василь Гоголь, батько Миколи Гоголя, та В. Капніст) і кобиляцького маршала Гавриленка у селі Озерках, де виступав навіть Михайло Щепкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі на Правобережній Україні.

Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. У 1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 р. — у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у XVIII ст. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.

Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який написав п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п'єс першої половини XIX ст. найкращими були «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка і «Назар Стодоля» Т. Шевченка;

Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням театру постають кадри українських акторів. Найкращими з них були Михайло Щепкін (1788-1863) і Карпо Соленик (1811-1851). Перший з них походив з кріпаків (у 1821 р. його викупили полтавці), на початку своєї діяльності (1808—1822) грав переважно в Україні (Харків, Полтава, Київ), а з 1822 р. постійно виступав у Москві. М. Щепкін створив незабутні образи Виборного в «Наталці Полтавці», Чупруна в «Москалі-чарівнику», Стецька в «Сватанні на Гончарівці». Як новатор у театральному мистецтві, він перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув Карпо Соленик, який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі. Від М. Щепкіна і К. Соленика починається в історії українського сценічного мистецтва реальне відтворення образу української людини, зокрема селянина, У Харкові, Полтаві і Катеринославі працювали знаменитий тогочасний актор Іван Дрейсіг (1791—1888), а також небіж поета Петра Гулака-Артемовського — Семен Гулак-Артемовський (1813—1813). Останній був оперним співаком і композитором, близьким приятелем Т. Шевченка.

Розділ 4. Архітектура

Національно-культурний гніт, в якому жила Україна, значною мірою позначився на архітектурі. Замість вільної мистецької творчості з'являються нові будівлі, побудовані за російськими проектами, які не відповідали мистецьким стилям України. В 1801 р. російський Синод видає заборону будувати будь-які церкви українського типу. Останньою монументальною спорудою українського типу була Троїцька церква Мотринського монастиря на Чернігівщині, побудована в 1801 р.

Проте українська творчість не згасає, пристосовуючи шаблонні російські проекти до свого смаку. На зміну класичному з початком XIX ст. приходить стиль ампір (від фр. empire — імперія) з нахилом до монументальних форм римського вигляду. Церковні будови в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині і Слобожанщині. їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, відомих у другій половині XVIII ст.

Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині і Прилуках. Стиль ампір повинен був поступитися українським будівничим традиціям, зокрема в будові малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.

У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Чернігова, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип зовсім округлих споруд (ротонд), ампірових форм з колонадою або без неї. Такими є Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також Аскольдова могила в Києві. В стилі ампіру споруджено «Пам'ятник самоврядування Києва» (1802, архітектор А. Меленський).

Найбільш плідні українські архітектори цієї доби — Петро Ярославський (1750—1810) з Харкова та Андрій Меленський (1766—1833) з Києва. Перший з них побудував ряд будівель на Харківщині та Херсонщині. А. Меленський спроектував і перебудував велику кількість будов Києва, у тому числі Будинок театру, бурсу Київської академії. Він також виконав проект відбудови Десятинної церкви, якиї1 був відхилений владою. А. Меленському належить також проектування і будівництво ротонди «Аскольдова могила», будівель Флорівського монастиря на Подолі в Києві і дерев'яної будівлі театру в Києві (не збереглася).

У Львові в 20—30-х роках XIX ст. у стилі ампір побудовано так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолінських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835 p.),. Народний дім на вулиці Рутовського, вартівню на площі св. Духа і десяток житлових будинків.

Одеса теж має ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі. їх проектували французькі та італійські архітектори. З українських відзначився Андрія Шостак. У 1837—1842 pp. тут було споруджено знамениті сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На півокруглій площі споруджено пам'ятник Рішельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.

Остання стадія класичності припала на першу половину XIX ст. Вона позначена особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних Форм. Таким є головний корпус Київського університету, який звів у 1837— 1842 pp. визначний архітектор Вікентій Беретті (1781—1842), що викладав архітектуру в Київському університеті.

Скульптура. Набагато складнішим був розвиток української скульптури кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст., яка перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням містового будівництва і декоративного оздоблення споруд. У першій чверті XIX ст. ампір почав характеризуватися зменшенням декораційної скульптури (рококо). На зміну цьому стилеві приходить і започаткований у Відні так званий бідомаєр, що переважав у другій чверті XIX ст.

Скульптура в Україні цього періоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес розвитку української скульптури слід простежувати на працях українських майстрів столиці імперії. Першим з них був Михайло Козловськяй (1753—1802), який творив у стилі рококо і залишив після себе ряд статуеток і класичний пам'ятник О. Суворову в Петербурзі. Найвидатнішим скульптором Російської імперії того часу був Іван Мартос (1754—1835), який народився на Чернігівщині! Він став професором, а потім ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторічний період своєї творчості залишив багато скульптурних праць у бронзі, мармурі та велику кількість надгробників. Під впливом І. Мартоса творив скульптор українського роду Кость Климченко (1816— 1841), що майже все своє життя провів у Римі.

У 1813 p. в Києві на мальовничому березі Дніпра споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його російський скульптор німецького походження П.К. Клодт за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітектора К. Тона.

Розділ 5. Живопис

В українському образотворчому мистецтві у першій половині XIX ст. виступали окремі митці, серед яких ще не було великих талантів. Це було пов'язано з тим, що після смерті В. Боровиковського у 1825 р. малярство російської імперії занепадає. Після деякого застою же реакція проте класичності починає формуватися схильність до реалізму. Цей рух започаткував Олексій Венеціанов (1780‑1847), учень Боровиковського. Середина XIX ст. характеризується творчістю основоположника реалізму в українському малярстві Тараса Шевченка та його послідовників Л. Жемчужникова, К. Трутовського та ін. їх творчість була значним внеском в українську мистецьку культуру.