2. Близько 1074 року Найдавніший звід був продовжений києво-печерським монахом Никоном Великим. Деякі вчені висувають гіпотезу, що Никоном Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит обраний з русичів. Цей Звід вніс звістки про князя Мстислава Тьмутарканського, а пізніше Чернігово-Сіверського. Тут же міститься й оповідання про початок Печерського монастиря та про чудеса його мешканців. Так був створений так званий Перший Києво-Печерський Звід.
3. У 1095 році розпочатий Початковий Звід або Другий Києво-Печерський літопис, доведений до смерті великого князя Всеволода, тобто до 1093 року. Літопис закінчується сумними міркуваннями з приводу половецьких набігів на Руську Землю, що її не можуть оборонити князі, які весь час ворогують між собою. Автором цього літопису деякі вчені вважають ігумена Печерського монастиря Івана.
4. Протягом 1113-1114 років на основі всіх попередніх кодексів створюється славнозвісна праця печерського Нестора: «Повість временних літ, откуда пошла єсть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і како Руськая Земля стала єсть». Узявши за основу працю своїх попередників, Нестор додав від себе нарис розселення народів після потопу; дав нарис праслов’янської історії (виводячи слов’ян з-за Дунаю), слов’янського розселення й географії східної Європи. Особливо докладно зупинився він на старій історії Києва, виявляючи свій місцевий києво-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, закінчується 1110. «Русь» вважає Нестор за варязьке (скандинавське) плем’я приведене Рюриком, який прийшов, нібито, на заклик самих слов’ян і став родоначальником руської княжої династії. Закінчується «Повість» 1112 роком. Нестор був добре знайомий з грецькою історіографією і мав мабуть доступ до княжого архіву, з якого він наводить текст договорів з греками. Праця Нестора відзначається великим літературним хистом і пройнята глибоким патріотизмом.
5. Вже у 1116 році з’явилася друга редакція Несторової «Повісті», створена ігуменом св. Михайлівського Видубицького монастиря у Києві Сильвестром. Сильвестр сам поставив своє ім’я й дату на своїй праці, а рештка літописних Зводів усі, як один – анонімні.
6. Нарешті у 1117 або 1118 році створена третя редакція «Повісті», або шоста початкового кодексу. Автор її вніс до літопису «Поученіє» Володимира Мономаха дітям. 17
Джерелами літопису для авторів усіх шести редакцій були твори грецької історіографії (хроніка Амартола, Івана Малали, Никифора та ін.), добре відомої київським книжникам; грецька церковно-історична література; твори місцевої літератури (житія, повість про Печерський монастир і чуда його святих, повісті про окремі події руського життя); народні перекази й легенди історичного змісту, пісні, нарешті – усні спомини учасників або свідків подій та взагалі старих людей. Безперечно, автори наших літописів користувалися і джерелами західноєвропейських в усній, а може і в писемній формі.
М.Грушевський, підкреслюючи той факт, що літописання почалося майже одночасно у Києві і в Новгороді, і маючи на увазі збірний характер наших літописів взагалі, вважає, що «Повість временних літ» в її останніх редакціях зложилася з кількаразових комбінацій оповідань київських і новгородських, об’єднуючи в собі творчість цих двох культурних і політичних центрів, які один час боролися за гегемонію й конкурували між собою. 18
«Повість минулих літ» становить, так би мовити, перший цикл старого українського літописання. Другий цикл становить так званий Київський літопис, який обіймає 1113-1200 роки й оповідає головним чином про події київського князівства на протязі ХІІ століття. 19 Майстерний аналіз цього літопису, проведений М.Грушевським, показує, що Київський літопис, складаючись з кількох окремих, розложених хронологічно оповідань (повість про кн.. Ізяслава Мстиславовича, про Ігоря Ольговича, про половецькі напади, про події в Галичині, про похід Ігоря Сіверського на половців і т.д.) містить в собі виразні сліди дружинного лицарського епосу про найбільш улюблених або популярних київських князів. 20 Він вважав, що літопис це історична хрестоматія дружинної повісті й найбільшою культурною та літературною цінністю нашого старого золотого віку. 21
