Влада деяких інших європейських країн також переслідувала орден у судовому порядку, намагаючись зменшити кількість церковних володінь. 1314 року трьох лідерів тамплієрів, включаючи Великого Магістра Жака де Молея, було спалено живцем французькою владою після того, як вони публічно відмовилися визнавати будь-яку провину.
Тамплієрів, що ще залишалися в Європі, заарештовували та судили за папським наказом (проте, майже нікого не було засуджено). Члени ордену після його розформування вступали до інших військових орденів, таких як Орден Христа чи Лицарі Госпітальєри, або до релігійно-філософських Бенедиктинських чи Августинських орденів. Деякі поверталися до світського життя, а інші, можливо, тікали до країн, на які не поширювалася папська юрисдикція, наприклад, до Англії або до відлученої від церкви Шотландії. Але лишаються запитання, що ж сталося з тисячами тамплієрів по всій Європі, і куди подівся флот ордена, який зник з Ла Рошелі в п'ятницю 13 жовтня 1307 року. Також не було знайдено велетенського архіву тамплієрів, в якому містилися всі відомості про їх фінансову діяльність. Невідомо, чи було його знищено.
В новітні часи Римо-католицька церква визнала дії відносно ордена несправедливими, і не було нічого, щоб суперечило її вченню ні в діях ордена, ні в його Правилах. Також Церква відзначила, що Папа у той час знаходився під сильним тиском з боку Філіпа IV.
6. Відображення лицарів в літературі
Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, лицар повинен дотримуватися правил «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.
По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне «лицарське» кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети — про лицарів «Круглого стола», про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.
До лицарської літератури можна віднести геніального письменника свого часу, Сервантеса, твори якого дійшли до нашого часу і мають велику популярність.
Лицарі та лицарська література
Центральною ідеєю твору Сервантеса є “міф про лицаря”, що оволодів свідомістю головного героя. Цей “міф про лицаря” в Іспанії епохи Відродження став національним варіантом “міфу про людину”, тобто особистість, що має необмежені можливості для самореалізації у світі, сповненому дивами, перепонами, небезпекою, але підкореному благому Провидінню.
Інститут лицарства, що відігравав у житті західноєвропейського середньовічного суспільства суттєву роль, був породжений особливостями структури феодального суспільства. За прийнятим у ХІ столітті законом про наслідування латифундій та станів, усі землі й усе майно померлого феодала переходили у спадщину лише до старшого сина, а всі інші сини мали самі дбати про себе. Дехто з них обирав церковну кар'єру, та більшість поповнювала лицарський стан. Лицарі мали нести військову службу у могутніх феодалів, служити при дворах, виступати у хрестові походи.
Поступово лицарство виросло у могутню, широко розгалужену організацію, що жила за своїми законами і певними правилами моралі та етики. Лицарський кодекс правил поведінки, честі й доблесті відзначався гуманністю і благородством. Лицар давав клятву бути стійким і мужнім, чесним і справедливим, добрим і щедрим, захищати усіх слабких та беззахисних, особливо жінок, бути безмежно відданим своєму сюзеренові та завжди готовим стати на захист країни й церкви тощо. Кожен лицар мав служити своїй дамі серця, якій він присвячував усі свої перемоги. Ця піднесена постать ідеального лицаря була створена уявою численних лицарських поетів і романістів. Насправді ж таких благородних героїв майже не існувало, оскільки в реальному житті ці високі ідеали часто переходили навіть у свою протилежність.
Головною особливістю лицарських романів є наявність фантастичних та авантюрних елементів. Герой такого роману діє, маючи на меті інтереси і накази своєї Прекрасної дами. Лицар зустрічається у двобої з іншими лицарями, фантастичними чудовиськами, бореться проти чаклунів і таким чином завойовує собі славу в віках.
Занесені трубадурами із Франції лицарські романи з'явилися в Іспанії у другій половині XIV століття. Розквіт їх популярності на батьківщині Сервантеса спостерігається на початку XVI століття, тобто на три віки пізніше, ніж у Франції, Німеччині та Англії. Головним взірцем для авторів іспанських романів слугувала передовсім лицарська література Англії і Франції. Багато романів цих країн було перекладено у XV столітті іспанською мовою. На початку XVI століття з'явилися й іспанські лицарські романи, що мали великий успіх у читачів. Найбільшою популярністю користувалися “Зерцало принців і лицарів, у якому розповідається про безсмертні подвиги лицаря Феба та його брата Росиклера”, “Лісуарте Грецький”, “Амадіс Гальський”, “Беліаніс Грецький” та ін.
