Ім'я героя — Кіхот — вводило читача у світ лицарства: іспанською слово “quijote” означає настегенник, тобто частину лицарських обладунків. Можна було припустити, що герой книги був лицарем. Але у словосполученні Дон Кіхот з Ламанчі є певний комізм. Які подвиги можна здійснити в Ламанчі, це зовсім не героїчна область в Іспанії: там завжди палить сонце і немає іншого пейзажу, окрім нудної рівнини, перерізаної червоними пагорбами? Пригоди в цій місцевості не могли обіцяти нічого цікавого. До того ж у побутовій мові “La mancha” — це “пляма”, “шматок землі”. Таким чином, ім'я головного героя роману буквально звучало як дон Настегенник зі Шматка Землі. Це ім'я повинно було приводити до тями захоплених шанувальників Бельянісів Грецьких, Пальмерінів Англійських та Амадісів Гальських. Без суміву, сучасники Сервантеса етимологію дивного імені героя Сервантеса добре відчували.
Нарешті, звертало на себе увагу сполучення титулу “дон” зі словом “гідальго”, що означало людину хоч і благородну, але не дуже високого походження. Недарма перші читачі роману, односельці сервантесівського лицаря, такі ж бідні гідальго, як і він, були обурені тим, що він назвав себе без усяких на це прав “доном”.
Отже, Сервантес використав в назві своєї книги принцип художньої творчості, що ґрунтується на наслідуванні зразків минулого. Тільки це наслідування було пародійним.
“Дон Кіхот” як пародія на лицарський роман
Приступаючи до аналізу І-VI розділів роману, необхідно зазначити, що у “Передньому слові” до книги Сервантес вказав на головну мету свого твору: “вщент зруйнувати баламутну споруду лицарських романів”. На останніх сторінках твору письменник також не відмовляється від свого завдання і пише, що “не мав іншого бажання, як тільки викликати у людей оскому до брехливих і несвітських історій, у лицарських книгах приточуваних; і от хай моя історія про достеменні подвиги Дон Кіхотові побиває і поб'є ці книги, так що невдовзі буде вже, безперечно, по них”.
Герой роману, 50-літній бідний іспанський гідальго Алонсо Кіхано, проводить увесь свій вільний час за читанням лицарських романів, внаслідок чого втрачає здоровий глузд і вирішує стати мандрівним лицарем. У творі “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” описуються смішні і нерозважливі пригоди Дон Кіхота, які він здійснює спочатку наодинці, а потім у товаристві зброєносця Санчо Панси — свого сусіда, якого він повів за собою.
Найбільш кумедні, безглузді й дивні вчинки герой здійснює у першій частині роману, майже повністю витриманій у пародійному дусі. Щоб довести шкідливу роль захоплення лицарською літературою, Сервантес обирає головним героєм свого роману не звичайну, просту людину, а інтелігента, мислителя, гуманіста. Головню особливістю Дон Кіхота є його хвороблива і багата на фантазії уява, чуйне до страждань і горя серце, благородна душа. Надмірна пристрасть до читання лицарських романів довела до того, що він загубився між двома світами: реальним та ілюзорним. У своїх мріях герой відірвався від дійсності.
Що є в романі Сервантеса від традиційного жанру лицарських романів? Насамперед, мотиви дороги та подвигів, що їх здійснює герой. Та Дон Кіхот — не справжній лицар, він лише уявляє себе лицарем. І подвиги, які здійснює герой Сервантеса — не справжні подвиги, бо часто вони обертаються не допомогою, а шкодою.(Тут варто пригадати історію з пастушком Андресом; розділ IV.)
Дон Кіхот вирушає у подорож, вдягнувши іржаві обладунки, верхи на старій шкапі, яку він назвав Росинантом, тобто Перешкапою. У його особі ми бачимо осудження і викривання письменником лицарських романів. Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, мовна витіюватість, вжита без мети і потреби, словесна декоративність, надумана образність героїв лицарської літератури.
Тільки наприкінці роману виснажений мандрівкою Дон Кіхот знову перетворюється з лицаря на дрібного гідальго Алонсо Кіхану, він одужує від свого божевілля і проголошує лицарські романи безглуздими дурницями. Перед смертю герой складає заповіт, у якому позбавляє свою небогу спадщини, якщо та одружиться з людиною, яка захоплюється лицарською літературою.
Дуже уважно і послідовно треба прослідкувати разом з учнями, у яких моментах “премудрий гідальго” наслідує героїв лицарських романів і чому це виходить комічно. Наголос слід зробити на тому, що збожеволілий Дон Кіхот дотримується насамперед зовнішніх сторін лицарського ритуалу.
Аналізувати пародію на лицарські романи в образі Дон Кіхота пропонуємо за таким планом:
1. Обладунки Дон Кіхота. (Розділ І).
2. Кінь “премудрого гідальго”. (Розділ І.)
3. Дама серця лицаря з Ламанчі. (Розділ І.)
4. Головна мета мандрів героя Сервантеса. (Розділ ІІ.)
5. Вартування при зброї. (Розділ ІІІ.)
6. Висвята Дон Кіхота на лицаря. (Розділ ІІІ.)
7. Перші “подвиги” і лицарська слава героя. (Розділ IV.)
