Чим пояснюється факт, що в проблемі субкультури, яка цікавила філософів і соціологів як засіб соціалізації особистості, раптом чітко викристалізувався світоглядний зміст? Чому дослідники побачили в цій проблемі особливий науковий потенціал?
Слід звернутись, передусім, до досвіду, нагромадженого західними спеціалістами в осмисленні молодіжних субкультур 60-х років. Вчені помітили, що цінності й ідеали ліворадикальної молодіжної свідомості у боротьбі з істеблішментом при згасанні молодіжних рухів не зникли, а влились у сучасну західну культуру. Звідси здогад: чи не володіють субкультури деяким культуротворчим зарядом? Чи не приховують у собі можливості перебудови культури, її удосконалення? Нарешті, чи не уособлюють в собі нових орієнтацій, провісників культури майбутнього?
Не важко зрозуміти, що така логіка переміщує акценти в осмисленні самої теми "культура". Субкультура стає по суті висхідним началом не лише в побудові теорії культури, але і в філософській трактовці історії. Вона є своєрідним запереченням попереднього начала з утриманням основних сил для розвитку нового, ще не існуючого, для радикального прориву в світ нових духовних параметрів, культурних установок. Пізнати суть і призначення субкультури — означає осягнути таємниці культурного творення, пізнати секрети історії.
Відомий канадський дослідник Е. Тирьякан ще на початку 80-х років, аналізуючи езотеричні субкультури, звернув увагу на те, що вони утримували в собі потужні каталізатори культурно-історичної творчості. "Глибоке вивчення езотеричної культури, — писав він, — яка вважається архаїкою західної культури, на нашу думку, висвітлює головні джерела ідеаційних змін у структурі сучасного суспільства, які визначають колективні уявлення про природну і соціальну реальності".
Нагадаємо, що згідно з трьома типами світосприймання, а отже й культури, які виділяв П. Сорокін, ідеаційний передбачає диктат раціонального мислення на відміну від "почуттєвого" й "ідеалістичного", коли у пізнанні панує інтуїтивізм. Думка Тирьякана зводиться до того, що "окультні" й "езотеричні" субкультури є певною проміжною ланкою між патріархальною і сучасною культурою.
Процвітання езотеричних і окультних співтовариств, як пише канадський соціолог, свідчить: криза панівної культури настільки глибока, що, можливо, відбувається формування її нової парадигми. Більш того, субкультури і викликали "теургійну турботу" європейської цивілізації, надали їй динамізму. Субкультури несуть постійне оновлення культурного життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй культурно-історичного життєвого запалу.
XVIIВсесвітній філософський конгрес у Монреалі (1983 р.) показав, наскільки сприйнятлива культурологія до подібного розуміння субкультур. Виступаючи з пленарною доповіддю, канадська дослідниця Л. Марсіль-Лаксот намагалась проаналізувати цю проблему з погляду єдності і плюралізму культур. Вона поставила питання: що має більшу цінність — сама культура чи народжені нею субкультури? Є всі підстави, на її думку, стверджувати, що субкультури своїм творчим пориванням перевершують значення панівної культури.
Не слід обходити увагою й іншу концепцію субкультур, висловлену відомим західним соціологом К. Мангеймом. Справа в тому, що традиційно проблема субкультури розглядалась в межах концепції соціалізації. Передбачалось, що прилучення до культурних стандартів, входження у світ панівної культури — процес складний і суперечливий, він постійно натикається на певні психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві устремління молоді, яка з духовного фонду суб'єктивує лише те, що відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні цикли, зумовлювані зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її стандарти. Йдеться лише про те, що духовні шукання, ціннісні вияви неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову повертається до свого русла.
Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди творять особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, все ж їхнє призначення — пристосувати людей до панівної культури. Субкультурам не надається основоположного значення. Вони є епізодом в історичному становленні буття.
На наш погляд, варто поєднати обидві концепції і на їх стикові намагатись осмислити основні інваріанти культурного поступу і культурного занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості. Безсумнівно те, що талант, як генератор культури, здобуває визнання лише через своїх прихильників, цілеспрямовано розвиваючи власну субкультуру, пробиваючись до субкультурного центру, несучи до нього інноваційну розруху. Цей процес може розвиватись і від центру до периферії, несучи в собі певну стабільність та очікуючи в майбутньому інноваційних руйнувань. У цьому чітко виявляється діалектика життя.
