Надмірність культури пояснюється тим, що вона породжує суб'єктивні цінності переживання, що має глибоко особистісний зміст. Вона виявляється навіть на рівні природних потреб людини, що задовольняються відповідно до найпростіших культурних універсалій. Культура одухотворяє потреби людини, надає їм естетичної форми, оточує символікою, найчастіше дуже віддаленою від самої природної потреби. Культура у відомому змісті протилежна природі, знаменуючи виділення людини зі світу природи. Навіть самі прості, вітальні потреби людини як живої істоти (потреба в їжі, продовження роду, захисту від небезпек і т.п.) опосередковані етикетними формами поведінки. Культура - специфічний людський засіб задоволення потреб. Відступ від її норм - прояв безкультур'я, здичавіння людини. Але культура не суперечить природі, як стверджували Руссо, Фрейд та інші, а є її продовженням.
Культура плідно розвивається лише в єдності продуктивної і репродуктивної, творчої і рутинної, новаторської і традиційної діяльності. Значення будь-якого культурного феномена, його смисл об'єктивно задані суб'єкту, оскільки нове покоління застає явища культури в готовому вигляді. У цьому смислі його діяльність носить репродуктивний, рутинний характер. Але оскільки зміст явища культури не збігається з його значенням, остільки культурна діяльність є областю творчості, створювання нового, небувалого і невідомого. Новаторські пошуки в сфері культури здійснюються в різноманітних формах, але сама можливість інновацій корениться у фундаментальній властивості культури - її надмірності.
Культурна діяльність не обмежується потребами, тому що її регулятором є мотиви, ідеали, цінності, тобто духовні орієнтири. Вони спонукають людини керуватися у своїх діях не тільки власними потребами. Але враховувати особливості предмета, що перетвориться людиною. Тварина лише споживає природу, людина бачить у будь-якому предметі не тільки власну ціль, але і його особливі властивості. Споживче відношення до природи - симптом здичавіння, варваризації людини. Становлення культури пов'язане з усвідомленням і урахуванням ритмів природи, зберіганням можливостей її відтворення. Всесвітньо відомий діяч культури А.Швейцер (1875-1965) у своїй роботі “Культура й етика” підкреслює, що в основі нової етики повинний лежати принцип благоговіння перед життям у будь-яких її проявах.
Визначаючи культуру як засіб, технологію діяльності, можна виділити культурний бік різноманітних явищ громадського життя: культуру праці, побуту, мислення, виробництва, політичну, правову, культуру соціальних відношень і т.д. Вона є засіб людського буття і кожного прояву соціальності.
Людська діяльність - найнеобхідніший елемент культури, що представляє її як процес виробництва цінностей. Будучи реалізованим, втіленим у діяльності свідомістю, культура містить у собі культурну предметність, що робить можливим передачу наступним поколінням соціального досвіду, засобів і програм діяльності. Культурна предметність - гранично широке поняття, у якому мислиться усе те, у чому втілюються знання, уміння, норми, цінності суспільства. Вона містить у собі матеріальну культуру. Культурна предметність охоплює також духовну культуру, втілену в мові і мовленні, у моральній поведінці і творах мистецтва, правовій і політичній поведінці, наукових працях і релігійній обрядності і т.п. Матеріальна і духовна культура пов'язані між собою. Цей зв'язок виражається в наступному: по-перше, суспільні ідеї й уявлення втілюються в матеріальній, предметній формі (формі мови, символів, творів мистецтва і т.п.). По-друге, у будь-якому предметі матеріальної культури з необхідністю втілене деякий духовний зміст (проект, задум, настрій, знання і т.п.). У цілому змістом культури є духовний світ людини, втілений у трудовій і іншій діяльності. Тому культурна предметність має знакову природу: у речах, творах мистецтва, жестах і т.д. як би “закодована” думка людини, що створила ці предмети. Ця особливість пояснює яким чином при сприйнятті будь-яких предметів культури ми як би “прочитуємо” їхній задум і одержуємо інформацію про їхніх творців.
Культура має власну мову, що є носієм знань, цінностей значень. Засіб культурної комунікації містить у собі не тільки мову міжособистісного спілкування, але і мови науки, політики, пропаганди, управління, релігії. Сюди входять також невербальні засоби культурної комунікації - жести, міміка, одяг, ювелірні прикраси, зачіска, рубцювання і татуїровка і т.п. Культурна предметність - результат осмисленої діяльності, і кожний елемент культури є носієм змісту, у ньому як би закодовані думка, ціль людини , що створила його, а в культурі в цілому відбиті надії і розчарування, знання і сумнів, страждання і радості багатьох поколінь людей. Цим пояснюється значимість культури для суспільства, утрата цінностей яка перериває зв'язок поколінь, відкидає суспільство назад, несучи загрозу його загибелі.
