Ведучи мову про формування національної самосвідомості підростаючого покоління, слід пам'ятати; Що кожна нація має специфічну для неї психологію. Самобутність цієї психології зумовлена багатьма факторами: культурно-історичними обставинами, матеріальними чинниками (умови життя, економіка, навколишнє середовище), природними та кліматичними особливостями та ін.
Громадянська позиція особи, найперше молодої, є найважливішим компонентом, що забезпечує її активність як суб'єкта усіх соціально-економічних, політичних перетворень у державі, а відтак забезпечує формування справді демократичного, суверенного суспільства
Формування громадянської позиції молоді базується на розумінні і глибинному усвідомленні того, що кожна; людина є невід'ємною частиною своєї нації, свого народу. Тобто йдеться про наявність у молодого громадянина певних національних почуттів, присутність яких спричиняє його самоідентифікацію зі своїм власним народом
Психічні процеси (мислення, воля, почуття) українця, росіянина, поляка, німця, румуна тощо мають як спільні (загальнолюдські), так і відмінні риси. Отже, помічати, розрізняти і розвивати в кожній дитині особливості національної психології, вести психолого-педагогічні спостереження, враховувати ці дані в загальній роботі і є завданням для педагогів. В іншому разі відбуватиметься збіднення психологічного життя дитини, звужуватиметься її світосприймання і світорозуміння.
Справжнє національне виховання передає підростаючому поколінню все багатство психічного коду народу (національний характер, спосіб мислення, світовідчуття і світосприймання, свідомість і самосвідомість), формує національний тип особистості. Все це можливо через таку систему національного виховання, завдяки якій кожна етнічна група, кожна людина почувала би себе вдома, в своєму рідному національному середовищі, в якому панує культ власної культури, народних традицій та звичаїв, культ своїх великих предків.
Національні почуття не є і не можуть бути вродженими. Вони лише частково базуються на історичному минулому — історії, звичаях, традиціях, культурі (вивченні та ознайомленні з ними). Такі почуття формуються в результаті комплексного національного виховання, формування національної самосвідомості. Ментальність українства як нації народу — суперечлива і неоднозначна. Нашим предкам були властиві:
— одночасно, скажімо, з демократизмом, волелюбністю, толерантністю, милосердям — і негативні риси (анархізм, схильність до міжусобної боротьби і бунтів, протиставлення власних інтересів загальнодержавним і навіть певний політичний конформізм). Тобто маємо враховувати суперечливість і неоднозначність української психіки, особливо в процесі становлення нового покоління українства.
Національний характер — це головний феномен національного складу психіки. В ньому найбільш яскраво реалізується вся специфіка душевного потенціалу як окремого індивіда, такі цілого народу.
Національний характер формується об'єктивними факторами (укладом життя, засобами культурно-історичних і соціальне-побутових традицій) протягом сотень і тисяч років. У кожному конкретному випадку може бути нашарування інородних факторів: політичних впливів, економічного становища, тривалого спілкування людей різних націй, пристосуванства, байдужості до руйнівних сил.
Що ж стосується національної куль-тури, то в українській філософській літературі під національною культурою було прийнято розуміти лише ту частину культури, що специфічна для цього етносу (нації).
Таким чином, культура розуміється по-різному, але, при всьому розмаїтті її визначень, в підході можна виділити два основних аспекти. З одного боку, культура існує в предметно-результативних формах – матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від стар-ших. Другий аспект – творча діяльність людини, що освоює багатство культури, форму-ється в особистість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Якщо в першому випадку свідомість живих людей і їх діяльність у всіх сферах життя суспільства виявлялася винесеною за межі культури, то тепер культура вже включає в себе свідомість і самосвідо-мість, і зокрема національну самосвідомість. Із цього випливає, що при розумінні культури як єдності (взаємодії) творчої діяльності людини і її предметно-результативних сторін і пе-редумов відпадає необхідність окремих посилань на національну психологію, традиції, звичаї і т.д., оскільки культура вже має їх, синтезуючи у щось загальніше і значніше. Від-носно самостійне значення можуть мати тільки національна мова і самосвідомість. Хоча існують у великій кількості наукові дослідження, присвячені проблемам розвитку націона-льної культури, у цих роботах, на жаль, національна культура не знайшла свого конкретно-го концептуального визначення, заснованого на єдиній думці авторів, за винятком робіт останнього часу, де зроблена така спроба (наприклад, робота О.М. Ломшиної [2]).
