Механизм самовнушения, физиологическая природа которого еще во многом непознана, порождает два вида веры. Одна – это вера в себя, осознанная, волевая, по-преимуществу социальная по своему происхождению. Другая – стихийная, «слепая», рассчитанная на «чудо» и коренящаяся в биологической, инстинктивной природе человека.
Внушение и самовнушение действуют как в бодрствующем состоянии, так и в состоянии сна, естественного и гипнотического. Эффекты гипнотической веры – абсолютной веры в гипнотизера – использует медицина. Внушением в гипнозе иногда вылечиваются головные боли, экзема, астма, гипертония, язвы желудка, недержание мочи, заикание и десятки многих психонервных и спазматических расстройств. В редчайших случаях рассасываются опухоли.
Эксперименты психотерапевтов (В.Л.Райков и др.) свидетельствуют, что гипнотическое внушение может быть использовано для активации и развития творческих способностей человека, в частности музыкальных, живописных и актерских.
Человек может поверить, что он «Другой» не только в гипнозе, но и в игре. Уже в играх животных, когда «мать» играючи, «понарошку» кусает своего детеныша, а он инстинктивно чувствует, «знает», «догадывается», «верит», что это не на самом деле, можно видеть зародыш социальных игр детей и взрослых в человеческом обществе. Игровая вера пронизывает архаическую культуру древних народов, священных и церковных ритуалов и обрядов. Эта вера сопровождает человека на протяжении всей истории развития человеческого общества. Меняются только игры, вера остается.
У всех известных этнографам первобытных народов магический ритуал, так или иначе, слит с мифом.
Миф выступает как сценарий ритуального действия. Поэтому энциклопедическим определением мифа служит указание на собственно повествование, сказку, особую историю Богов. Но в пору первобытности миф выступил формой культуры, способом человеческого бытия и ощущения, целиком основанным. на смысловом породнении человека с мифом. Без такого породнения существование раннего человека немыслимо. Поскольку иное мироощущение в условиях отсутствия объективных знаний о мире повергло бы его в состояние отчаяния и бессилия. Только чувствуя грозные природные стихии, родственными себе, одушевленными существами, человек может программировать свою деятельность, ибо грозные силы можно умилостивить, заговорить, даже запугать. Такие особенности первобытного мышления, как неспособность провести различие между естественным и сверхъестественным, безразличие к противоречию, слабое развитие абстрактных понятий, чувственно- конкретный характер, эмоциональность превращали миф в очень своеобразную систему в терминах которой воспринимался и описывался весь мир.
Мифологический мир выступает магическим космосом, где все одушевлено и связано со всем мистическим связями и магическим влиянием. Миф выступил отрицанием индивидуальности и свободы. Человек в нем – часть целого, вписанная в его незыблемый порядок. Община также часть божественной природы и порядок ее не менее священен, чем природный. Миф тотально подчиняет человека, исключая любые шаги не предписанные священным обычаем.
Таким образом, миф выступает и формой сознания и универсальной системой ориентации человека в природе и обществе. Ярче всего основы мифологического мировоззрения выявил ритуал. Он явился основным средством обновления мира ради выживания человека в экстремальных ситуациях. Ритуал в первобытную эпоху был основной формой бытия человека и воплощением человеческой способности к деятельности. Из него в последствии развилась производственно-экономическая, духовно-религиозная, общественная деятельность человека.
В основе ритуала лежал принцип подражания явлениям природы. Благодаря этому человек ощущал себя неразрывно связанным с космосом и космическими ритмами. В эпоху архаики человек интуитивно «схватывал» беспредельную диалектику, логику развития космоса, улавливливал его ритмичность. Ритуальное действо включало танец, песнопение, молитву. Мифическое сознание важную роль отводило магии. Не влияя на объективные свойства вещей, магия в полной мере овладевала психикой первобытного человека, внушала людям сплоченность, оптимизм, «программируя» бессознательно на успех в трудном деле.
Особый интерес представляет феномен шаманизма. Он предстает как комплекс реальных знаний и умений, фантазии, спонтанных реакций, иллюзионистского и гипнотического искусства. «Шаман» — обозначает тот, кто знает.
Магия – это совокупность представлений и обрядов, в основе которыхлежит вера в таинственные силы, с помощью которых путем определенныхсимволических действий возможно оказать влияние на людей, предметы, ходсобытий в нужном для человека направлении. Магия пронизывала все сферыжизнедеятельности человека, а магические представления и действия возникалитогда, когда человек не был уверен в своих силах, когда он сталкивался спроблемами, решение которых зависило не столько от него самого, сколько отмножества внешних факторов. Именно эта зависимость и заставляла человекаполагаться на помощь таинственных сил и совершать символические действия.
