Рим воює і завойовує. В числі поневолених народів опиняється і маленька Іудея на Близькому Сході, звідки на територію окупантів — вже зі Сходу на Захід - прийде оновлена "стара" віра, що проголосить етику доброї волі, милосердя, братерське єднання, вселенську любов до ближнього, проповідувану учнями Ісуса Христа. Великий Рим фактично сам "підрубав гілку, на якій сидів", ненавмисно давши "зелену вулицю" всесвітній релігії. В Римі переплітаються духовні витоки Заходу і Сходу.
Читаючи Євангеліє, освічений грек згадає своїх філософів. Адже ще Платон говорив про інший, кращий світ, в якому живуть душі праведників. Великий ідеаліст не помилився, стверджуючи, що світом правлять ідеї. Християнство стає ідеєю і ідеалом багатьох народів. До речі, ще Діоген Лаертський не робив різниці між елліном і варваром, називаючи себе "громадянином всесвіту", відображаючи у своєму кредо космополітичні погляди піфагорійців і більш давні — мудреців-дравідів Індії.
Читаючи Євангеліє, освічений римлянин обов'язково згадає Сенеку, адже і цей римський філософ-гуманіст вчив віддавати добром за зло. Ідеї та погляди переплелися і відобразилися в гуманістичному спрямуванні християнства.
Підсумовуючи цю історичну епоху можна сміливо сказати, що з утвердженням християнства завершився третій період взаємопроникнення духовних культур Заходу і Сходу, який розпочався зі становленням Римської імперії і закінчився з її загибеллю. Після цієї активної фази діалогу духовних культур настало деяке затишшя, яке не припинялося в плані дослідження і пізнання Сходу.
Що стосується України, то під впливом римських провінцій на території нашої батьківщини в II-Vст. склалася своєрідна культура -Черняхівська. Лише в їй притаманних рисах, вона простягнулася від Нижнього Дунаю до Середнього Дніпра. Історики висунули цілий ряд гіпотез стосовно засновників Черняхівської культури.
Одні стверджують, що творці цієї культури є тільки слов'янські племена - предки українців. Інші заявляють про значний вплив готських елементів в культурі аборигенів. Треті вважають, що домінуючими силами в творенні даної культури були пізні сармати. Швидше всього, черняхівська культура створювалася спільними зусиллями одних, других і третіх. Культурні прошарки накладалися і "замішувалися" на слов'янському грунті. Питання ще вивчається і справа — за новими даними і дослідженнями науковців.
В наступному столітті, після падіння Римської імперії, розквітає Візантія — східна наступниця західної культури. Але в неї немає вже ні тих сил, ні тієї потужності, яка рухалася разом з прогресом культури і створила зусиллями багатьох народів унікальну античну культуру.
В столицю Візантії Константинополь приїжджають дипломатичні місії, припливають кораблі з Півночі, Півдня і Сходу. Ще багато що нагадує про Рим. До певної міри, Візантія опинилися в подібних умовах як колись птолемеївська Олександрія. Тут знову переплітаються ті ж зв'язки Заходу і Сходу. Колись Еллада була світлою "молодістю" греків — могутня, смілива, красива і повна життєвих поривань, постійних пошуків, з вірою в себе і світ. Рим був зрілістю Європи — грубим, відчайдушним, дещо агресивним, розбещеним владою і зверхністю над усім світом. Візантія ж стала "старістю" Європи - корислива, підозріла, лінива, заспокоєна і жадібна. Візантія стала згасаючою зіркою європейської культури. Духовної - теж. Візантійський період, хоча й не перериває зв'язків Заходу і Сходу, проте для духовної культури він виявляється дещо застійним.
В Ірландії народжується сага про моряка Майль-Дуйна. В неї вплетені слова псалму Давида і вірші Вергілія — дивний синтез духовних елементів східної та західної культур (HI-IV ст.).
В VI столітті єгипетський монах Козьма пише книгу "Християнський місцеопис" грецькою мовою, знову дивним чином переплітаючи "нове" зі "старим", "східне" з "західним". Ця праця - результат його тривалих подорожей, зокрема, в Індію. Недаремно йому дали прізвисько "Індікоплов" - "Пловець в Індію". Козьма як палкий дослідник описує "чуже", а як переконаний християнин відкидає його, вважаючи, що від знання народжується гордість і пиха, а це — великий гріх. До речі, саме з книги Індікоплова Київська Русь "офіційно" дізнається про чотири частини світу - Азію, Єропу, Лівію і "Шовкову країну".
Фанатична зацикленість християнства зі спірністю догматів в цей період визначає розкол в світовій релігії. Будучи породженням народів Заходу і Сходу, християнство вже не прагне привнесення якихось змін, але зміни відбуваються і вони відображаються в єресях. Так, після Єфеського собору (V ст. Візантія) з'являється несторіанська єресь (від імені константинопольського патріарха Несторія), який засудив її. Почалася поступова еміграція християнства на Схід, в Персію, де згрупувалися сірійські несторіанці-опозиціонери супроти римського цезаря.