Найбільш відомим лицарським романом був “Амадіс Гальський”, опублікований в Сарагосі у 1508 році. Схема його типова для творів цього жанру: Амадіс, син короля Гальського і принцеси Єлисени, служить не батьківщині, не королю, а своїй дамі Оріані. Образ героя побудований на контрасті: це сміливий, мужній воїн і водночас галантний, тремтливий закоханий. На честь своєї дами він бореться з велетнями, казковими чудовиськами, і за свої подвиги отримує імена: Лицар змії, Лицар Полум'яного Меча, Лицар Юної Шпаги, Лицар Карлика. Його зведений брат Галаон не поступається Амадісу у мужності, але, на відміну від нього, Галаон мінливий у коханні.
Книга про Амадіса Гальського мала багато продовжень, які, однак, були позбавлені ідейної і художньої глибини, у порівнянні з першим романом. Так, існують романи про сина Амадіса — Еспландіана, його племінника Флорисандо та онука Лісуарте. Услід за “сім'єю Амадісів” з'явилися й інші герої-ліцарі, про яких було написано безліч романів.
Лицарська література переносила читачів у світ ілюзій, які відволікали від проблем реальної дійсності. Лицарі та їх подвиги були близькими і зрозумілими людям, які недавно завершили війну з маврами і ходили у плавання в далекі країни. Лицарські романи писалися доступним стилем, вони розважали людей та зверталися до їх добрих почуттів. Вони, насамперед, описували вічні теми: смертельну небезпеку та піднесене кохання. Боротьба добра зі злом в цих творах завжди закінчувалася перемогою добра. Лицарська література описувала те, як усе повинно бути, а не те, як було насправді.
Любов до лицарських романів рівняла класи. Відомою є історія Франсіска Португальського, що розповів про свого знатного співвітчизника: одного разу повернувшись додому, той знайшов усіх своїх рідних у сльозах. Причиною такої журби виявилася смерть Амадіса, про яку родина щойно дізналася.
Можна спитати в учнів, які лицарські романи знаходились в бібліотеці Дон Кіхота (про це вони повинні були прочитати вдома у розділі VI першої частини).
Загальне захоплення лицарськими романами, що не відрізнялися високим художнім та ідейним рівнем, псували не лише смак читачів. Сліпе прийняття відумерлих лицарських ідеалів та відірваність цих творів від реального життя призвели до того, що вони почали гальмувати розвиток іспанської літератури в цілому. Ще раніше того видатні іспанські мислителі, моралісти і теологи того часу виступали з передосторогою проти масового читання лицарських романів. На їх думку, подібна література робить людей грубими, жорстокими, розпусними, підриває моральність та уводить від достойного життя.
Серванес також вважав, що лицарські романи віджили своє і стали шкідливими для іспанського суспільства, тому й задумав свій твір як пародію на цей жанр.
Назва роману Сервантеса та ім'я головного героя
Коли взимку 1605 року у книжкових лавках Мадрида з'явилася книга “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”, читачі були трохи збентежені, відчуваючи щось незвичне. Форма цієї книжкової назви мала дивний та цікавий відтінок. У той час читач добре знав, що назва роману дає чітке уявлення про його героя, жанр і сюжет. Наприклад, роман про Амадіса Гальського був виданий під заголовком: “Чотири книги про непереможного лицаря Амадіса Гальського, в яких розповідається про його великі подвиги на полі битви та про галантні походження”. Тут усе було зрозуміло. А от в новому романі Сервантеса у самому заголовку містилося якесь протиріччя та невизначеність.
До лицарських імен автори часто додавали епітети “відважний”, “могутній”, “непереможний”, “доблесний” тощо. Епітет у назві твору Сервантеса — “премудрий” (так М. Лукаш переклав іспанське слово “ingenioso”, яке не піддається однозначному перекладу українською мовою) — був не зовсім звичним. Адже слово “премудрий” (ingenioso) у часи Сервантеса означало дивне поєднання марення, меланхолії й винахідливості. Вже в цьому епітеті звучала прихована полеміка з жанром лицарського роману.
Відомо, що в художньому творі немає “німих” імен. Кожне ймення є певною підказкою читачеві на те, які риси та якості героя автор хоче актуалізувати. Тому при вивченні кожного художнього тексту необхідно звертати увагу на імена персонажів, адже літературне ім'я у конденсованому вигляді містить максимум інформації: національність, вік, професія, морально-духовна подоба, соціальне положення та ін.