Звичайно, рано підводити підсумки, бо ще не повністю виявились основні тенденції в теоретичному аналізі субкультур і їхнього місця в прогресивному поступі культури. Одначе відзначимо: проблема субкультур сьогодні — найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури. Вона дозволяє в несподіваному ракурсі прослідкувати генезис культури, її динаміку. Безсумнівно, що в усі часи свого становлення та розвитку культура зумовлювалась множиною субкультур, переважальними впливами одних і войовничими, часто-густо непомітними претензіями інших. Найпрогресивніші претензії, які закликали до заміщення відсталих або віджилих складників субкультур, як правило, замовчувались або знищувались панівними субкультурами. Це закономірно, бо панівні субкультури обслуговують владні кола.
Складовими субкультури, а одночасно й ознаками є знання (картина світу у вузькому сенсі); цінності; стиль та спосіб життя; соціальні інститути як системи норм; процедурне знання: навички, уміння, способи здійснення, методи; потреби та схильності.
КОНТРКУЛЬТУРА – понятие в совр. культурологии и социологии; используется для обозначения социокультурных установок, противостоящих фундаментальным принципам, господствующим в конкр. культуре, а также отождествляется с молодежной субкультурой 60-х гг., отражающей критич. отношение к совр. культуре и отвержение ее как "культуры отцов".
Термин "К." появился в зап. лит-ре в 60-е гг. и отражал либеральную оценку ранних хиппи и битников; принадлежит амер. социологу Т. Роззаку, к-рый попытался объединить разл. духовные веяния, направленные против господствующей культуры, в некий относительно целостный феномен – К.
В к. 20 в. культурологи обратили внимание на феномен К., его роль в истор. динамике; тема эта перестала восприниматься как периферийная, частная, затрагивающая боковые сюжеты общекультурного потока. К обсуждению проблемы присоединились не только социологи и культурологи, но и культурфилософы. Многие исследователи пришли к убеждению, что именно данный вопрос позволяет наконец приблизиться к постижению самой культуры как специфич. явления, к распознаванию механизмов ее обновления и преображения.
В истории культуры складываются такие ситуации, когда локальные комплексы ценностей начинают претендовать на некую универсальность. Они выходят за рамки собств. культурной среды, возвещают новые ценностные и практич. установки для широких социальных общностей. В этом случае это уже не субкультуры, а скорее контркультурные тенденции.
Стойкость и возобновляемость молодежных субкультур как будто делает излишним термин К. Между тем в контексте совр. исканий он обретает глубокий культурфилос. смысл. Культура вовсе не развивается путем простого приращения духовных сокровищ. Если бы процесс культурного творчества шел плавно, без поворотов и мучительных мутаций, человечество располагало бы сегодня разветвленной монокультурой. В Европе, в частности, все еще экспансионистски развертывала бы себя античная культура.
Культурный процесс, как и научный, рождает новые культурные эпохи, отличающиеся друг от друга радикально. В культуре постоянно происходят парадигмальные сдвиги. Эти глубинные преобразования порождает – К. Культурфилософия не располагает другим понятием, к-рое указывало бы на общесоциол. характер такого рода преображений.
В истории постоянно меняются социальные реалии, рождаются новые духовные ценности. Распад старых форм жизни и появление новых ценностных мотивов приводят к интенсивному брожению, которое требует своего выражения. Далеко не всегда эти искания рождают новую культуру. Но чтобы возникла принципиально иная эпоха, нужны новые ценностные ориентации, меняющие структуру всей жизни.
К., в культурфилос. истолковании, постоянно проявляет себя в виде механизма культурных новаций. Она, следовательно,-обладает огромным потенциалом обновления. Рождение новых ценностных ориентиров есть провозвестие новой культуры. Общим местом стало повторение мысли, что К. – уже истор. факт, архаика. Офиц., господствующая культура устояла, сумев вобрать в себя элементы контркультурных тенденций и сохранить собств. ядро. Натиск новых ценностных ориентации оказался недолговечным.
В совр. мире произошла радикальная переоценка этики труда, смысла жизни, отношений между полами, традиций рациональности. Д. Белл, напр., отметил, что традиц. протестантская культура замещена теперь новой культурой, к-рую он в соответствии со своими неоконсервативными убеждениями называет модернистской.