Потреба в національних цінностях виступає важливим фак-тором соціальної активності нації, яка формується. Потреба у національній культурі – це процес прагнення до збереження і забезпечення духовних запитів нації за рахунок влас-них, внутрішніх потенціалів та їх відтворення. Звичайно, у цьому процесі матеріальне виробництво робить визначальний вплив на зростання потреб. Будучи первинним стосо-вно духовного виробництва, матеріальне виробництво обумовлює його зміст і засоби за-доволення духовних потреб. Але духовне виробництво відносно самостійне. У своєму русі духовне виробництво визначає потреби розвитку цілісного суспільного виробниц-тва, які фіксуються у функціональних зв’язках його галузей: соціально-культурному середовищі, кристалізованому у мові і духовних цінностях.
Зростання потреб у духовних цінностях (у тому числі у цін-ностях національної культури) сприяють збагаченню і відтворенню культури в цілому й окремо, оскільки, як писав А.К. Уледов, «духовні цінності, виступаючи предметом споживання, не зникають у процесі задоволення духовних потреб, а перетворюються в багатство духовного світу людини» [12, с. 157].
Таким чином, зростання духовних запитів є об’єктивною за-кономірністю розвитку суспільства, результатом його матеріального, духовного й інтеле-ктуального проґресу.
Без «втручання» культури неможливий взагалі повноцінний суспільний розвиток. Культура є не тільки єдиним джерелом, що забезпечує духовні потреби людей, соціальних груп, націй; вона також виконує захисну і охоронну функції. «Чутливість» культури сильніша порівняно з економічною і соціально-політичною сфе-рами. Ця «чутливість» виходить зі стійкого характеру захисних і охоронних функцій. З цього погляду національна культура відіграє роль носія національної самосвідомості.
Ще однією важливою рисою культури як носія національної самосвідомості є те, що вона виступає імпульсом, імперативом спонукальних засобів і сприяє виявленню особливостей внутрішнього і духовного світу різних націй і народ-ностей.
Крім того, у культурі існують якості національного почуття, що сприяють порушенню національної емоційності. Остання відіграє як позитивну, так і неґативну роль у розвитку: у першому випадку як вираження національного інтересу, а в другому – як фактор гальмування національного розвитку.
Взаємозв’язок і взаємозалежність національної культури, наці-ональної самосвідомості і національних почуттів є основним чинником збереження і роз-витку націй. Поки існує нація, потреба в національних цінностях буде зростати. Останні є стимулом збереження нації і разом з тим сприяють подальшому розвитку національних культур.
Узагальнюючи, можна сказати, що роль національної культу-ри як носія національної самосвідомості виходить з наступного:
– наявності бази для забезпечення зростаючих духо-вних потреб;
– наявності стимулів і механізмів забезпечення стій-кого характеру нації, її свідомості і діяльності порівняно з іншими сфе-рами суспільства;
– наявності спонукальних якостей;
– наявності захисних і охоронних функцій.
Національна культура є першоджерелом формування і роз-витку національної самосвідомості, яка орієнтована на вираження національних інтере-сів, а національна культура є важливим фактором зближення націй і народностей.
Щодо національної самосвідомості, важливо враховувати, що вона вже більш обмежена, ніж національна культура. По-перше, вона, природно, містить у собі тільки ті чи інші духовні феномени; по-друге, вона здійснює добір цінно-стей культури, обумовлений усякий раз конкретно-історичними умовами; по-третє, во-на набагато рухоміша, змінна, ніж культура. Національна культура щораз ніби фокусується у національній самосвідомості. Рівень розвитку національної самосвідомо-сті є характеристикою ступеня розвитку національної культури.
Роблячи висновки з усього сказаного, відзначимо, що націо-нальна культура і національна самосвідомість є основними ознаками нації, без яких во-на не може існувати і розвиватися як єдине ціле. Національна культура і національна самосвідомість – це два крила одного цілого – духовного світу націй і народностей. Аналіз показує, що донині тут нерозкритих, невивчених сторін більше, ніж відомих.
87. Як мораль впливає на культуру спілкування?
Вважається, що етика походить від давньогрецького слова “ethos”, що визначається як: нрав, звичай, характер. Латинським аналогом слова ethos є слово mos, що перекладається як нрав, звичай, характер, поведінка; властивість, внутрішня природа, закон. Римляни (Цицерон), що орієнтувалися на досвід греків, утворили від слова mos новий термін moralitas (мораль).
У живій мові термін “етика” до цього часу вживається як синонім слова “мораль”. Наприклад, словник з етики під редакцією О.Г.Дробницького та І.С.Кона тлумачить етику “як філософську науку, об’єктом якої є мораль”.