10. Духовна та матеріальна культура
Говоря о структуре культуры, прежде всего подразумевают ее деление на материальную и духовную. Под материальной культурой обычно понимают средства производства, орудия труда, продукты труда, способы практической деятельности по созданию средств производства и потребления. Иногда можно услышать такую образную характеристику: "Материальная культура — это культура, одетая в вещь".
Весьма существенно, что будучи стороной материального производства, материальная культура не тождественна ему. Материальная культура — это создание не столько вещей, сколько условий для жизни человека как человека ("условий человеческого существования"). Эти условия должны способствовать раскрытию творческого потенциала человека, развитию его сил и способностей. Правда, как показывает история, это происходит далеко не всегда. Предметы, созданные человеком, очень часто как бы восстают против него, начинают жить собственной жизнью и не раскрепощают человека, а напротив, порабощают. В этом случае принято говорить об отчуждении. Возможны такие условия человеческого существования, когда не только продукты человеческой деятельности отчуждаются от своего творца, но и человек отчуждается от самого себя, от своей сущности. В этом последнем случае человек становится частью своей деятельности, перестает быть существом творческим, способным ко всем видам деятельности. Тогда говорят о самоотчуждении человека.
.Под духовной культурой понимается деятельность, направленная на духовное развитие человека и общества, а также продукты (результаты) этой деятельности. Этими результатами являются новые идеи и новые знания, духовные ценности. Обычно в духовной культуре выделяют следующие элементы (слово "культура" после каждого элемента опускаем): политическая, правовая, эстетическая, этическая (нравственная), философская, религиозная. Конечно же, этот перечень не исчерпывает всего многообразия духовной культуры. Этого и не может быть, поскольку духовная культура бурно развивается, в ней появляется много процессов и явлений, постепенно изменяющих общую картину и подстегивающих противоположно направленные тенденции интеграции и дифференциации.
С понятием духовной культуры тесно связано понятие духовного производства, служащее для обозначения осуществления в духовной деятельности человека его творческих возможностей. Духовная культура — это продукт духовного производства, и именно духовная культура пробуждает, поддерживает и развивает в человеке личность. Поэтому духовная культура не тождественна "начитанности" или "образованности", и никакие знания сами по себе не могут сделать человека личностью, способной к сознательным и ответственным поступкам.
Материальная и духовная культура существуют в тесном единстве. В самом деле, все материальное, очевидно, оказывается реализацией духовного, а это духовное невозможно без некоторой материальной оболочки. Вместе с тем между материальной и духовной культурой имеется существенная разница. Прежде всего, это различие в предмете. Ясно, например, что орудия труда и, скажем, музыкальные произведения принципиально отличаются друг от друга и служат разным целям. То же самое можно сказать и о характере деятельности в сфере материальной и в сфере духовной культуры. В сфере материальной культуры человеческая деятельность характеризуется изменением материального мира, и человек имеет дело с материальными предметами. Деятельность в сфере духовной культуры предполагает определенную работу с системой духовных ценностей. Отсюда же вытекает различие в средствах деятельности и их результатах в обеих сферах.
В отечественном обществознании долгое время господствовала точка зрения, согласно которой первичной является материальная культура, а духовная культура имеет вторичный, зависимый, "надстроечный" характер. Между тем непредвзятое рассмотрение тотчас же обнаружит весьма искусственный характер такого соподчинения. Ведь такой подход предполагает, что человек сначала должен удовлетворить свои так называемые "материальные" потребности, чтобы затем перейти к удовлетворению "духовных" потребностей. Но уже самые элементарные "материальные" потребности человека, например еда и питье, принципиально отличаются от, казалось бы, точно таких же биологических потребностей животных. Животное, поглощая пищу и воду, действительно всего лишь удовлетворяет свои биологические потребности. У человека, в отличие от животных, эти действия, выбранные нами совершенно произвольно для примера, выполняют и знаковую функцию. Бывают блюда и напитки престижные, обрядовые, траурные и праздничные и т.д. А это означает, что соответствующие действия уже не могут считаться удовлетворением чисто биологических (материальных) потребностей. Они — элемент социокультурной символики и, следовательно, имеют отношение к системе социальных ценностей и норм, т.е. к духовной культуре.