Чернецтво займало перше місце в житті християнських суспільств Заходу і Сходу. Саме несторіанською місією була визначена далека поїздка в Індію Козьми Індікоплова. Серед різноманітних і досить цікавих даних, описаних Індікошювим, знаходиться і давньоіндійська притча про фантастичного звіра -єдинорога, якого ще попередники (Мегасфен, Пліній, Аппіан) несторіанського дослідника-пілігрима пов'язували саме з Індією. Оцінюючи ідейний зміст притчі, український вчений і письменник Іван Франко характеризує її як аскетично спрямовану і послідовну за своїм життєзапереченням. Притча демонструє світобачення народів Індостану, яке ніяк не узгоджується з християнством, але попри теологічні заборони поступово проникає в європейську літературу разом з поширенням єретичних сект, що спиралися на дуалістичні традиції, які витоками своїми проростають з маніхейства. Отже, Франко досить велику увагу приділяв питанню східного (індійського) впливу. Він розглядає післябуддійські етапи міграції сюжетів староіндійських версій в європейську літературу. Не менш важливе значення для літературознавців мала поява в 1896 році статті Івана Яковича "Притча про єдинорога і її болгарський варіант". Франко співставляє відомі на той час давньоіндійські, китайські і тібетські варіанти аналога про людину, яка переслідується єдинорогом. Себто і українська наука працювала в ключі пошуків "східних" елементів впливу на духовну культуру Європи.
Історичні коллізії раннього середньовіччя проходили через знаменитий "Шовковий шлях" з Vстоліття і дали змогу проникнути в Східний Іран і Середню Азію несторіанству, а з VIIстоліття вже можна говорити про християнські проповіді не тільки в Індії, а й Китаї.
Несторіанська єресь - третій історичний прошарок південно-індійського християнства і намагання Заходу залучити до нової релігії Схід. До певної міри - це і був проміжний етап взаємопроникнення духовних культур Заходу і Сходу, який в ряді елементів зберігся і до наших днів.
В книзі "Хроніка" Георгія Амартола (IX ст.) - візантійського дослідника Індія не тільки вводиться в контекст народів світу з її звичаями, традиціями та філософією (остання частково ототожнюється з античною філософією Еллади), а й співвідноситься з "земним раєм". При цьому Амартол звертає увагу на спільність староіндійського світобачення з вченням Мані (засновник вчення — Мані, проповідник в Персії, III ст.).
В подальші століття староіндійські екскурси "Хроніки" цитуються в літописі "Повесть временних лет", в якій Нестор приводить цитати з книги Амартола. Деякі вчені вважають, що легендарний літописець скористався апокрифічною книгою "Одкровення" Методія Потарського.
В період раннього середньовіччя суперницею Візантії в Європі постає Київська Русь - достатньо і стабільно політично організована держава з високим рівнем духовної культури. Майже всі, навіть ортодоксально налаштовані історики, не можуть заперечити того факту, що на культурно-духовне життя Київської Русі справили значний вплив стосунки першої з Візантією та Арабським халіфатом. Відчутною для культури була і "зустріч" з печенігами і монголо-татарами. Не дивлячись на багатостолітню зовнішню експансію, тюркські племена в результаті "розчинилися" на українському грунті. Та й не тільки українському, а на території Польщі, Литви, Молдавії, Білорусії, Росії.
Майже одночасно з Візантією на Сході розквітає культура арабського світу.
Великий Шовковий шлях, який проходив через Малу і Середню Азію, сприяв не тільки інтенсивності міжнародної торгівлі, а й культурному обміну. Разом з товарами приходили інші вірування, які перемішувалися між собою. Християни говорили про Спасителя, євреї - про Месію. Серед натовпів на торгових площах блукали ворожбити і пророки. В їх проповідях змішувалися релігії, утворюючи своєрідний синтез. Під прапором ісламу починається з VII ст. "священна війна" з інаковіруючими, а насправді - завоювання світу. Завоювання світу починається на цей раз зі Сходу у всіх географічних напрямках: на північ (тюркський каганат), на захід (Римська напівзруйнована імперія та Візантія), на схід - в Китай і на південь - в Індію.
Араби підкорюють Персію і відбирають у Візантії Єгипет. Всього лише за одне століття — з початку VIIст. до початку VIIIст. — арабське владарювання поширилося від Піренейського півострова на Заході до Перської затоки на Сході і від Північної Африки на Півдні - до Кавказу на Півночі.
Над всією державою розвивався один прапор — мусульманський -з півмісяцем, але арабська "рука" об'єднала народи з різною культурою. Деякі з них були вищі від завойовників ( в історії — це типове явище), інші — нижчі. Спочатку арабське відношення до чужої культури (науки в тому числі) негативне і навіть вороже. Вони нічого не визнавали, окрім Корану, і немало пам'ятників єгипетської та грецької культури загинули від арабського фанатизму на ранньому етапі. Так, в 641 р. війська халіфа Омара знищили унікальну Олександрійську бібліотеку, закладену ще Птолемеєм. Недаремно Єразм Ротердамський в своїй книзі "Похвала глупоті" написав: "Фанатизм - недоношеність розуму" і це може, до певної міри, виправдати вчинки носіїв ортодоксального ісламу.