Что-то архетипическое в определённой степени несёт в себе любой язык психических образов. Потому и обладают сновидения, да и многие другие психические феномены, качествами божественной заданности. А наиболее очевидным образом влияние архетипов сказывается во времена кризисов, когда сфера Я отличается наибольшей ранимостью. Символы обладают архетипическими качествами, что и объясняет, по меньшей мере, хотя бы частично, исходящую от них притягательность, их универсальность и их постоянное проявление. Боги и божества являются метафорами архетипического поведения, а мифы – архетипическими инсценировками. Архетипам невозможно полностью проявиться в человеческой форме, их невозможно полностью интегрировать в себе. Психоанализу можно дать и такое определение: как можно большее принятие архетипического измерения в свою личную жизнь.
Юнговская концепция архетипа стоит в традициях платоновских идей, которые существуют только в сознании Богов для того, чтобы служить любым формам человеческой жизни в качестве моделей. Другим предшественником идей Юнга можно считать априорно существующие категории восприятия Канта, а ещё ─ прототипы Шопенхауэра (Шопенгауэра).
Юнг пишет (1934):
И не смотря на то, что основные принципы бессознательной сферы, archetypoi, можно пытаться познать, по природе своей они непостижимы в силу присущего им бесконечного богатства взаимозависимостей. Наши интеллектуальные взгляды самым естественным образом всегда вынуждены их ограничивать, а этим сущность архетипов ускользает от нас, так как самое характерное для их архетипической природы заключается в их многозначности, в их практически неохватной полноте взаимозависимостей, которая противостоит любой попытке односторонних формулировок (GW 9/1, § 80).
H.F. Ellenberger (DieEntdeckungdesUnbewussten, 1973) назвал архетип одним из трёх главных понятийных разногласий между Юнгом и Фройдом относительно содержания и способов функционирования бессознательной сферы. Следуя за идеями ЮнгаНойманн (NeumannE. DieGrosseMutter, 1949) считал, что в каждом поколении архетипы вынуждены возрождаться заново. Но из-за расширения человеческого сознания каждый раз они приобретают свою собственную историю формирования. J. Hillman (RevisioningPsychology, NY, 1975), основатель школы Психологии Архетипов, считает концепцию архетипов наиболее фундаментальной во всём творчестве Юнга, так как она определяет наиболее глубокие закономерности психического функционирования, то, каким образом мы воспринимаем мир и вступаем с ним во взаимоотношения. M. Williams (The indivisibility of the personal and collective unconscious всборнике Analytical Psychology: A Modern Science. L., 1963) считает, что архетипические структуры без обогащения самого человека посредством переживаемого им личного опыта ничего не значат, и что чрезмерное подчёркивание различий между личным и коллективным измерением переживаний (или между категориями бессознательной сферы) отдаёт излишним академизмом. Сегодня в классическом психоанализе тоже имеются концепции о врождённых психических структурах, особенно это характерно для кляйнианской школы: у Isaacs (Thenatureandfunctionofphantasy в сборнике DevelopmentsinPsychoanalysis. L., 1952), уБиона (pre-conception), у R. Money-Kyrle (Collected Papers., 1978). Юнговскую теорию архетипов можно сравнить и со структуралистским подходом (SamuelsA. JungandthePost-Jungians. L., 1985).
С возрастающей популярностью понятия архетипов оно начинает использоваться и для описания таких феноменов как "необходимые изменения в отцовском архетипе", "изменяющийся архетип женственности" и т. д. В 1977 году термин "архетип" был включён в DictionaryofModernThought, издаваемого Fontana. Биолог R. Sheldrake (DasschoepferischeUniversum, 1985) находит большую схожесть между идеями Юнга и создаваемой им теорией о "морфогенетических полях".
В сучасній науці практично немає прихильників погляду на національний характер як на окрему безтілесну субстанцію, яка існує поза психікою та характерами індивідів, представників даної нації. Національний характер - інтегративна сума рис характеру представників нації. Національний характер виявляється у психологічних особливостях конкретних людей, які безпосередньо взаємодіють між собою, внаслідок чого утворюється цілісний характер конкретної спільноти. Риси національного характеру передаються від покоління до покоління, утворюючи міцну та щільну структуру.