Магия возникла параллельно с тотемизмом и анемизмом для того, чтобы сее помощью можно было осуществить воображаемые связи с миром духов, предков, тотемов. По мере развития магического мышления человеку сталоказаться все более очевидным, что желаемый результат зависит не столько от целенаправленного действия, сколько от окутанных магией внешнихобстоятельств. В итоге это привело к тому, что многие конкретные предметы и явления начали восприниматься в качестве носителей магической силы.25. Основні теорії походження релігій
Перш за все розглянемо теорії походження релігії, які акцентують на природних причинах і обставинах цього складного процесу. В їх розробці беруть участь видатні філософи, які поділяють релігійну точку зору на світ, вони містять чимало глибоких міркувань, їх можна об'єднати загальною назвою — теологічні теорії. Це традиціоналістична, теїстична і специфічно-православна — академічна.
а)Традиціоналістична теорія. Ця точка зору на походження релігії полягає в тому, що релігію відкрив першим людям сам Бог безпосередньо. В християнстві ця концепція виглядає як біблійна оповідь про спілкування перших людей, Адама і Єви, в раю з Богом, а також надприродні контакти з Богом Моісея та інших біблійских персонажів. Цей варіант традиціоналізму відкидає будь-які звернення до будь-якої аргументації, тим більше наукового характеру. Він грунтується лише на беззастережній вірі.
Знаходимо ми традиціоналістичну концепцію і у стародавній філософії. Так, стародавньогренький мислитель Платон (428 чи 427—548 чи 547 рр. до н.е.) вважав, що релігія є наслідком споглядання людською душею в світі ідей єдиного, яке є особливою субстанцією всього світу, його основою і витоком, яке вище за буття, яке не має ні початку, ні кінця, ніяких ознак, ніяких причин, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а єдине — незмінне. Єдине має всі характеристики Бога. Отже, людська душа, споглядаючи в світі ідей єдине — Бога, згадує про нього в нашому матеріальному світі, і ця згадка і є релігія.
Традиціоналістичне розуміння походження релігії розробляли мислителі, яких церковна історія зве святими отцями церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Назианзін, Іоан Златоуст та Іоан Дамасин, у католиків — Амвросій Медіоланський, Августин Блажений, Єроним. Слід також назвати Оригена і Тертуліана і особливо Фому Аквината (1225 чи 1226—1274), який в своїй головній праці «Сума теології» розмірковував таким чином: «Людина співвідноситься з богом як із своєю метою, але ця мета не може бути осягнута розумом». Виходить, що людина для свого врятування мусить знати щось таке, чого розум осягнути не може. Але Бог дає людині це знання. Дає шляхом одкровення. На нього і треба спиратись, в ньому і порятунок. Надаючи безумовну перевагу одкровенню перед розумом, Фома Аквинат поглиблює що думку зауваженням: навіть те знання про бога, яке може бути здобуте розумом, має бути подане людині через божественне одкровення, бо істина про бога, відкрита людським розумом, була 6 доступна небагатьом. Від володарювання цією істиною цілком залежить врятування людини, яке вона може знайти лише в Богові. Ці міркування потрібні були Фомі для того, щоб ствердити перевагу теології, віри над наукою. Довести, що істини одкровення вищі, ніж істини науки. Але разом з тим, Фома Аквинат переспівує засади традиціоналізму: сам Бог відкрив людям всі релігійні істини, людський розум тут просто не потрібен.
Традиціоналістична теорія походження релігії легко сприймається, не потребує доведення, бо грунтується на вірі. Це обумовило іі значне поширення і багатовікове існування. Ця теорія у християнському богослов'ї має, так би мовити, внутрішній вжиток, бо стосується лише самого християнства. По відношенню до інших релігій християнство вживає будь-які інші пояснення. Але богослов'ю, що вдасться до теоретичних міркувань, цієї теорії мало, бо вона містить недооцінку творчих задумів Бога і зневагу до мислення людини, яка є вершиною творчості Бога.
б)Теїстична теорія. Ця теорія походження релігії з суті самого теїзму. Теїзм визнає буття Бога як істоти принципово протилежної світові кінчених речей і явищ, істоти абсолютної, необмеженої, що вище і людини, і природи; тобто надлюдської і надприродної, живої і особистої, що володіє всіма духовними досконалостями і існує попереду всього і є джерелом всього, отже і релігії. Існує рад варіантів теїстичної концепції, але всі вони єдині в основному — релігія є наслідком божественного одкровення на певному етапі духовного розвитку людства. Цілком зрозуміло, щр ця концепція виходить з беззастережного визнання Бога.