Після 70-х років основна увага була приділена проблемі взає-мовпливу, взаємозбагачення і зближення національних культур, а аналіз сутності і природи самої національної культури ставився на другий план; часом були спроби іґнорувати наяв-ність національної культури в умовах «розвитку соціалізму». Усе це було причиною поми-лкового розуміння сутності інтернаціональної, загальнолюдської якості національних культур.
З останніх праць з методології національної культури варто ви-ділити роботу В.Ф. Вавіліна про компоненти етнічної культури. У ній автор чітко визначає поняття компоненти і дає характеристику існуючим компонентам етнічної культури: «Компонента етнічної культури – істотна структурна складова частина, що якісно характе-ризує системну визначеність етносу: мовний компонент; компонент матеріальної культури; обрядовий компонент; фольклорний компонент; компонент професійної культури; етнопси-хологічний компонент» [3, с. 14]. Аналіз причинно-наслідкового механізму функціонування компонент в етнічній культурі на рівні орієнтованих свідчить про те, що їх розвиток зале-жить від багатьох факторів. Детермінантами є демосоціальні характеристики, фактори соці-альних мікросередовищ міжетнічного спілкування і міжетнічних взаємодій. В.Ф. Вавілін розташовує характеристики за важливістю в такому порядку (за спаданням): мовна; компо-нента професійної культури; етнопсихологічна компонента, що розкриває ступінь консолі-дації етнічних груп, орієнтованих як на внутрішньоетнічну, так і на міжетнічну інтеґрацію [3, с. 16]. Маючи дані про причинно-наслідковий механізм функціонування компоненти ет-нічної культури, можна ефективно вирішувати питання прогнозування етнокультурних про-цесів у реґіоні. Вивчення й аналіз проблеми національних культур дає підставу підкреслити, що у визначенні поняття національної культури і її місця в структурі самої нації необхідно враховувати, по-перше, первісний вихідний момент рушійних ресурсів, що характеризують індивідуальність, властиву будь-якій культурі. По-друге, стійкість, що робить вагомий вне-сок у визначенні місця культури в системі інших суспільних явищ. Виходячи з цього, можна сказати, що національна культура – це форма вираження самобутності національного ладу, світовідчуття, своєрідності моральних ідеалів, традицій і звичаїв, художнього бачення і ви-раження світу у цілому, що характеризує всі духовні цінності, властиві кожній нації.
Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня куль-тура йде своїми коренями в глибину життя народу і є єдиним носієм національної своє-рідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні національної культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психоло-гічної відчуженості від рідного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей [4, с.17].
Невичерпний потенціал народної культури, по-перше, вклю-чає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріа-льної і духовної діяльності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емоційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу (нації чи народності). По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам’яті усвідомлення інтересів і цілей народу. Народний потенціал завжди був голо-вним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомо-сті.
При аналізі значення і ролі духовної спадщини народів дуже важливо приділити увагу не тільки її внутрішньому потенціалу, а й здатності природної сприйнятливості зі «сторони». У світі немає культури з багатим потенціалом, що за своїм змістом і розмаїтістю була б «чистою». Духовна спадщина народів не є застиглою і об-меженою. У силу об’єктивних закономірностей взаємозв’язок, взаємозумовленість, вза-ємовплив і взаємозбагачення різних культур посилюють їх розвиток. Серед основних закономірностей формування і розвитку національної культури особлива роль нале-жить творчому освоєнню культурної спадщини народу. Сутність культурної спадщини полягає в тім, що на кожному історичному етапі люди виробляють свої матеріальні і ду-ховні (мораль, філософія, світорозуміння, вдача, звичаї, традиції і т.п.) цінності. Академік Д.С. Лихачов писав: «Одне з найважливіших свідчень прогресу культури – розвиток ро-зуміння культурних цінностей минулого й інших національних цінностей, уміння їх бе-регти, нагромаджувати, сприймати як естетичну цінність». У процесі суспільного і людського розвитку роль культурної спадщини зростатиме. З цього по-гляду не можна не погодитися з одним з відомих фахівців із проблеми наступності культурної спадщини Е.А. Баллером у тім, що «протягом століть поступово відбуваєть-ся зростання ролі культурної спадщини в діяльності народу не тільки в силу природно-го процесу росту соціальних причин, що обумовлюють прискорення темпів суспільного проґресу. Ці процеси взаємозалежні: чим більше їх діяльність у цьому напрямку, тим більшого значення для них набуває культурна спадщина. І, навпаки, активне освоєння культурної спадщини робить культурну творчість народних мас більш безпосередньою за характером і більш масштабною за обсягом, більш вагомою за значенням».