У будь-якому суспільстві (вірніше, будь-якій культурі) існує певна єдність відносно того, що вважати мораллю. Наприклад, у рамках християнської культурної традиції за образ моралі була взята Нагорна проповідь Ісуса Христа. Людина є творінням за образом і подобою Божою. Усі чесноти сконцентровані у щонайвищій лобові до Бога як до носія моралі, блага. Протягом усього середньовіччя обстоювалася думка про перевагу віри над розумом, переважаючу силу релігійного авторитету у порівнянні з людським пізнанням.
Особливості становлення етичного знання у Новий час визначилися, з одного боку, поворотом до особистості як самототожного суб’єкта, в об’єктивній моральній ситуації ранньобуржуазної епохи. З іншого - зростанням цінності мислення, наукового знання в соціокультурних підвалинах суспільства, що народжувалося. Людина повинна керуватися у всіх своїх справах розумом. Освіта й наука зуміють розв’язати як соціальні проблеми, так і проблеми індивідуального існування. Реабілітація самоцінності людської особистості, її здорового глузду, раціональної здатності осягнути загальнообов’язковість, об’єктивність і всеохопленість моральності - ось сенс етичної позиції Нового часу.
Етична думка ХІХ століття відтворена, з одного боку, в німецькій класичній філософії, з іншого - у марксизмі. Моральність виступає як загальний спосіб дії індивідуумів, тобто у вигляді звичаїв, суспільної та індивідуальної звичок. Джерелом моралі в марксистській етиці виступають умови матеріального життя людей, реальні суспільні потреби й інтереси, праця. ХХ століття виробило новий ідеал, у якому моральна особистість постає в якості вільного громадянина.
Своїм шляхом йшов розвиток моралі в СРСР. У перші роки революції багато хто вважав, що нове суспільство обійдеться без моралі. В 30-50 роках мораль ототожнюється з політичною доцільністю, практичними потребами радянської держави. В 60-70 роках вона розглядалася в якості відносно самостійного духовного феномена, зумовленого економічними інтересами і класовими цілями. Сьогодні поняття про мораль знову змінюються. Ми постійно чуємо думки про те, що у нашому суспільстві відбувається не лише економічна та політична революції, а й революція моральна. Прискорення радикальних перетворень ускладнює ситуацію морального вибору, робить значною необхідність всебічного врахування мотивації вчинків і всієї лінії поведінки. Тим часом ще не до кінця осмислені в етичній теорії наслідки заміни, що відбуваються нині, “традиційного” типу соціально-моральної регуляції поведінки на “сучасний” тип. Якщо перший позначається жорстокою запрограмованістю, грунтується на ритуалізованому звичаї й зовнішніх механізмах контролю (“а що люди скажуть?”), то другий тип регуляції передбачає поведінку людини, яка має на меті “власноручно” поставлені цілі, усвідомлює тісний зв’язок суспільних і власних інтересів, сприймає суспільні потреби як свої особисті.
В умовах кардинальних змін, що відбулися у нашій країні, особливого значення набуває проблема формування колективних перспектив - себто мова йде про вибір моральних принципів, цілей, що могли б служити організації життєдільності як старшого покоління, котре переживає крах соціалістичних ілюзій, так і молоді, яка шукає нові життєздатні ідеали.
Важливим елементом загальнолюдського в моралі є моральна культура спілкування. Спілкування розпочинається з відчуття людини людиною. На думку багатьох психологів симпатія або антипатія, зазвичай, формується протягом п’яти хвилин. Наша підсвідомість фіксує кожну дрібничку: ходу людини (впевнену і рішучу або мляву та повільну), її осанку (пряма спина, розгорнуті плечі, підняте підборіддя або сутулість, хворобливо опущені плечі), манеру сидіти на стільці (спокійно або знервовано, зручно вмостившись або на краєчку стільця), який у співрозмовника зовнішній вигляд (одяг, взуття, зачіска), вираз обличчя (життєрадісний, привітний або похмурий і невдоволений). Проте чи не найголовнішим у визначенні вашого ставлення до співрозмовника є його манера спілкуватися (культура мови, вміння слухати) тощо. Отже, виходячи з загальноприйнятих норм етики на формування образу людини у значній мірі впливає етика ділового спілкування, яка, як уже зазначалося, є практичною формою існування самої моральності.
Не менш важливим за спілкування людей є також дотримання норм етикету. Етикет як сукупність загальноприйнятих, упорядкованих норм поведінки покликаний регулювати безособові стосунки між людьми, втілювати на ділі зовнішню культуру спілкування. Але так само, як і моральність, етикетні приписи реалізуються в поведінці, манерах, емоційних реакціях. У цій статті автор намагалася лише нагадати відомі істини та закликати представників еліти держави бути зразком у всьому.