Може ще вище з літературно-художнього погляду ніж київський літопис, стоїть третій цикл нашого старого літописання, так званий Галицько-Волинський літопис, який охоплює майже ціле ХІІІ століття (1209-1292 рр.) і оповідає головним чином про події Галицько-Волинської держави. 22 Першу частину літопису складає широке прагматичне оповідання про усобиці («великий мятеж») в Галицький Землі після смерті князя Романа, про боротьбу його сина Данила за галицький стіл аж до його остаточної перемоги. 23 Друга частина, написана в північній Волині, подає багато звісток про литовсько-руську боротьбу 1250-1270 років. 24 Третя частина охоплює 1270-1280 роки та уявляє собою двірський літопис князя Володимира Васильовича. 25 Грушевський доводить, що Галицько-Волинський літопис був написаний спочатку без років, як одне загальне прагматичне оповідання, і що вже пізніше якийсь книжник, редактор, який приєднав Галицько-Волинський літопис до Київського, сам розставив роки, але «зробив це дуже по дурному, валив роки навіть без огляду на зміст, розриваючи частини одної події на кілька років, або кладучи під один рік події багатьох років». 26 Але певна річ, що літопис писаний не одним, а принаймні трьома авторами, яких усіх об’єднувала відданість дому Романа Мстиславича. Автор або автори перших двох частин малює з великою любов’ю постать короля Данила, як справжнього лицаря, хороброго й бездоганного. Автор останньої частини (певно духовна особа) малює так само любовно постать Володимира Васильовича, освіченого й гуманного князя, великого покровителя церкви й мистецтва. Весь Галицько-Волинський літопис відзначається високо-артистичним стилем і квітчастою мовою; в ньому повно епітетів, поетичних порівнянь, алегорій, персоніфікації місяця й зірок, прислів’їв, притч, а часом вставлено в текст уривки поетичних творів, наприклад, на самому початку чарівна легенда про Евшан-Зілля. Автори були широко обізнані з грецькою літературою, а велика кількість звісток про середньоєвропейське життя свідчить про їх знайомство і з західноєвропейськими джерелами.
Пильний аналіз літописного тексту привів вчених до відкриття слідів цілого ряду місцевих літописів: чернігівського, переяславського, тьмутороканського, перемишльського та інших. Але вони до нас не дійшли в цілості, і лише окремі уривки з них були включені київськими або галицько-волинськими літописцями до своїх творів.
Розділ 2: Літописи, як відображення історичної дійсності Київської Русі
Близько середини ХІ ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир.
2.1. На початку ХІІ ст. у Печерському монастирі з’явилася «Повість временних літ». Починається «Повість» викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного «світового потопу» і розподілу землі між синами Ноя. Основну увагу літопис приділяє Яфетовим володінням, бо від племені Яфета походять і слов'яни. Спочатку слов'яни нібито жили по Дунаю, а потім розселилися. Ті, що оселилися по Дніпру, стали називатися полянами, інші — древлянами, бо сіли в лісах, ще інші стали називатись дреговичами, полочанами, сіверянами, а ті, що зупинилися біля озера Ільмень і збудували для себе місто Новгород, назвались словенами. У вступній частині «Повісті» розповідається про народи, які пригнічували слов'ян ще на Дунаї. 1 Це були болгари, білі угри, волохи і обри (авари). Обри воювали проти східних слов'ян, особливо мучили дулібів. Якщо обрин хотів кудись їхати, то не запрягав коня або вола, а наказував запрягти у віз трьох, чотирьох або п'ятьох дулібських жінок і везти його. «Быша бо Объре телом велици и умомь горди, и бог потреби я, [и] помроша вси, и не остася ни єдин обърин»,— говорить літописець. 2 А народна пам'ять зафіксувала це у прислів'ї «погибоша, аки обръ» 3, що постало в Київській Русі.
Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозванного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ. Цією легендою Нестор виправдовував прийняття на Русі християнства, яке заповів, мовляв, один з апостолів Христа. Літописець наводить тут цікаву побутову деталь із подорожі Андрія по Русі: у Новгороді Андрій побачив лазні і дуже здивувався, що тут мають звичай митися в лазнях і мучаться, б'ючи себе віниками. 4 У «Повісті» розширено легенду найдавнішого зведення про трьох братів — засновників Києва. Нестор вносить до неї полемічний елемент, спростовуючи твердження, ніби Кий був простим перевізником. Нестор доводить, що Кий княжив у своєму роді, що його з великими почестями приймав грецький цар. Повертаючись із Греції, Кий на Дунаї заснував містечко Києвець. 5 Ця легенда виводила князівську владу на Русі з старовинного руського роду, ідеологічно утверджувала її.
Перша дата — 6360 (852) рік — у «Повісті» стоїть після оповідання про хозарську данину. 6 Цього року у Візантії почав царювати Михайло. Нестор вираховує основні дати біблійної, візантійської і руської історії, говорячи, що далі «по ряду положим числа». І події далі систематично викладаються за роками. У багатьох випадках рік поставлено, а запис відсутній. Очевидно, це мало означати, що літописець не знав нічого про події цих років і залишав місце для роботи своїх наступників або в ці роки не було вартих уваги подій.