Існують різні концепції механізмів спадковості рис національного характеру. Чимало дослідників пов'язують національну психіку, характер із механізмами біологічної спадковості - генами.
Серед таких теорій найвагомішою залишається концепція К. Юнга - про архе-типи - колективне несвідоме. Підсвідома сфера психіки кожної людини, на думку вченого, містить приховані сліди пам'яті про історичний досвід своєї раси, нації. Ці сліди, закарбовані генами, К. Юнг назвав архетипами.
Більш вивченими є соціально-психологічні засоби успадкування рис національного характеру, які називають традицієвими, звичаєвими. Звичай у науковій літературі виразно не віддиференційований від традиції. Звичай - це побутова традиція. Функ-ціонування традицій і звичаїв забезпечується соціально-психологічними механізмами: навіюванням, переконуванням. Природно, що з цих механізмів у традиції домінує наслі-дування. Отже, традиція - найважливіший механізм стабілізації та інтеграції народів, передання від покоління до покоління духовних цінностей, ідеалів, які містяться в основі національного характеру.
Національний характер має багатогранну структуру і складається з таких компо-нентів: а) національна самоідентифікація; б) національна свідомість та самосвідомість; в) етноконсолідуючі й етнодиференціюючі ознаки; г) етнічні стереотипи, почуття тощо.
Кожен із перелічених компонентів може стати предметом окремого дослідження. Серед соціальних феноменів національний характер є чи не найскладнішим. Складність дослідження полягає в суперечливості визначення цього поняття.
Поодинокі спостереження над рисами українського національного характеру містять іноземні хроніки. У XIX ст. робилися спроби вивчити національний характер цілісно. Зокрема, М. Костомаров у праці "Дві руські народності" та І. Нечуй-Левицький у дослідженні "Світогляд українського народу" ґрунтовно осмислюють і порівнюють український та російський національні характери.
У XX ст. простежується прагнення дати об'єктивну картину здебільшого з позицій соціології (В'ячеслав Липинський), історії культури та філософії (Дмитро Чижевськнй), історії. Суто психологічне вивчення проблеми лише розпочинається.
На думку П. Гнатенка, національний характер - це сукупність соціально-психо-логічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), властивих національній спільноті на певному етапі розвитку, що виявляються у ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах.
"Національний характер - це своєрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних та соціально-економічних умовах буття національної спільноти" [3, c.17].
Оригінальним є тлумачення національного характеру з культурологічних позицій. Учені стверджують, що національний характер є продуктом і носієм культури, він формується під впливом історичних чинників.
86. Поняття національної культури та її структура (національний характер, національний менталітет, національна свідомість, мистецтво - показник досягнень нації)
Національний характер висвітлюється представниками української діаспори в аспекті аналізу етнопсихології як наукової дисципліни. Зокрема, О.Кульчицький, досліджуючи поняття "етнопсихе", наголошував, що етнопсихологія не є настільки розвинутою наукою, щоб це поняття було вільним від власної проблематики. Терміном "етнопсихе", на думку О.Кульчицького, позначають колективну нацынальну психіку, що існує тільки в індивідуальних психіках, але творить у сфері кожної індивідуальної психіки представника народу окремий образ психічних змістів, тісніше пов'язаних із колективом. О. Кульчицький зазначав, що "треба провести спроби прояснення генези психіки української людини наступним порядком: 1) українська людина в своїй соматичній обумовленості. Соматично-расові чинники і соматичні аспекти української психіки; 2) українська людина в своєму географічному просторі (географічне середовище, що сформувало українську психіку, геопсихічні чинники й середовище, що сформувало українську психіку, геопсихічні чинники й геопсихічний аспект української психіки); 3) українська людина в своєму історичному буванні (вплив історичних подій та історичної дійсності на формування української людини, історичні чинники й історіософічний аспект української психіки); 4) українська людина в її суспільному житті (вплив притаманних для української дійсності форм групового життя на українську психіку, соціопсихічний чинник і соціопсихічний аспект української психіки); 5) українська людина в її культурному буванні (впливи окремих культур на українську психіку, культурно-морфічні чинники і культурно-морфічний аспект української психіки); 6) українська людина в своєму глибинно-несвідомому психологічному житті (глибинно-психічний аспект української психіки)" [8, c.89-90].