Людина в античній культурі
Еллінська традиція являє нам феномен вільного громадянина, який є самостійним приватним власником і разом з такими самими економічно незалежними власниками утворює громадянське суспільство, підпорядковуючи собі державні інститути. За Ю. Павленком, давній грек уявляв соціальні відносини як горизонтальні, тобто взаємини в принципі рівно- цінних людей, а не як вертикальні, що йдуть з висоти влади до підлеглих їй людей.Процес великої колонізації грецькими спільнотами Малої Азії та Балканського півострова формував еллінське суспільство як політичний союз рівноправних воїнів; грецькі поліси вели постійні жорстокі війни. Це піднесло на рівень ідеалу людині/ дії. Історія людини розглядалась як історія подвигів, діянь (міф про Геракла). Полісна людина була воїном і громадським діячем. Кожен громадянин не лише мав право, а й повинен був брати участь у вирішенні державних справ. За законами Солона, під час міжусобиць кожен мав обрати одну з ворогуючих сторін, інакше його позбавляли громадянських прав. Еллін віддавав свої сили й життя державі не від усвідомлення обов'язку, а тому, що розумів себе діяльною персоною історії, яка реально впливала на оточення. Позбавлене сумнівів почуття єдності особистого й спільного — ось основа полісного існування. Приватне життя індивіда розчинялось у громадському, як сімейне переміщувалось у відкрите очам кожного внутрішнє подвір'я — атріум.
Героїзм став тим, що надавало сенсу людському буттю. Еллін жив у світі тотального всевладдя долі. Однак для нього було важливим подолати її. Герой знищує в собі рабське, тоді як раб приймає це і зживається з цим. Герой і раб утворюють полюси античного світу, в якому героїчне стало вищим змістом буття, що вимагало від людини набувати божественного за допомогою власних людських ресурсів. Смерть у бою вважалася гідним закінченням життя, особливо порівняно зі спокійною смертю в ліжку: смерть — доля спільна для всіх, геройство — тільки для обраних. Героїзм вимагав активності, дієвості, конкретних вчинків. Антична трагедія моделювала ситуацію зіткнення героя і долі. В цій ситуації герой утверджував свій героїзм, а доля — своє всевладдя. Тема воїнів, героїв стала головною в давньогрецькій літературі .Важливим образом античної культури став образ стрункого, оголеного юнака, атлета. В ньому передано сутнісні риси довершеної людини, її універсальні якості, втілено космічний устрій і гармонію індивідуального існування по той бік недосконалості. Обличчя імперсональне, внутрішній світ позбавлений конкретних психологічних рис: у цьому прочитувалася і підпорядкованість долі, фатуму, і полісне світовідчуття, яке знищувало розуміння особистісного, не дозволяло протиставляти його цілому. Скульптура гранично тілесна. Відображення духовної динаміки можливе лише настільки, наскільки її може бути передано пластикою тіла. Душа являє себе через тіло. Як тілесна сила Еросу розуміється кохання (Сапфо). Душевні страждання героїв передають за допомогою їхніх рухів і дій (страждання Ахіллеса в Гомера).Давньогрецька культура з перевагою тілесного над духовним, дії — над почуттям дає уявлення про так звану героїчну етику, яка визнає право героя на вчинок поза його моральною оцінкою. Велич і трагізм дії є сутнісним конфліктом і драми Софокла "Едіп-цар".У пізньокласичній та елліністичній культурі втрачається громадянський пафос, але відкривається емоційність людини, дія поступається місцем роздумам і почуттям, з'являється інтерес до людського обличчя. Героїчна концепція краси класичної еллінської традиції зазнає краху.
Для римської людини покликанням було займатися справами побудови людського суспільства, яке здійснювалося передовсім у побудові держави. Римська держава століттями була метою і сенсом існування громадян. Свій героїзм громадянин зробив засобом служіння державі. Героїзм набув рис громадянськості. Жорстокий і владний Коріолан (його історія стала основою шекспірівської трагедії), несправедливо вигнаний римським народом, у своїй героїчно виправданій помсті відступає перед проханнями матері врятувати рідне місто. Він не в змозі переступити через римську ідею і ладний загинути, оскільки права особистості для нього менш вартісні, ніж державні. Римська ідея сильніша навіть за злочин вбивства, тому Горацій стає героєм, коли вбиває свою сестру, яка оплакувала свого нареченого Куріація, ворога,Риму.
У Римі, де держава в усьому нехтувала правами особистості, почалося відчуження, відокремлення індивіда. Формула Сенеки "Відвоюй себе для самого себе" була наслідком втрати єдності громадянина і спільноти, маніфестом пошуку нових орієнтирів. Поет Горацій своїм "Створив я пам'ятник..." утвердив самість людини. Виник жанр автобіографії ("Про своє життя"). Набуло цінності приватне життя людини з її прихильністю до свого дому, професії. Філософія осмислила можливість різних поведінкових моделей: стоїцизм, епікуреїзм. Тема зрадливої долі, несталості й мінливості життя людини стала провідною в римській літературній традиції ("Золотий віслюк" Апулея, "Метаморфози" Овідія).