Начитавшись лицарських романів, Дон Кіхот озброюється заіржавілими рештками збруї своїх предків, сідає верхи на жалюгідну шкапу з претензійним іменем Росинант (rocin (ісп.) — “шкапа”, “робочий віл”, ante — “майже”) та вирушає встановлювати справедливість у світі і здобувати подвиги на честь своєї дами серця, прекрасної вродливиці принцеси Дульсінеї Тобоської, яка насправді є простою селянкою з сусіднього села Тобосо.
Сервантес пародіює куртуазний етикет лицарського служіння дамі, сонети і славу, що намагається здобути Дон Кіхот для своєї коханої. Герой будь-якого твору завжди випробовується письменником на спроможність кохати. Здатність на чисті й глибокі почуття характеризує натуру палку, вірну і шляхетну. Герой Сервантеса закоханий у Дульсінею не тому, що він і справді закохався в неї, а тому, що “мандрований лицар без любові — то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі”. Колись давно йому подобалася сільська дівчина Альдонса Лоренсо, от Дон Кіхот і вирішив зробити її своєю дамою серця і присвячувати їй усі свої перемоги і подвиги. Гадаючи, як назвати свою даму (до речі, Альдонса в іспанських прислів'ях нерідко виступає дівчиною легкої поведінки) лицар з Ламанчі вигадує для неї вишукане ім'я — Дульсінея Тобоська. Етимологія цього імені доволі цікава: “dulce” в перекладі з іспанської означає “солодка”, “ніжна”, а суфікс “нея” надає простому імені благородного, “лицарського” звучання. Додаток до її імені — Тобоська — повинен був би означати “володарка, принцеса Тобоських земель”. Насправді ж, Тобоко — це місце в Іспанії, де виробляють бамбукові горщики. Ось якою постає Дульсінея в уяві її лицаря: “Врода в неї надлюдська, бо в ній поєднались усі неймовірні й фантастичні прикмети раси, якими поети ущедрюють своїх коханих: волосся її — то щире золото, чоло — Поля Єлісейські, брови — веселки, очі — сонця, личко — троянди, вуста — коралі, зубоньки — то перлоньки, шия — любайстер, перса — мармур, руки — мов кість слонова, уся вона — мов сніг біла, а ті частини тіла, що цнотливість од ока людського приховує, такі, думаю собі і уявляю, що ними можна лише безмірно захоплюватись і годі до будь-чого рівняти” (розділ XIIІ).
І хоч би яким надуманим не було почуття героя, але воно надає йому міці та енергії. Чисту пристрасть Дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської можна назвати справжнім коханням, це почуття морально підтримує лицаря з Ламанчі та вносить у його внутрішній світ гармонію. У скрутних обставинах Дон Кіхот може шукати підтримки лише у своїй високій мрії, адже в реальному світі він самотній...
Герой роману не намагається видати вигадану жінку за реальну: для нього значення має лише особиста уява. Усіх подорожніх він зупиняє наказом: “Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську!” За це герой часто отримує побої, але не зрікається свого лицарського кохання.
Сцену висвяти Дон Кіхота на лицаря можна зачитати та з'ясувати, як Сервантес пародіює важливий лицарський обряд.
Подвиги героя такі ж карикатурні, як і його зовнішній вигляд. У нагороду за шляхетні поривання Дон Кіхот дістає лише глузування та стусани. Але лицар з Ламанчі опанований пристрастю подвигів, і ця пристрасть примушує його долати всі негаразди й побиття.
Важливо підкреслити, що за образом Дон Кіхота стоїть не лише світ лицарських романів XIII-XVI століть, занесених до Іспанії із Франції, але й “лицарська” Іспанія XVI століття. Відродження мандрівного лицарства у особі Дон Кіхота доводило, що ситуація в сучасній Сервантесові Іспанії була дійсно загрозливою: посилення національного нещастя, еміграції, грабування правлячої верхівки, економічний і політичний занепад країни, поширення несправедливості, бідування простого люду.
Письменник блискуче впорався із завданням, яке поставив перед собою: після виходу в світ першої частини “Дон Кіхота” лицарські романи в Іспанії почали швидко втрачати свою популярність і більше майже не видавалися. Проте навіть першу частину твору Серватеса вважати тільки пародією на лицарські романи недоречно і так само не слід відносити головного героя до постаті лише комічного плану. Будучи пародією на лицарську літературу, “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі” є водночас сатирою на сучасну Сервантесові Іспанію, а мандрівний лицар з Ламанчі поєднує в собі властивості комічного і трагічного героя.
Учителю варто звернути увагу восьмикласників на ті моменти, що лицарський матеріал у свідомості Дон Кіхота — не головне. Особливість образу “премудрого гідальго” полягає в тому, що лицарські казки для нього є цілком реальним життям, і герой прагне здійснити закладені в них ідеали.
У 50-літньому віці Алонсо Кіхано раптом зрозумів, що не може більше залишатися бездіяльним та дивитися собі у вікно на дисгармонію та несправедливість, що панують у світі. І от він робить вільний вибір свого життєвого шляху. Важливо зрозуміти, в ім'я чого здійснюється цей вибір. У голові Дон Кіхота роїться безліч справедливих завдань: скільки в світі “зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати!” Мета, що її бачить для себе лицар з Ламанчі, полягає у тому, аби захищати тих, кого “Господь і природа створила вільними”.