Сформувалася портретна традиція. Зародження портрета пов'язане з давнім заупокійним культом предків, який передбачав зняття маски з померлого. Римський портрет наслідував гостру, часом жорстоку подібність обличчя. Стиль римського портрета еволюціонував відповідно до зміни моралі й ідеалів. Ідеалом республіканського устрою була мудра і вольова люди-на-громадянин, перейнята духом республіканських форумів ("Римлянин", "Брут", статуї тогатусів, тобто одягнених у тогу). У портретах імператорського Риму утверджено героя, сповненого надзвичайної енергії, егоцентризму, владолюбства, що породжені жорстокою боротьбою за владу (портрети Каракал-ли, Норона). Тривога і споглядальність з'явились у портретах кризової доби (портрет Марка Аврелія, "Сиріянка"), які відкривали обрії нової системи культурних цінностей.
Середньовіччя і людина
Якщо в античності образ людини — людина "для іншого", що передає йому свої знання й уявлення ("Моральні листи до Луцилія" Сенеки), то в Середньовіччя ідеал — людина, звернена до себе самої, яка шукає істину у своїй свідомості й душі. Зміст самосвідомості середньовічної людини — наодинці із собою, але в присутності Бога. Теорія стає більшою й важливішою за практику, точніше — діяльнісна практика, спрямована на пізнання, означає менше, ніж знання, укорінене у вірі. Звідси головні люди — священики-мислителі й ченці, що присвятили себе молитві за всіх грішних мирян; головний інститут — церква, єдина організація, максимально наближена до Бога й тому має право регулювати емпіричну реальність. У середньовічному світосприйнятті не виникає питання, чому "Я" — те, а не інше. Оскільки земне призначення людини полягає в тому, щоб по можливості гідно пройти цей шлях, зберігши свою душу від руйнування й приготувавши її до вічного життя. У якій соціальній іпостасі це відбудеться — не важливо, тому що це наперед визначено долею. Єдиний, мабуть, можливий вибір своєї соціокультурної позиції в цей період зводився до призначення себе духовним пошукам, у виборі чернецтва. Тимчасове й вічне — настільки складні категорії, що в середньовічному мисленні для їхнього розуміння довелося залучити абстрагування й розвинути давні уявлення Символу й Знака. В остаточному підсумку, середньовічна людина вирішила для себе, що світ є такий, який він є, і безглуздо намагатися його перебудувати. Тілесність людини стала предметом заперечення настільки, що саме в ній стали шукати всі причини лих, які закривають шлях до спасіння. Саме відчуття незмінності свого становища становило істотну частину її почуття тотожності". У "Розмовах із самим собою" — діалозі, написаному перед прийняттям християнства, Блаженний Августин (354-430) сформулював свою ціль так: "Хочу пізнати Бога й душу". Оскільки Бог, за Августином, є абсолютним істинним буттям, творцем світу й людини, то пізнання Бога й душі, власне кажучи, уявлялося йому повним і всеосяжним, що включає також і пізнання світу. Тим самим Августин намітив середньовічну філософську тріаду: Бог — світ — людина. Перехід до натурального господарства, порушення торгових, економічних, політичних некультурних зв'язків обмежували світогляд західних європейців того часу. Занепад культури в період раннього середньовіччя мотивується в дуже великому ступені тією церковно-феодальною ідеологією, що вносилася в життя нового суспільства католицькою церквою. Для середньовічної культури характерні також ірраціоналістичні тенденції, але в ній зароджувалися й світські, раціоналістичні ідеї. Дослідження показують, що в середньовічній культурі існували дві фундаментальні тенденції — тенденція Кассіодора Сенатора, що об'єднала християнську традицію й світське знання, і тенденція Бенедикта Нурсійського, який жив приблизно в той час. Протягом століть вони співіснують і взаємодіють. Традиція святого Бенедикта відбивала позицію неприйняття культури "віку цього" певної частини ідеологів первісного християнства й призвела до духовного диктату церкви в середні віки, а традиція Кассіодора — до становлення світської культури. Диктатура церкви, що прагнула підкорити собі все духовне життя суспільства, відбилася на всьому середньовічному мистецтві Західної Європи. І тому основними зразками образотворчого мистецтва цієї епохи були пам'ятки церковної архітектури. Основним прагненням майстрів було відобразити божественне начало, а з усіх почуттів на перше місце ставилося страждання середньовічні художники мальовничо зображували картини страждань і нещасть. За час із XI по XII ст. у Західній Європі змінилися два архітектурних стилі — романський і готичний. Романські монастирські церкви Європи дуже різноманітні за своїм устроєм й оздобленням. Романська церква нагадує міцність. Готичний стиль в архітектурі пов'язаний з розвитком міст цієї епохи. Головна риса мистецтва готики — ансамбль міського собору, що був центром соціального й ідейного життя міста.